Анатолій Звіжинський

Кількарічна співпраця Миколи Джички (івано-франківського художника, культуртрегера, керівника мистецького об’єднання «Форумс») з німецькою формацією KulturAktiv цього року продовжилася втіленням двох знакових проектів.  Художники з Дюссельдорфа, Дрездена, Ейндговена презентували свої твори на фестивалі «ПОРТОФРАНКО» в Івано-Франківську. А українські митці взяли участь у бієнале сучасного мистецтва OSTRALE в Дрездені.

 

 

Коли в 2014 р. у міській ратуші Івано-Франківська демонструвалася виставка «Тіні забутих предків» – рефлексія німецьких художників на знаковий фільм, мало що віщувало виникненню діалогу. Бо очікувана ілюстративність літературної історії була проігнорована. А колажі та фотографічна документалістика в уяві місцевого обивателя не зовсім в’язалися з темою фільму. Тож приїзд закордонних митців був схожим на чергову випадковість, а подальші політичні катаклізми в країні апріорі робили культурні зв’язки недоречними. Незважаючи на це, мистецький взаємообмін з Саксонією несподівано почав набирати обертів. Лишень у Франківську на базі ЦСМ відбулося чотири виставки. Також участь творів митців з України в спільних міжнародних проектах збільшувало коло заангажованих. Тому отримане минулого року запрошення до участі в бієнале  OSTRALE було логічним продовженням розпочатого культурного діалогу.

 

Міжнародна виставка сучасного мистецтва OSTRALE розпочала свою історію ще одинадцять років тому на базі однойменного муніципального ЦСМ, але лишень цього року організатори вирішили перейти у формат бієнале. Це пов’язано з намірами у 2025 р. номінувати місто Дрезден на Культурну столицю Європи. Наявність в арсеналі міста поважної міжнародної імпрези contemporary art лишень сприятиме шансам на отримання цього титулу. Звичайно, поки що саксонцям не під силу конкурувати з Documenta в Касселі чи зі скульптурним форумом у Мюнстері. Але те, що цього року німецька преса оголосила OSTRALE третьою за величиною виставкою в Німеччині, говорить про амбітність намірів. А участь робіт художників з України свідчить про належний рівень нашого мистецтва, хоча й не всі запропоновані М.Джичкою до огляду кураторами бієнале праці пройшли відбір. До експозиції потрапили праці Броніслава Тутельмана (Чернівці), Євгена Самборського (Київ), Сергія Петлюка (Львів), Сергія Радкевича (Львів), Олени Субач (Львів), Вячеслава Полякова (Львів), Юлії Гомеляк (Вроцлав), Петра Ряски (Ужгород), Synchrodogs, Ігоря Перекліти, Ростислава Котерліна, Vj group CUBE, Юрія Боринця, Мар’яни Глинської, Ольги Кукуш, Сергія Григоряна, Дмитра Петрини (усі – Івано-Франківськ). А Володимир Топій (Львів) влаштував перформанс на відкритті виставки. Загалом на бієнале демонструється 1118 робіт 164 митців з Німеччини, Австрії, Азербайджану, Бельгії, Білорусі, Венгрії, Грузії, Китаю, Іспанії, Ірану, Ісландії, Ізраїлю, Італії, Мексики, Нідерландів, вигаданої республіки NSK, Польщі, Росії, Словенії, України, Фінляндії, Франції, Туреччини, США, Швейцарії та Японії.

 

Перформанс Володимира Топія

 

Традицію критичного погляду на соціальні катаклізми через призму мистецтва цього року провели під девізом «re_form». «Метою реформ є поліпшення статусу-кво через добре сплановану і ненасильницьку трансформацію існуючих умов, не порушуючи істотних духовних і культурних засад. Мистецтво якнайкраще може сприяти постановці гострих питань і пошукам нестандартних рішень, використовуючи надбання минулого для проектування нового майбутнього», – декларує директорка бієнале Андреа Хілґер, яка разом з кураторами Олівером Крацем, Детлефом Швайгером, Хольгером Вендландом та Миколою Джичкою створювала художню концепцію та займалися запрошенням авторів.

