Молодий станіславівський живописець Микола Джичка, абсольвент місцевого Інституту мистецтв, наприкінці березня представив виставку малярства «Сад метафор» (22.03 –11.04.2013) в галереї ZPAP Ополє (Польща), місті побратимі Івано-Франківська.
Микола Джичка добре відомий у Франеку ще й як невтомний мистецький активіст, супер-менеджер, директор об’єднання «Форумс», секретар відділення фотоспілки, ініціатор школи мистецтва. Демонстрація своєї творчості в іншій країні, в інакшому культурному середовищі формують ще одну історію стосунків художника з соціумом.
Для М.Джички це вже не перша виставка за кордоном. Чому Ополє? З цим містечком художник заприятелював, побувавши декілька разів на міжнародних пленерах, що відбуваються під егідою місцевого муніципалітету. З’явилися нові враження, знайомства, перспективи співпраці. Після кількох колективних експозицій визріла нагода організувати персоналку – хороший спосіб подивитися на себе дещо зі сторони.
Серед полотен, які художник представив в Ополє, головне місце відведено портретам. Фіксація образів сучасників для автора – можливість передати дух часу через своєрідний портрет епохи. На виставці також представлені ню (твори, що досліджують роль і місце слабкої статі в суспільстві в наші часи), абстракції, філософські пейзажі. Така, різножанрова багатоохопність говорить про стан творчого визрівання і концепційної невизначеності, притаманної «розгубленому» поколінню, що достигає поміж безкінечною навалою гламурної інформації, одноманітністю побуту, мрійливим романтизмом та жорсткістю прагматичної реальності. Художнику ще доведеться визначатися з пріоритетами та вподобаннями, але він вже доволі впевнено застосовує живописну манеру, що базована на міцній рисувальній школі та умовній символіці кольору.
Чому портрети? Згадаймо незрівняного українського історика мистецтва Платона Білецького: «Портрет незалежно від його призначення слугує справі самоутвердження, самоідентифікації людської особистості і ширше – громадської групи, що заявляє на даному етапі історії про свої достоїнства та права». Тож перше, що спадає на думку, коли бачиш портретний живопис Миколи Джички – його місце в музеї. В позитивному сенсі, в добротних багетах, в магічній напівтемряві, у відстороненому від метушні спогляданні минулого. Власне, тепер майже призабуто ритуальне призначення портрета, що передбачав зв’язок світів – поцейбічного й потойбічного, а музей наочно демонструє (ілюструє) стосунки між тимчасовістю і вічністю. Тим паче, що манера письма молодого художника апелює до класичних цінностей: вправний рисунок, фотографічна схожість, статичність композиції, виразна метафоричність.
Портрети створюються за власним вибором митця. Це його родина, друзі, колеги, знайомі, які формують, на його думку, теперішній genius loci міста. Відповідно художник розкриває характери портретованих згідно авторської іконографії, без огляду на диктат вимог замовника. На відміну від релігійної метафізичності сакрального живопису чи пафосності парадного портрету, майже у всіх роботах, про котрі ми ведемо мову, присутня нотка іронії чи грайливості, елемент, що приховано-ненав’язливо вказує на зв’язки портретованого з соціумом.
Метафорична символіка, що супроводжує майже кожну роботу Джички – певний парафраз аристократичної геральдики барокових парсун. У всіх цих посилах простежується відверта, неприхована наративність живописних студій, літературна канва превалює над концептуальним дискурсом, а, отже, про кожну роботу можна говорити довго. Це підкріплюється нарочито бароковими назвами робіт: «Лицар кольору», «Квітуча містика», «Макдональдс на маргінезах»…. Поза тим, майстерно прописана фактура матеріалів одягу, ван дейківська увага до кистей рук портретованих, вміле об’ємне моделювання облич не може не викликати захоплення глядача. Головує рисунок. Фігури посаджені на його каркас міцно і в той же час невимушено, що дозволяє автору досягати декоративних ефектів, які підкріплюються невибагливою, притишеною жестикуляцією.
