Ар(т)хеологія

Коротка історія сучасного мистецтва Франківська. Галерея «Маргінеси», Івано-Франківськ, листопад 2016 р., куратори А. Звіжинський, Є. Самборський

Найбільша кількість художників сучасного мистецтва Івано-Франківська в одній експозиції. Зріз 30-річної історії художньої альтернативи. Художники, як орган почуттів суспільства, як частина його сигнальної системи.

Що вони відчувають?
Що відбувається?
Стогін чи заклик?
Безвихідь чи затьмарення? 
Галюцинація чи дзеркало? 
Комусь це потрібно?

Настала потреба озирнутися назад – на майже тридцятилітній час практик образотворчості, час з’яви нового покоління, інакших способів рефлексій і технологій самовираження. Інколи, за відсутності збережених матеріалів, пригадати, реконструювати те, що було, вигадати те, чого насправді не було, провести своєрідні розкопки. Виявити розриви та мутації в дискурсивних наголосах та артистичних практиках, взаємостосунки з владою та силами, що приходять «ззовні». Найкраще це зробити в експозиційному полі, на виставці, представивши комбінацію артефактів, котрі так чи інакше вплинули (впливають) на свідомість як автора, так і його оточення. Час виконання, техніка виконання, розміри, тематика не мають значення. Говоритимемо лишень про естетичний аспект і соціальні занурення у контекст. Це своєрідне намагання заповнити лакуну відсутності за означений період часу дослідження мистецького процесу в місті науковими інституціями та варіант самоусвідомлення точки відліку майбутнього.

В процесі формування драматургії виставки традиційна прямокутна зала доповнилася перегородками – щоб збільшити виставкову площу та створити смислові локальні зони. А до початкової ідеї виставки додалися настрої осінньої депресії, навіяні естетикою багатьох робіт і потребою чіткіше класифікувати та порозкладати на полички видобуте. Багато з пропонованого не потрапило в експозицію. Обмеженість площ та естетично-ідеологічні рамки звузили вибір. Але це не останнє дослідження. Тим більше, не остаточне. Хотілося, щоб усі мистецькі інституції взяли участь у цьому процесі, тому виставка не обмежувалася простором експозиції. Лекції, дискусії, конфронтаційні зустрічі різних поколінь усіх зацікавлених мали допомогти критичніше глянути на пророблене та забуте й активізувати мистецьке життя міста. Але вчергове виставка проігнорована як художнім музеєм, так і інститутом мистецтв. Про комунальний ЦСМ промовчимо…

Яке місце займає культура в нашому місті в житті пересічного громадянина? Ніяке? Але департамент культури бадьоро звітує про зростання числа глядачів, слухачів, нюхачів (кухня перш за все пахне) в місті за 6, 12 місяців року. План перевиконано. Нічого не нагадує? Така в них робота: хвалитися порожнечею, цифрами, множити фейки. Але це тільки їхня проблема? Кому у Франеку потрібно мистецтво? Молодим? Розумним? Уважним? Художникам?

Разом з Євгеном Самборським задалися цими питаннями, коли вчергове побачили велику пустку (велике ніщо) з боку офіційних структур та певну спраглість, або всезнайство – з боку глядача. Тому вирішили зробити не чергову передаукційну (де за парадом імен переважно ховаються посередні артефакти) чи пост-пленерову (вічно юних учнів рухливої натури) виставку. Дослідження з приводу status quo contemporary art в місті. Воно є? Має історію? Як виглядає? Матиме перспективи? Відкинувши декілька традиційних методик (ретроспекція, реконструкція, важливі імена, значимі події), зосередили увагу на артефактах, котрі би по музейному, впевнено й однозначно характеризували ті чи інші посили й промальовували зв’язки. Порилися і накопали до експозиції майже півсотні предметів (живопису, графіки, фото, скульптур, об’єктів, відео) від 28 художників. Євген запропонував зонувати розташування предметів за трьома принципами (темами): повсякденність, збентеженість та варіанти виходу, що є характерними, на його думку, для місцевого артистичного середовища.