 

OSTRALE – некомерційна виставка, що надає їй свободу в обговоренні соціальних, політичних, релігійних проблем світу. За словами організаторів, вона перебуває в постійному розвитку з часів її заснування та незважаючи на порівняно невеликий бюджет, демонструє хорошактивну відвідуваність. Наприклад, минулого року – 25000 глядачів. Цього року вперше глядачам пропонується аудіогід для осіб з вадами зору зі спеціальною аплікацією для мобільних телефонів, що дозволяють відчути твори 27-ми митців. Це щодо статистики.

 

Насправді на виставці гостро відчутна криза європейського кураторства. Це враження з’явилося у мене ще під час відвідин цьогорічного Венеційського бієнале, де під оголошеним мотто демонструвалися досягнення ткацької промисловості та багато іншої «краси». Штучні псевдоінтелектуальні загравання з історією та індустрією арт- ринку проявилися також на «documenta» в Касселі. В Дрездені ж наразі ідеологія була просто зайвою. Бо якщо у Венеції та Касселі це, на мою думку, – ознака падіння професійної затребуваності та рівня інтелектуальної визначеності, то в Дрездені прочитувалось інше: художникам не варто займатися виставковою ідеологією. Директорка і більшість кураторської групи OSTRALE – митці, і вся команда, крім М.Джички, з Дрездена. Відповідно, серед учасників виставки було забагато робіт місцевих художників, і це б нічого, якщо б деякі з них не були занадто поверхневими. Тож все нагадувало наші українські реалії. Тоді навіщо куратори? Декорувати виставку? Вигадати мотто і написати експлікацію? З одного боку, важко осягнути, особливо масштабні проекти, в цілому. Бачиш, розглядаєш, милуєшся, нервуєшся або впадаєш в екстаз від окремої роботи. І тоді концепція зовсім не має значення, глибина думки непомітна, а з часом від неї залишається лишень абстрактний текст в каталозі. З іншого боку, куратори стали важливішими за художників. Посередник отримує тепер не лишень грошові дивіденди, але й славу. Це так, роздуми «про взагалі». Тепер огляд по виставці.

 

OSTRALE знаходиться в приміщенні колишніх скотобоєнь. Колись сюди Ельбою доставляли худобу і тут її різали. Це вже надає відповідної атмосфери місцю. Звичайно, сьогодні зали педантично розчищені і підремонтовані. Але на похилій підлозі збереглися жолоби для стоку рідини, та де не де збереглися металеві кільця, вмонтовані в стіни, мабуть, щоб було до чого припинати тварин. Простір виставки має декілька входів-виходів, тому чіткого маршруту руху нема. Бієнале вдало поєднує артефакти як знаних представників художнього середовища, так і молодих художників. Експозиція виставки штучно ділиться на шість «розділів»: «500 років до 2017 року» (релігії), «500 років після 2017 року» (майбутнє), «Історія мистецтва», «Ідентичність», «Війна і криза», «Нові форми правління».

 

Незважаючи на викличне мотто – re_form – виставка позбавлена революційного запалу. Радше нагадує торгову пропозицію, хоча про це не говориться. Створити видовище стає найважливішим. Навіть колись радикальне NSK (Neue Slowenische Kunst), котрому відведено окремий простір, виглядає тут тепер школярським хуліганством, не більше. Видача паспортів неіснуючої країни – маркетингова технологія популяризації та заробітку. Так, колись і вони стануть цінними артефактами та коштуватимуть значно дорожче. В кращому випадку зала

NSK нагадувала музейну експозицію, котра говорила про кращі часи. Тут було і відео, і зразки паперових грошей неіснуючої республіки, і картини з парафразами на Малевича, і документація попередньої діяльності угрупування.

