19 травня «Океан Ельзи» презентували свій новий продукт – альбом «Без меж». «Коли разом – ми сильні. Коли сильні – ми разом» – так охарактеризував нову платівку гурту Святослав Вакарчук під час презентації альбому в ефірі інтернет-радіо «Сковорода», «Аристократи» і «Radio More.FM». Що тут скажеш – не щодня найпопулярніший гурт України презентує щось свіже. А тут аж 11 нових треків. Свято? Свято! Ледве дочекавшись появи альбому на «Звуковій хмарі», я всілася до прослуховування.
І назва «Без меж», і обкладинка альбому промовисто натякають, що слухача прохано у позаземні світи музичної насолоди. Перший трек альбому має мало ориґінальну назву «Віддай мені свою любов». І вже з перших акордів композиції чомусь розумієш, що на тебе чекає не приємний музичний сюрприз, а старі пісні про головне. «Цілуй мене так вільно й так жадібно» одразу підсвідомо навіює «де я був, коли тебе таку незайману» (не врятувало навіть те, що Славко сам виконав у «Віддай мені свою любов» гітарне соло). З легким осадом у вухах просуваєшся альбомом далі. Другий трек підтверджує найгірші побоювання: «Не йди» – ще одна класика в стилі «Без бою». «Так просто склалось», – співає Вакарчук, і розумієш, що він у чомусь з біса правий, і що навіть ангелам вдається далеко не все. Взагалі, коли слухаєш альбом, постійно ловиш себе на тому, що десь ти вже чув і про цей чай, і про це життя, і про сонце, і про те, що «стільки людей і машин», та й всі ці «обніми», «не йди», «не залишай» і «не покидай» десь уже траплялися – чи то в підручнику з літератури за 8-й клас, чи то в текстах того-таки «ОЕ».
«Джерело». Музика й далі йде порожнім одноманітним фоном на тлі текстів про одвічне – серце, чайку, щастя і байдужість днів. Хоча «кожен день чари кохання діють» – це вже навіть не Вакарчук, а цілий Поплавський. «Сонце» – флешбек до «Не опускай свої очі». Налаштовуєшся на краще, але чуєш ті ж передбачувані «океанівські» музичні ходи й переходи і насолоджуєшся лірикою в стилі «не закривай наших світлих вікон» – з серії про «горить старий балкон», і навіть до рими. …А де «Кавачай»?.. Де «Фіалки», «Янанебібув», де «Коко Шанель»?.. Де «Океан», який ми любимо?..
В Україні діє негласне правило: знайшов золоту жилу, забив слухацьку нішу – і сиди, не рипайся. «ОЕ» воно не оминуло – стадіони фанатів, шалений успіх і вічно молодий Славко у потертих джинсах і камізельці на голе тіло збудували собі, здавалося б, непохитну ґлорію, здатну забезпечити гурт стадіонами і гонорарами ще на 20 років наперед. Та щось пішло не так у королівстві Данськім, і музика, яка роздовбаним гітарним звучанням винесла «ОЕ» на їхній власний Еверест успіху, схоже, перестала бути результатом, а стала знаряддям. Якщо двадцять років тому розхристаність почуттів «Не питай» просто зносила дах недозрілій піонерії та й навіть перезрілим муз-скептикам, то сьогодні занудний ліризм «Не йди» змушує хіба що пересмикнути плечима. «Вагончик тронулся, перрон остался»...
Поїхали далі – актуальний нині блок «про війну». «Мить». Композиція в стилі кобзарів-лірників. Не відомо, що гірше – пластилінність музики і задушлива помпезність тексту чи те, що ця волинка триває понад 5 хвилин. Очевидно, що хотілося вразити і зворушити. Переборщили і пересолили слізьми. «Не твоя війна» і «Еверест» – добротний, як кирзові чоботи, поп-рок «під фірму», особливо «Еврест»: така собі компіляція вкраїнського тексту про незламне й вічне і європейського звучання із незмінним «брудним» гітарним соло. «Хтось в небо летить» – присвята Кузьмі Скрябіну. Прохідна пісня, під яку можна було б посумувати за горням, пардон, бензини-кави, але чогось не хочеться. Можна згадати, що свого часу Кузьма також присвятив «Океанам» пісню. Що ж, реверанс у відповідь відбувся. «Життя починається знов» – радісне рожеве тістечко в стилі ранніх «Бітлз», помножене на старий добрий «Океан». Після щемкої балади про відлетілого у вічність Кузьму ура-пісня про те, що життя прекрасне, викликає легкий подив. Ну, і знову: «десь там у океані подій» – точнісінький «День у день» (тільки там було «у океані людей»), «я відчуваю, як серце співає» дорівнює «я відчуваю, як падаю в небо» з «Вище неба», і так можна розібрати на алюзії весь трек, але хто б цим займався.