Ігор Перекліта  «Die Wacheistangetreten – 1933. Die Wacheistabgetreten - 1945»

Виглядало це приблизно так: після входу в галерею у вузькому коридорі на стінах одна навпроти одної висіли дві величенькі картини Ігоря Перекліти. Близька відстань не давала можливостей повноцінно розглянути фігурні композиції з драстичними темами – «А Місько без піськи. Жертва гендерної політики» та «Die Wacheistangetreten – 1933. Die Wacheistabgetreten - 1945», але дозволяла смакувати деталями. А там ховається… Глядач одразу налаштовувався на жорсткість і провокативність. Натомість у залі він потрапляв у зону розхристаної анархічності, котра, хоч і мала чітку структуру і логіку, але візуально працювала з надбанням революційного авангарду. В правому кутку розташовувався «іконостас» портретів від місцевого фріка Парфьона, який малював багато, на всьому, що для цього годилося, але переважно голови, лики, образИ або демонів, як він сам вважав – «тотемним» стовпом. В центрі цього «іконостасу» розташувалася робота Ромка Crazy Шаблєвського «Просто порожня пляшка» – ікона та квінтесенція буття художника в очах обивателя. Розташована «воглавеугла», як свого часу розмістив свій «Чорний квадрат» Малєвіч на програмній «0.10», «Пляшка» ілюструвала банальність сьогоднішніх миттєвостей, приземлену меркантильність, втрату, власне, sacrum мистецтвом на поталу ринковій швидкозмінній моді та вдоволенню харчових потреб.

Парфьон, «"Іконостас"» 

Поруч по вертикалі розташовувався ще один ряд робіт: місцеві класики та авторитети. Опанас Заливаха з самвидавівською листівкою-ліноритом «Веселих свят» в дуже мінорних тонах. Микола Павлюк з майже абстрактним «Танцем» (як потім з’ясувалося, то не його робота, а когось зі студентів, хоча він мені дарував власноруч, як свою. В цьому теж одна з прикметних ознак поведінки викладачів вишу стосовно своїх підопічних). «Скіфія» Володимира Гуменного, маестро кольорової автолітографії, та Мирослав Король із аркушами з екзистенційного «Блокноту». Здавалося, на цьому стовпі щось колись трималося. А може лишень здається.

О. Заливаха, «Веселих свят!»

Цей стовп – нагадування про подальшу долю робіт художників. Куди вони зникають? Хто має змогу бачити роботи О.Заливахи на щодень в його місті? Художник був вельми плідним, залишив вагомий спадок, котрий до цього часу не впорядкований і не досліджений. В одному з місцевих музеїв можна побачити один з творів художника в постійній експозиції. Це все? Балакаємо про пам’ятник, піаримося на чужій славі, коли могила не доглянута. Крім вузького кола «посвячених», хто може похвалитися, що бачив графіку В.Гуменного, М.Вітушинського? Ці імена вже ні про що не говорять молодим. Якщо про В.Чернявського раз на місяць згадують відвідувачі квартирника у його колишній майстерні (класна ініціатива, як альтернатива іграшковим музеям, чи то О.Довбушу (державний) чи М.Фіголю (приватний)).

Утримуючи наукові та освітні заклади, місто (громада, за кошти котрої вони животіють) навзаєм зовсім не отримує від них жодних серйозних результатів, фідбеків. Декоративні споруди з випадковим, суперечливим наповненням постійних експозицій, хаотичними тимчасовими виставками аматорства та безкінечними розповідями про те, що в фондах багато цікавого поховано, але ніде показувати. Музеї мудрі в своєму мовчанні та непомітні в наукових доробках. Випускники місцевого Інституту мистецтв одразу після отримання дипломів потребують нагальної перекваліфікації (або захисту кандидатської для подальшого штампування неуків). Таким чином формується середовище. Точніше, вакуум.