 

Експозиція NSK

 

Значно живішим виглядав гепенінг на відкритті та експозиція голландських художників CoUB (Committee for Unsolicited Business) Люка Спонселє (Luk Sponselee) та Вернера Кломпена (Werner Klompen), котрі з групою колег в білих комбінезонах в кумедних масках під шум хаотичних звуків вели глядачів з місця відкриття виставки до свого боксу. Там всіх очікувало частування текілою з ожиною, зібраною на території ЦСМ Острале. А в боксі з картонних коробок було споруджено лабіринт, що провадив глядача до загадкових просторів, котрі нагадували чи то церковні закапелки, чи то нічні рекламні вітрини. Абстрактний живопис, об’єкти на стінах, відео-проекція на поверхню стола, вкритого білою скатертиною, та з порожніми бокалами по колу додавали ще більшого абсурду побаченому. Віддані продовжувачі справ дадаїстів та флюксуса, люди вже не молоді – декотрим вже під 60-т, вміють гарно бавитися, нагадуючи, що життя –це гра, а мистецтво – рефлексія на нього.

 

Гепенінг CoUB

 

Експозиція вийшла легкою, не перевантаженою, а логіка побудови дозволяла по черзі оглянути все. Органічною виглядала кімната з відео С.Петлюка та Vj group CUBE. Сергій Петлюк у відео-інсталяції «Без назви» (2015) досліджує механіку тіла. Проекції оголених чоловічих і жіночих корпусів тіл на білизну верхнього одягу, що кріпиться дугою на конструкції, утворюють дивний механізм руху. «Без назви» демонструє набір безіменних людей, де оголені торси позбавлені візуальної ідентифікації – обличь. Незважаючи на це,  механізм рухається, а отже – працює. Отже, життя – набір конвульсивних реакцій, чи щось більше? 

 

Інсталяція Vj group CUBE

 

Vj group CUBE виставила красиву абстрактну аудіо-відео інсталяцію «Multiperson M (mimicri)» (2007). Фігура в білому комбінезоні велично і незворушно, як буддійський монах, сидить в кутку приміщення, сповненого візуальних ефектів та електронних звуків, що мовби на миті урухомлюють, оживляють манекен. Мультиособистісна персона з теле-інтернет штампами замість власного досвіду. Скульптура-об’єкт оживає на час презентації для перфомансу та спілкується з глядачами. Незворушність маски обличчя контрастує з динамікою геометричних форм, що танцюють довкола, заповнюючи простір сучасним шаманізмом.

 

Відео-арт Кей Каул

 

Кей Каул (Kay Kaul, 1957, Дюссельдорф) спроектував своє відео на підлогу, аби досягнути ефекту бачення астронавтом планети Земля через ілюмінатор з космосу. Дозволяючи кожному пережити досвід, який змінює ракурс погляду на планету і своє життя на ній. Розглядаючи під ногами, мовби через ілюмінатор, Землю, глядач має пережити почуття страху за її беззахисність, осягти розуміння взаємозв'язку всього життя на Землі і пережити почуття відповідальності за навколишнє середовище. Художник знаходиться в опозиції щодо ескалації ідеологічних криз, які виникають через відсутність поваги, солідарності та відповідальності. Позбавлені лінійного наративу, ці відео-твори дозволяли розпочинати перегляд з будь-якого місця і скільки хочеш, отже, відчувати себе достатньо вільно.

 

Гайнц Берт Дрекманн (Heinz Bert Dreckmann, 1948, Кельн) використав для створення свого об’єкту готові вироби – черпаки і змоделював з них зірку. «Промислово виготовлені предмети використовую в якості сировини для роботи. Аранжовані, вони перетворюються в нові об'єкти, змінюють функціональність і значення. Грайлива перестановка значень творить нові смисли. Ритмічний порядок, блиск матеріалу і гармонія автономного об'єкта створюють декоративну композицію. У концептуальному підході робота підіймає фундаментальні питання визначення та розмежування речі й мистецтва, що простежуються ще з часів readymades Марселя Дюшана», – підсумовує художник.