Так, в портреті Болеслава Полнара («Слона за досягнення») нас, ніби, запрошують до гри. Адже мистецтво – це гра. І людина, за своєю природою, істота грайлива. Будьте простішими, станьте дітьми... В портреті дружини Галини («Мрія літати») – парадний костюм офіцера Люфтваффе акцентує самовпевнено-самозакоханий образ зберігача/володаря сімейного вогнища родини художника. Одночасно руки-крила чоловіка, що з’являються з поза рами картини та підтримують головний убір льотчика, возвеличують, адорують і слугують надійним захистом. Портрет Юрія Боринця («Дитяча суворість») – один з найцікавіших щодо колористики та композиційного лаконізму. Образ молодого художника подано у вигляді замисленого досвідченого мудреця-філософа. Експресивно-абстрактне живописне тло з недбало написаними буквами «Б.Ю.» ніби цитує «розхристаний» живопис Боринця, що завжди підкреслюється виразними сигнатурами. Як на мене, це один з кращих живописних портретів серії, колеги по фаху, хорошого друга ще з часів навчання в інституті та повного антагоніста, стосовно живописної естетики.
Зовсім інші настроєві нотки панують в серії робіт з оголеним жіночим тілом. В одному з інтерв’ю Микола признався, що оголена жіноча натура слугує йому основним джерелом натхнення. Він справді дуже часто звертається в своїх працях до ню. Та цього разу тілесність без звабливості. Фігури затиснуто у рамки обставин. Рабині долі? Актуальні соціальні проблеми подано через гру складних метафор, підтекстів, символів. Художник немовби уникає прямої розмови про трудову еміграцію українців, про примітивну, важку фізичну працю, про колишню престижність інтелектуальних професій, про замовчування в суспільстві гендерних нерівностей. В цьому своєрідна сила мистецтва – говорити, замовчуючи. Але чому для висвітлення цих проблем знаковою стає оголена жіноча фігура? Експлуатція сексизму задля привертання уваги до чогось важливішого? Моделі на картинах позбавлені сексуальної привабливості, на передній план радше виступають додаткові смислові деталі: риб’ячий скелет та окраєць хліба («Гола прив’язка до голодного кольору»), чоловічі краватки («Вчительки»), дорожня сумка («Поділ землі»), або зведені до символів абстрактні жовті та блакитні прямокутники («Лопата»). Пози натурниць зведено до знаків. Погляди – до запитань. На мовчазні запитання немає відповідей. Нам надіслано німий докір за співучасть?
Цих два тематичних цикли на виставці розбавлені декількома творами різножанрової тематики – пейзаж, абстракція, портрет-натюрморт. Достатньо різні за стилістикою та манерою виконання, вони мабуть, демонстрували різнобічність таланту художника, але виглядають дещо випадково у контексті виставки. Сад – не ліс. Садити сад, навіть метафоричний, потрібно витончено, методично, послідовно. Задля хорошого врожаю.
На початках нового століття американський критик Дональд Кашпіт ввів у науковий обіг поняття «Нові Старі Майстри», намагаючись тим самим підвести риску під феєричною і спекулятивною епохою постмодернізму та початком утвердження інакшого світосприйняття, що апелює до класичного, ремісничо-міцного новітнього формотворення. «Тепер, коли мистецтво модерну упредметнило само себе, коли «нове» стало «нео», як пишуть деякі теоретики, час повернутися до традиційного мистецтва. Повертаємося не безсвідомо, не безмістовно, не механічно, але творячи з фантазією; в такий спосіб, котрий навертає справедливе, бо давнє мистецтво завжди приховує свіжість і завжди залишається актуальним для сучасного життя».
В Україні, незважаючи на «відірваність» від світових мистецьких процесів, є художники (В.Костирко, С.Ликов, Є.Равський та ін.), які свідомо чи несвідомо вправно наслідують ці постулати. Творчість Миколи Джички (незважаючи на те, що він не знайомий з цією теорією) органічно вписується в декларовані Д. Кашпітом основи нової течії.
«Мрія літати», портрет дружини Галини
«Вчительки»
Слона за досягнення», портрет Болеслава Полнара
08.04.2013