В. Лукань «Нещасний випадок»

Далі по виставці. Розташована по діагоналі простору «Просто порожня пляшка» вступає в діалог з «Нещасним випадком» – асамбляжем Володимира Луканя,  викладача місцевого Інституту мистецтв. Наклеєні на основу паркету скельця від розбитої пляшки горілки оформлені в ромбовидну раму: влучна ілюстрація епохи, коли алкоголь був по талонах/по купонах, ще й з величезними чергами, одним словом, на вагу золота. Тому розбита на порозі майстерні художника дорогоцінна посудина з aqua vita була дбайливо перенесена в площину мистецького твору, як нагадування. Дух з пляшки (spiritus) передає дух (genius) епохи. Хто знає, той зрозуміє. Що нам Кабаков з його комунальними проблемами. На цій же стіні на поличці розташовувалися ще ряд цікавих предметів від В.Луканя. «Вправляння на тему» просторового мислення, дизайнування банального, влучні й лаконічні ходи від задуму до опредмечування. Ложка-пензлик, мобілка-запальничка, книга-метафора, вирізана у формі пістолета Леніна «ВЧК»…

В. Лукань  «Вправляння на тему»

Посеред зали розташувалася «Сім’я» Є.Самборського – метафорична інсталяція про екзистенційну та соціальну покинутість пересічного українця. Набір польових опудал, похилених від вітру та інших погодних негараздів, символізує суспільний стан: когось від чогось відлякуємо, щось нібито оберігаємо, пильнуємо, вільні, бо непотрібні, бідні, бо… «Вони мені нагадують людину, яку випалило сонце, обвіяв вітер, змочив дощ. Мені здається, що природа так впливає на опудала, як на людей впливає влада», – зазначив під час екскурсії автор. Оздоблені секондхендом та побутовим непотребом, супроводжені звуками вітру фігури викликають жалість та занепокоєння – ми справді такі?

На іншій стіні килимково розмістились роботи нині живих авторів, картини на продаж, те, що має подобатися. «Дума про колаж. 1967» Ореста Заборського, «Б.н.» Юрія Боринця, «Евріка» Миколи Джички, «Нові герої» Ангатолія Звіжинського, «Похорони хробака» Володимира Мулика, «Профільанфас» Юрія Іздрика, «Сувеніри» Ярослава Яновського і «Блоха» Володі Шаламая (Пікассо), аматора самоучки, який невтомно чіпляється до того, що він любить робити. Майстерні, іронічні, пафосні та концептуальні – речі, що не мають попиту на провінції. Щоб виховати смаки споживача до чогось подібного, потрібні десятиліття. Унікальність Франківська посеред інших міст, де в тій чи іншій мірі зустрічається сучасне мистецтво, в тому, що він позбавлений поняття школи. Художнику тут ніколи не довіряли, він не користувався авторитетом. Навпаки, при нагоді цькували, щоб не виділявся серед інших. Це скоротило віку Осипу Сорохтею, примусило на довгі десятиліття піти у підпілля Лева-Дениса Іванцева, породило недовіру в Опанаса Заливахи. Успішних та одіозних свого часу М.Фіголя чи І.Лободу ніхто тепер й не згадує. Буржуазно-споживацький плин життя обивателя не передбачає естетичних потрясінь чи духовного росту.

В. Коваленко «Автопортрет»

Ця зала завершується скульптурою молодого Віталія Коваленка «Автопортрет». Грубо збитий з необтесаних дощок кінь (віслюк?) намарне намагається протаранити головою стінку. Штукатурка вже на підлозі, але боротьба нерівна. Усвідомлення ситуації безвиході сьогоднішнім поколінням? Небажання продукувати нікому непотрібний кіч, і спроби знаходження свого місця?

Я. Стецик  «Освячення»

Переходом до наступної теми виставки – збентеження, confusion – були документальні фото про один з найстаріших та найбільших стінописів, що знаходиться на околиці міста. Ініціатор мальовидла Ярема Стецик зібрав критичну кількість зацікавлених і вони спільно намалювали образ Христа, який сприяє подорожуючим. Пізніше тут неодноразово відбувалися концерти, відкриття параду мотоциклів та антикварних авто. А стінопис було освячено священиками. Фото про ці історичні події демонструють емоції, що супроводжували учасників дійства.