 

На противагу йому Фаіг Ахмед (Faig Ahmed, 1982, Баку) робить промислові обманки. «Гара» – твір художника, що створює ілюзію чорної субстанції, яка тече по килиму з витканим традиційним візерунком, немовби стікає повільно вниз. Мабуть, автору йдеться про роль нафти в Азербайджані та відповідальність за знищення та  відродження регіону. Художник працює на перетині кордонів і пробує вийти за межі обмежень, щоб знайти особисту свободу. Його драматичні інновації в традиційні ремесла залишаються незмінними – пляма не намальована, а виткана чорним прядивом. Молодий художник добре знаний в світі. У 2007 році представляв Азербайджан на Венеційській бієнале. Його роботи брали участь в групових і персональних виставках в Нью-Йорку, Парижі, Лондоні, Римі, Берліні, Дубаї, Москві і Об'єднаних Арабських Еміратах.

 

Відома Galerie Gebr. Lehmann (Дрезден) представила роботи ще двох відомих у світі персонажів художньої сцени – живопис Даніеля Шуберта (Daniel Schubert, 1984, Дюсельдорф) і відео Кейічі Танамі (Keiichi Tanaami , 1936, Tokyo), класика японського поп-арту, фільм «Crayon Angel», 1975. Праці Даніеля Шуберта не крикливі. Не носять характеру великої події. У цей метушливий час художник набирається енергії від спокою. Тривале перебування в студії випромінює відчуття турботи і поваги до глядача. Картини м'яко працюють з першого ж перегляду, озвучують дбайливе використання традиційних методів живопису. Кейічі Танамі – один з провідних поп-арт художників в Японії. Після закінчення університету в середині ‘60-х він захопився психоделічною культурою і естетикою поп-арту і почав пробувати себе в анімації та експериментальному кіно, а також  в шовкографії, ілюстрації, колажі, живописі і скульптурі. Особливого натхнення митцю надала зустрічі з Енді Уорхолом наприкінці ‘60-х. Тепер Танамі називають батьком японського поп-арту. Його роботи виставлені в в Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк), Національній портретній галереї (Вашингтон), M +, Hong Kong і Центрі Помпіду (Париж). Відео наглядно ілюструє японський варіант міжнародного стилю.

 

Розвивати набутки поп-культури намагається найбільш «несерйозний» з українських митців – Сергій Григорян (1984, Івано-Франківськ). В OSTRALE він представив інсталяцію «Етнократія. Карпатський музей аеронавтики та робототехніки». Кумедний робот та модель ракети обшиті гуцульськими килимами. Шкільна дошка списана дотепними формулами з ненормативною лексикою. Фейк і пост правда. Чи потрібен наївному народному мистецтву досвід теперішньої цивілізації? Чи сучасне суспільство потребує культури предків? Проект досліджує естетику сучасних махінацій, підкреслюючи тему значущості національної культурної спадщини за часів високих технологій. Чи це актуально в період аерокосмічної промисловості, інформаційних технологій, робототехніки, тощо? Які цивілізаційні переваги можуть бути досягнуті технологіями, такими, як різьблення, кераміка, ткацтво?

 

Сергій Григорян, інсталяція «Етнократія. Карпатський музей аеронавтики та робототехніки»

 

Бельгійський митець Марк Свісен (Mark Swysen, 1965, Антверпен) помістив  безперервно рухливого робота (Robokonzum) в коло полону алюмінієвих полиць. Машина постійно наштовхується на перешкоду і відступає. І так до безкінечності. Її збуджені переміщення вперед і назад – мов звір в клітці в зоопарку. Рух у колі порожніх полиць з металу, де на роботі прикріплено корзину для покупок візуалізує місце людини в сучасному споживацькому світі. Автор аналізує тему з різних точок зору, поєднуючи психологію і генетику з філософією, релігією, історією.

