Пізня осінь, року, мабуть 1907.
Краківський університет, Колєґіюм новум, перший поверх, саля XXXII, в кутку.
Саля мала, зате вікна великі. Слухачів небагато.
Від години 6. до 7. граматика української мови, від 7. до 8. читаю і пояснюю, як лєктор університету. Твори Пантелеймона Куліша. Минуло пятнацять хвилин перерви між годинами — починаю.
На дворі вітер, дерева на плянтах шумлять, дощ чимраз сильніше бє до вікон, злива. Десь недалеко луснув грім, — один і другий.
Не дивлячись на цей гук чую, що двері до салі відчинилися й увійшло двох молодих людей.
Мимохіть глянув на них. Це не мої слухачі, лише якісь, так сказати, гості. Один мого росту, стрункий, чорнявий, з густою чуприною, з темними, мудрими очима. Другий нижчий білявий, з румянцями на вдоволенім обличчі.
Сіли на крайчику першої лавки від дверей, слухають. Нічого незвичайного. Чи раз на годину приходять такі непрошені і до того ще й спізнені гості. Але мене чогось то тягне до отсього вищого, чорнявого. Зразу нагадує він мені Руданського, але згодом кажу собі, що так міг виглядати Богдан Хмельницький, коли йому було літ яких двацять. Та сама бистрість думки в палких очах і подібна енерґія грубих, мясистих уст...
Година скінчена. Гості підходять до катедри, не дуже то виразно представляються і просять вибачити, що увійшли до салі, коли вже лєкція почалася. У вищого голос притишений, обидва говорять по польськи з наддніпрянська, пізнати, що не тутешні.
Стискаю їм руки і кажу, що я ще молодий і не хвилююся, коли хтось навіть у половині викладу ввійде до салі.
"Так, але всеж-таки це було нечемно, що ми увійшли підчас викладу і тому ще раз просимо вибачити".
На тім властиво повинна була скінчитеся наша розмова, але мені хотілося знати, хто вони, ті такі чемні й уважливі студенти.
"Панове не тутешні, правда?" — кажу.
"Ні, ми закордонні".
"Давно приїхали?"
"З початком академічного року. Записалися на рільничий факультет".
Розмовляючи, зійшли ми по сходах і опинилися перед червоним будинком нового коллєґіюм.
Буря перейшла, накрапав легкий дощ. Я не мав парасоля. Зате мої гості мали аж два. Я хотів розпрощатися з ними, але вищий відізвався: "Як що пан професор позволять, то відпровадимо, бо дощ може й не зараз перестане".
"Не хочу панів трудити, забирати, дорогий час", відповів я. Але обидва панове в один голос заявили, що вони мають час і радо перейдуться трохи зі мною.
Пішли ми. Я мешкав тоді на вулиці Coбіського число, мабуть 7, коло самої ґімназії. З університету туди недалеко, не цілої чверть години ходу.
Під брамою камяниці. Коли вони скидали рукавиці, щоб розпрощатися зі мною, я пригадав собі, що всеж таки не знаю, як вони називаються.
"Панове вибачать — кажу — але я не дочув прізвищ..."
"Ліпінскі — представився перший, а другий назвав себе Шеметом.
Ліпінський? — Прізвище польське, а тип такий український, — погадав я собі. Зате Шемети, відома українська родина, полтавці, чи краще сказати Лубенці. Сергій, Володимир та Микола. Сергій, голова першої студентської організації, Володимир, посол до першої думи й редактор "Хлібороба", Микола Студент. Може це й він, Микола?
Цікаво познайомитися ближче й побалакати.
"Панове, кажу, прошу до мене нагору. Спічнете хвилину."
Випрошувалися. Казали, що пізно і що вони не вдягнені відповідно.
"Це найменша перешкода, ходім!"
І вони всеж таки пішли на третій поверх. Жінка моя подала вечеру, служниця принесла самовар, розговорилися ми.