Взагалі текстово «Без меж» дещо виносить на орбіту. «Сніг неймовірно блищить», «доторкнись лагідно кольором ягідним», всі ці апельсинові соки до сніданку, яскраві плащі, «пройшов – дорогу знайшов»… Славко завжди був майстром неочікуваних поетичних ходів, і це свого часу зробило «Океанам» ім'я. Але якщо «соснам, що колишуться за вікном» можна пробачити недолугість тексту завдяки музиці, то «твердо мені спати на дні» змушує остаточно увірувати в те, що Славко вже котрий рік поспіль пише тексти за принципом «колись вигоріло, вигорить і зараз».
«Осінь». Пісня, що однозначно вирізняється на загальному тлі, але тільки тому, що це не «Океан Ельзи», а «Друга ріка», конкретно – «Так мало тут тебе». Звісно, нот усього сім, і складно вигадати велосипед після стількох років піснеписання, але коли вже сів слухати «Океан Ельзи», то хотілося б почути який-не-який «Океан Ельзи», а не натяк на пісню їхніх колеґ з музичного цеху, до того ж, десятирічної давнини.
Вінчає альбом «Без меж» однойменний трек. Пісня за звучанням нагадує прекрасні часи «Моделі», за суттю це та ж «Вулиця» – ліричний і трохи надривний фінальний акорд платівки. Тільки «Вулиця» була 15 років тому, а «Без меж» – найулюбленіша пісня з альбому самого Вакарчука – це печальний 2016-й, і з усією її якістю, вона уже нічого не рятує.
…Пригадую ажіотаж від виходу прем'єрного кліпу «Airplane» з альбому «Брюссель» 5 років тому. Це був масовий успіх, це було свіжо (наскільки можливо залишатися свіжим після стількох років кар'єри). Цього чекали. «Без меж» наче б чекали теж, принаймні люди, котрі або мають великий пієтет до Вакарчука і Ко, або люблять слухати старе класичне звучання року по-українськи. Але попри модну трансляцію на інтернет-радіо, виступи на підтримку альбому в Лондоні та Нью-Йорку, три роки роботи і широку рекламу, цього разу сюрприз не вдався. Загалом від Славка Вакарчука ніхто не очікував, що він візьме та й подасться у свої сорок в божевільні музичні експерименти (тим паче, експериментів у нас не дуже люблять). Але складається враження, що після сольного блюзово-інструментального проекту «Вночі» (2008 рік) Вакарчук остаточно втомився і розслабився. «Вночі» був проривом, стрибком в тотально інший, невідомий публіці досі муз-вимір, це був тріумф звуку і тексту, щось схоже і несхоже водночас на «Океан», щось нове і справжнє. А тоді все повернулось на своє. Чай охолов, балкон згорів, мовчить телефон. Місто спить, голова болить. Тисни гачок.
«Без меж» – це черговий альбом для фанатів «ОЕ». Людині, котра хотіла б познайомитись із творчістю «рок-кумирів української сцени», я посоромилася б радити цей альбом до прослуховування. Не тому, що він неякісний чи, пардон, лажовий. Він гарно і міцно записаний, професійний, вилизаний. Вокал фірмовий – «гавкаючий» вакарчуківский, рифи фірмові, тексти – теж фірмові, може навіть більшою мірою, ніж досі. Але печально усвідомлювати, що останнім більш чи менш «живим» альбомом «ОЕ», де щось музичне взагалі відбувалося, була «Gloria». Окей, нехай навіть «Міра», там ще було трохи драйву, трохи рок-н-ролу і трохи незаїжджених текстових і музичних ходів. Але все, що було опісля, – а відтоді, між іншим, уже років сім спливло, – до оскоми нагадує безпросвітний і нецікавий штамп «на відчіпного». Добротний штамп, мови нема, фірмовий, «океанівський». Але штамп. Нудний і прісний.
«Без меж» – це й справді «щастя, заховане в скриню». Це історія, коли бренд залишився, а вміст вивітрився. В «Океані Ельзи» давно перестали буяти хвилі колишніх пристрастей, і він поволеньки, але невпинно маліє до розмірів калюжі.
Фото: Группа «Океан Ельзи» (facebook.com/okeanelzyofficial)
07.06.2016