Поруч, впродовж сакральної тематики і в якості переходу в інший ідеологічний простір, розташовувався телевізор з демонстрацією найдавніших зразків місцевого відеоарту: Олег «Мох» Гнатів та Тарас Прохасько «Втеча в Єгипет» (1*51) та «Квіти для св. Франциска» (17*46) 1993-94 р.р. Відеоарт зроблено просто, доступно, невибагливо, доступно. Перший фільм змонтовано з чотирьох коротких сцен: чоловік, який крутиться з дитиною; жіноча фігура в плащі, що лежить в осінньому листі; жінка, яка проходить повз чоловіка з двома дітьми; мушля в осінньому листі. І шум, що нагадує напливи морських хвиль. У другому фільмі фрагменти книги Томи Челяно ілюстровано відеорядом з п’яти новел, що відсилають до поняття віри.

Розташовані одна над одною чотири фото тафлі Я.Яновського, котрі він свого часу зробив для виставки «Donumenta» в німецькому Регенсбурзі: наклеїв фото з проекту «Alter ego» та «День конституції» на ворота гаражів, написав на них слово «культура» великими літерами і ще раз все це зазнимкував, щоб потім по свіжо видрукуваних фото нанести додаткові зображення. Ускладнивши таким чином картинку, автор демонструє нескінченність варіацій та трактувань роботи, і що жоден варіант не є остаточним. Розгубленість чи непозбувна бентега?

Наповнення наступної зали апелювало, як до емоцій, так і до інтелекту. Простір був напівпорожнім, стерильним, і концентрував увагу на кожному з артефактів. «Confusão (порт.) – це слово-ключ, слово синтез, слово-все. Спрощуючи, сonfusão означає сум’яття, балаган, стан анархії і безладу. Confusão – це ситуація, створена людьми, які в процесі втратили над нею контроль і панування, і самі стали жертвами сonfusão. У сonfusão є якийсь фаталізм. Людина хоче щось зробити, а все розлазиться в її руках, хоче щось вчинити, а якась сила паралізує її, хоче щось створити, а продукує сonfusão. Confusão – це стан цілковитої дезорієнтації. Люди, які опинилися всередині сonfusão, не можуть пояснити, що діється довкола них, ані в них самих» (Ришард Капусцінський «Ще день життя»).

Збентеженість, як одна з причин, що спонукає до творення, де обов’язковим стає абсурд.

С. Міщенко «Метаморфози»

Серія фотографій Сергія Міщенко «Метаморфози». Зроблені на природі, в лісі зображення немовби пропонують розчинитися, заховатися в натуральному, бо ми частина цього світу. Зникнути, щоб знайти себе. Автор фотографій не позиціонує себе художником, фотографом, веде відлюдькуватий екологічний спосіб життя, а фото ілюструє життєвий світогляд молодої людини, яка відмовляється від цивілізаційних «досягнень» – успіху, слави, грошей… Збентеження починає охоплювати й глядача.

О. Фурдіяка «Баба»

Скульптура Олекси Фурдіяка «Баба» – чорна металева фігура в людський зріст доповнена синтетичним волоссям, котре пишно в’ється поміж широко розставлених ніг, а іншим пасмом перемотує, огортає, замотує голову, очі й робить невидимим волаючий писок жінки. Скульптура відсилає до радянської пластики, але на відміну від її пафосності та сповнених гіпертрофованого щастя поривів, сповнена застиглості та розпачу. Лишень штучне волосся позбавляє її образність однозначності. Синтетика супроти болі?

Фото Synchrodogs «Smoke» – незвична, невиразна, знеособлена композиція про конфуз. Антропоморфна, темна, силуетна фігура огорнута туманом. Фото перегукується з кадром із фільмів жахів. Об’єкт «Бандероль» Юрія Бакая – кришка від металевої діжки з Майдану, як нагадування, де ми, і коли живемо? Іржавий брудний метал частково огорнутий картоном, з різаними, рваними краями – редімейд об’єкт, готовий елемент музейної експозиції з розлогою експлікацією про час, місце, обставини та подальші пригоди.