Шемет балакав мало. Я мав вражіння, що йому було чужо в мене. Мимохіть, погадав я собі, що він, син дідича, значить з іншої сфери. Липинський був більше балакучий, хоча чулося, що йому говорити важко. Покашлював тим коротким, відривистим кашлем, що свідчить про не дуже то здорові легені. Нічо дивного: Краків, осіння імла, дощі, одним словом "слякоть", як кажуть у Росії.
"Ми — почав Липинський — до семої години мали виклад в коллєґіюм новум, хотіли йти додому, аж зірвалася буря. Треба було перечекати. Ходили тоді по коритарах і з придверних ґабльот відчитували хто який виклад має. Так дійшли до XXXII салі й довідалися, що там якраз іде лєкція про Куліша. Зацікавилися і зайшли".
"Бурі, значиться, завдячую зустріч з панами".
"А ми з паном професором", відповів злегка всміхаючись Липинський.
Він був дуже уважливий в розмові. Нічим не нагадував пересічного російського студента. Оба гості були вдягнені дбайливо, свіжо голені, волосся підстрижене, нігті плекані. Липинський увесь у чорному, навіть краватка чорна. Балакати було про що. Японська війна, революція, перша дума, нації на волю. Не важко було відчути, що ті теми незвичайно цікавили Липинського, але він не гарячився, ставився до всього критично, тільки як згадував Україну, своє село, гайдамацьку дубину й старого, вірного слугу, то його темні очі блистіли, а сніде обличчя покривалося румянцем. Знати було, що там, а не деінде його серце і що туди він лине думками. З одного боку критичне, можна навіть сказати холодне відношення до всяких політичних питань, а з другого таке сердечне й тепле, як тільки розмова сходила на українське сільське й родинне життя, надавало Липинському якусь окрему, характеристичну закраску, а мене притягало до нього. Чулося, що це був непересічний чоловік. Хоч молодий, та дуже опанований, уважливий, зрівноважений, — інтелєкт, не позбавлений горячого, щирого чуття. Не резонер, не полєміст і не вроджений аґітатор, людина з великим зацікавленням до всіляких проявів життя.
Гості засиділися геть поза десяту годину. Хотіли скорше йти, але я їх затримував, бо розмова дуже мене цікавила. Вони приїхали з України, з тої України, що здавалося, будилася до нового, буйного життя, куди буйнішого, ніж протягом цілого XIX. століття.
Прощаючися, просив я їх, щоби не забували про мою хату й заходили частіше.
І вони вдвійку зайшли ще два-три рази. А потім Шемет відстав. Я питав раз Липинського чому, відповів ні се, ні те. Мені здавалося, що між ними щось зайшло і я вже не випитував більше та декілька разів стрічав Шемета на плянтах, все дуже гарно вдягненого і з породистим псом на линві; в чужім незнайомім товаристві. Так донині не знаю, котрий це був Шемет, але, що не Сергій і не Володимир, це певне, бо тих я пізнав пізніше особисто.
Зате з Липинським стрічався я щораз частіше. Зразу, в себе в хаті, а пізніше також в каварні Кіяка, в ринку, при АБ та в каварні Мрожинського також у ринку, коло Венцля. Там, і в себе в хаті, я його познайомив з деякими краківськими українцями, з покійними Голубінкою і Гологурським у каварні Мрожинського мали ми зарезервований стіл для себе (в першій салі при вікні, направо). Мрожинський передплачував для нас "Діло" і Липинський згодом бував між нами мало що не кожної днини, по обіді.
Впровадив я його також до "Просвіти" і він незабаром став активним членом української краківської громади.
Нині не пригадую собі, чи з польської на українську мову перейшли ми при першій зустрічі в мене в хаті, чи пізніше, але згодом наша розговірна мова була не інша, лиш українська. Липинський балакав краще, ніж деякі наддніпрянські земляки, бо балакав як він казав, "по сільськи", себто мовою Марка Вовка без помітних русицизмів. Він щораз більше цікавився Галичиною і галичанами і щораз більше відходив від своїх аграрних студій, а входив в історичні студії.
Але це вже до моєї першої зустрічі з Вячеславом Липинським не належить.
[Краківські вісті]
14.06.1941