 

Мурал Сергія Радкевича

 

Сергій Радкевич вже безпосередньо на місці намалював мурал на традиційну для його творчості сакральну тематику. Робить він це модерно, декоративно, але дотримуючись класичної іконографії. Його робота з візантійськими мотивами виглядає екзотично, і вдало вписується в розділ «500 років до 2017 року» (релігії). Адже цього року минає 500-та річниця опублікування Мартіном Лютером заклику до теологічної дискусії, на базі чого сформувався протестантизм. «Це особистий протест проти агресії щодо людського тіла. Робота також присвячена людям, які постраждали від насильства. Мої інтервенції балансують між сучасними фресками і графіті. Мова є наслідком релігійної іконографії. Я намагаюся з'єднати спрощені релігійні символи з геометричними формами для досягнення сучасної духовної абстрактної форми», – пояснює митець.

 

Фото Р.Котерліна та картини І.Перекліти торкаються соціально-політичних аспектів життя. «Осінь народів» Р.Котерліна – прямий посил до відомої «Свободи на барикадах» Ежена Делакруа. Постановочне фото зроблено у 2014 році. Сьогоднішній революційний протест сповнений абсурду, анархії та самотності (диван & інтернет?). Фігура Свободи (?) гордо і величаво бовваніє не на барикадах, а посеред зелені природи, розмахуючи незрозумілим палаючим прапором. Поміж ніг оголеної фігури в балаклаві видніється бутафорський череп (нагадування про першого бунтівника Адама?). Майже сто років тому Йохан Гейзінга написав «Осінь Середньовіччя», в котрому говорив не лише про бажання краси, прагнення яскравого, гострого життя, але й про зневіру, анемію культури та ностальгію за минулим. Ми живемо у час, коли на минуле не надто оглядаються. Актуальними є сучасне та ймовірне майбутнє. Навіть тверезий розум не здатний осягнути увесь жах макабричної дійсності. Час, коли з одного боку діють циніки, вбивці і пройдисвіти, а з другого – солдати, поети і художники. І де цілком можливе перетікання одних груп у інші. Ця осінь несе плоди, котрі пожинатимемо довго.

 

Ігор Перекліта, «Welcome to Europe», «Хай завжди буде мама»

 

Ігор Перекліта у «Welcome to Europe» (2008) обігрує давньогрецький міф про викрадення хтивим Зевсом красуні Європи з сучасними реаліями заробітчанства. «Хай завжди буде мама» (2008) демонструє міцну, красиву матір арійської зовнішності з радісним немовлям на руках, яке бавиться двоголовою гадиною у формі букви S. Фоном для портретованих слугує вписана в простір квадрату картини свастика, древній солярний символ, що у слов’ян означав щастя. Художник у драстичний спосіб провокує глядача до розмови на «модні» теми: продажний секс, вимушена еміграція, націоналістичні комплекси, перспективність майбутнього. Картини життєрадісні, оптимістичні, з долею сарказму. Іронія руйнує очевидне значення висловлювання образу й очищує його від стереотипів. Культ симуляції намагаємося минути методом поетизації та іронії.

 

Цю ж стежку, але в свій спосіб, торує Жан-Ксавьє Рено (1977, Hauteville, Франція). Величезне полотно реалістично зображає дві паралельні сцени: з правого боку – банкет, а з лівого – фігуру чоловіка в туалеті. Цивілізація споживання і відходів. «Моя робота описує соціальні, культурні та політичні питання, які спрямовані, перш за все, до середовища, в якому живу, але також і глобальні питання – ЗМІ, сексуальність, страждання, смерть, екологія, економіка, сучасне рабство... Я літописець нашого часу, який сперечається з гумором аби ігнорувати кордони, які обрамляють нашу поведінку. Все це невичерпне поле розвідки для мене», – жартує митець.