 Vj group Cube «Multiperson»

В кутку цього ж простору на стільці розташовувався «Multiperson» від Vj group Cube – фігура в комбінезоні з капюшоном замість обличчя, в яку вмонтовано екран з повільно змінними, що перетікають одне в одне, лицями. Скульптура-об'єкт, що оживає на час презентації для короткочасного перфомансу, в супроводі екрану, на котрому в повільному ритмі змінюються людські обличчя. А звуковий noise, що лунає з навушників, переносить глядача у сфери вічного, єдиного та нескінченного. Мультиособистісна людина із теле-інтернетовими штампами замість власного досвіду.

Посеред зали – телевізор із демонстрацією документальних записів інтерв’ю Мирослава Яремака з респондентами для проекту цСмОБ’ЄКТ9116, де досліджувалися проблеми художнього процесу в місті. Розмова з новообраним міським головою про долю ЦСМ та його приміщення, з головою місцевого відділення СХ, з директором художнього музею, художниками та причетними до організації культурного середовища особами. Балачки, що мали динамізувати мистецьке життя міста через комунікацію та з’ясування точок зору. Але залишилися лишень записи.

Останній розділ, найменший за обсягом – про пошук виходу з ситуації провінційної затхлості, непотрібності, безвиході й сорому. Все згадане є тим, навколо чого будується ідентичність мистецького середовища міста. Добірка чисел альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем» (1998-2008), як спонукання до вивчення та ознайомлення зі вже зробленим за ці роки. Ще один знаковий об’єкт від Володимира Луканя – «Підзарядка», мозок з навушниками, одягнувши котрі, можна отримати порцію нових ідей, якщо ти в творчій кризі. Картина з назвою: «Пейзаж з описом на ньому»; техніка: живопис акриловою фарбою на роботах студентів Інституту мистецтв, які я крав, навчаючись там; розмір: 250х370; автор: Євген Самборський. Склеєна з паперових аркушів зі студентськими шкіцами часів навчання автора в інституті, які він чемно поцупив у неуважних колег для подальших творчих компіляцій, тепер демонструє один з варіантів виходу з кризи. Велика картина Ростислава Котерліна «Художник» стала обнадійливою крапкою виставки, її логічним завершенням, декларацією про наміри. Фігура, намальована зі спини, що мовби стоїть на краєчку землі і втомлено вдивляється в безмежність всесвіту. В одній руці маска Анонімуса, на голові ледь видні ріжки. «Адже це Веронезе заявив перед венеційською інквізицією, що митцям належить та свобода, яка притаманна божевільним», – казав Єжи Новосєльський. Попереду в темряві обнадійливо майорить одинадцятикутна зірка. Він щось бачить, щось знає. Якщо нам не лінуватися, то також можемо наблизитися до пізнання таємниці. 

Є. Самборський «Пейзаж» 

Бажання озирнутися назад не випадкове. Але не з академічних позицій, а власне засобами сучасними нагадати про те, як все швидко минає. І це мине. І прийдуть нові люди. Але чи порожнім буде місце їхнього формування, чи вони виростуть, проростуть крізь залишену кимось атмосферу? Не спогадів, не ностальгій, а зроблених предметів, втілених ідей, переданих настроїв. «Європейську людину створила спадковість», – зауважив колись Ю.Андрухович. Мабуть, це одна з ознак цивілізованості – знати минуле, шанувати, вміти користуватися його надбаннями, і не боятися трансформувати заскорузлості у свіжість, а отже – робити нове, для завтра. Навіть якщо його не буде. Не варто страшитися, коли бачиш поруч роботи М.Павлюка та Парфьона. Вони жили поруч, спосіб життя був схожий, хоча могли й не перетинатися. На виставці роботи разом, вперше. Володимира Луканя знають, як цікавого, неординарного викладача ІМ, автора декількох книг, учасника багатьох імпрез. Є.Самборський – його колишній студент. Не найкращий, спостерігаючи навіть тепер за способом спілкування між обома. Творчі суперечки продовжуються. Але якщо глянути на скульптуру учня «Сім’я» та дизайнові вправляння вчителя, то можна побачити багато спільного, схожого, подібного. Хоча, повторююсь, обоє надалі творчо конфронтують між собою. Сюди ж можна вставити скульптуру В.Коваленка, абсольвента цього ж навчального закладу. Звідки ростуть ноги?