 

Було на виставці й багато абстракції. Наприклад, картини Юрія Боринця (1975, Івано-Франківськ), сповнені експресії. Художник зізнається, що ніколи не планує, що малювати, результат залежить від настрою. Тема не має значення, найюільш важливе – вираження власного малярського жесту. Мінімалізм і виразність в поєднанні з захоплюючими композиційними ритмами, кольорова витриманість, без затемненого тла. Соня Ламберт (Sonja Lamber, 1970, Нідерланди), навпаки, протягом чотирьох років експериментує з ​​тендітною напруженістю між поверхнею і формою, змінами і пластичністю. Художниця суміщає на білизні заґрунтованої поверхні лаки, смоли, масла, спиртові розчини, пігменти, що утворюють кольорові плями під впливом сили тяжіння, тиску повітря і дії світла. В результаті з’являється граційно чуттєве задоволення.

 

Скульптор Маттіас Якіш (1958, Дрезден) в одному з боксів змонтував Пліт (2017).  Багатофігурна скульптурна композиція – ще один історичний діалог, тепер з Жеріко, але на цей раз наголос робиться на ідеї фатального зв'язку різних людей. Плетіння з лози скріплено гіпсом та глиною. Форми узагальнено без деталей. Це виглядає як корабель-привид: невідомо, люди на плоту мертві чи живі. Сплетена в єдине ціле композиція зроблена безпосередньо в залі, тому подальше її транспортування видається проблематичним. Мабуть, це буде одноразовим жестом художника, що свідчитиме про недовговічність і тимчасовість.

 

Маві Гарсія, інсталяція

 

Маві Гарсія (Mavi Garcia, 1975, ) художниця іспанського походження, яка мешкає в Німеччині, в своєму об’єкті співставляє протилежності стихій. Мавпа (таке собі означення наших тваринних інстинктів) лежить посеред дрібно посіченого паперової гори – метафори бюрократії. Втомлена від цивілізації природа відпочиває на купі відходів цієї ж цивілізації. Автор ставить собі і нам питання, чи здатна людина вийти за рамки усталеного режиму існування?

 

Різноманітність, різновекторність та різножанровість робіт, представлених на бієнале, цим не вичерпується. Під час тривання виставки заплановані майстер-класи з малювання для дітей, екскурсії, в тому числі й авторські та кураторські, лекції, одним словом – все, що вимагає від таких акцій сучасність.

 

Інсталяція Євгена Самборського

 

В Дрездені публіка вельми уважно ставилася до побаченого, вчитувалася в експлікації, обговорювала роботи, котрі викликали зацікавлення, спілкувалася з художниками. Хоча й залишається багато питань та зауважень до організаторів бієнале, але це нормально для таких масштабних проектів. Подібні імпрези демонструють готовність суспільства розвиватися, не лякатися майбутнього, а реагувати на виклики глобалізаційних процесів. Одночасно вкотре розумієш, наскільки гостро стоїть для України питання легалізації на державному рівні інституційсучасного мистецтва. Національні музеї та театри, аматорські колективи і народні промисли – це добре. Але це не все, тим більше в ХХІ ст. це не може залишатися єдиним обличчям країни. В Дрездені в Цвінгері знаходяться галереї Старих і Нових майстрів, де крім картин Рафаеля, Тиціана, Дюрера можна побачити твори Ван Гога, Пікассо, Базеліца й Ріхтера. Віриться, що OSTRALE лишень набирає обертів, творячи сучасні мистецькі парадигми в окремо взятому регіоні.

 

PS.Невтомний Микола Джичка продовжує розвивати потенціал співпраці з Дрезденом – наступного року планується оформлення спільної заявки на програму «Креативна Європа» в колаборації з п’ятьма європейськими країнами.

31.08.2017