Зате запідозрити, що в цьому ж виші навчалися Я.Стецик, Ю.Бакай, Ю.Боринець та М.Джичка, ідентифікувати шкільні витоки їх творчості не так просто. Боринець намагається забути й заперечити все, чого його навчали, й плідно та експресивно долає рамки реалізму. Джичка, навпаки, вважає рівень отриманої освіти недостатнім, тому постійно вдосконалює і студіює рисунок, експериментує з живописними техніками, залучаючи до цього фото. Стецик не париться набутими знаннями й намагається бути самим собою, тим більше що малювання – лишень одна зі сторін його особистої самореалізації. Бакай зупинився на дизайні, а все інше доповнює його.

Чи може художник щось змінити в цьому тотальному збайдужінні та збоченому прагматизмі? Чи людині інтелект дано лишень для виживання, для використання його на заробітки? Як тваринам вдається залишатися грайливими й безтурботними?

«Стимулом для створення проекту слугувало довготривале спостереження за місцевими художниками. Виставка сконструйована навколо виявленої в їхніх практиках сталих парадигм.Відчуття безпорадності часто слугує відправною точкою розповіді для художників. Наша уважність та інстинкт самозбереження навчилися добре співіснувати для того, аби перетворювати знання та критичні зауваження, у кращому випадку, в дивіденди, у гіршому – в оформлення власних інтер’єрів. Перманентне екзистенційне розчарування людини, спричинене розумінням неможливості змін власного життя, щораз підсилюється, коли стикаємось з банальною реальністю. Якщо колись, закриваючи очі перед сном, сподівалися на існування ідеалістичної надії – завтра буде краще, то зараз бачимо, що «завтра приходить», а «краще не настає». Думку, що «людина швидко звикає до хорошого», продовжує життєвий досвід: «але теж звикає до всього». Стан обману став буденністю і ми спокійно можемо поговорити про це явище, сприймаючи його як даність», – Євген Самборський.

Багато бажаючих не попали в список учасників виставки. Багато прийшли її побачити. Це були переважно найсправжніші (за Прохаськом). Виставка не стала подією номер один, хоча збурила в середовищі митців та журналістів певні рухи. Інколи смішні (художник Сергій Григорян написав розлогий текст-критику, за те, що його роботи не взяли, як і роботи багатьох інших). Хтось обіцяв негайно влаштувати власне дослідження, відмінне від запропонованого. Хтось виставки не застав, бо вже не живе, але їх роботи до цього часу з нами, поруч. В цьому була радість ар(т)хеології. Хотілося донести поняття спадковості, важливості одне для одного навіть в наш цинічний, прагматичний, холодний час. Любімо те, що маємо, те що нас оточує. Самих себе. І усвідомлюємо ці почуття. Про це виставка. Не для самомилування, а для розуміння.

Виставка супроводжувалася кураторською екскурсією Є.Самборського, реконструкцією перформанса М.Яремака «Літачки» (1991 р.), лекцією-дискурсом «Все, що ви хотіли знати про сучасне мистецтво, але боялися запитати» за участі Є.Самборського, А.Звіжинського, І.Панчишина, М.Яремака, Р.Котерліна, лекцією «Відео арт в Івано-Франківську» А.Звіжинського, мультимедійною презентацією книжки Володимира Єшкілєва «Місто термітів» та вечіркою від djGlizeі djXaoRa.