[На гopі Жижки.]
— Їдете до Праги? — спитав я стареньку бабусю, що всїла до мого ваґона на добрих дві годин їзди перед Прагою.
— Їду, пане! — відповіла бабуся по чески — їду до нашої Праги на виставу.
— А богато заплатили ви за карту? — спитав я.
— Нї, всего сорок крейцарів, але най би коштувало і сорок реньских, я би таки поїхала, бо то наша, ческа вистава.
То було перше красне вражінє, якого я дізнав перед приїздом до Праги, столицї Чехів. Слова бабусї переняли мене наскрізь, бо они вказували менї на самосвідомість народну і в найнизших верствах ческої суспільности.
Я почав дальше розговорювати з бабусею про Прагу, в котрій она, як призналась, була вже нераз, і побачив, що она знала як найдокладнїйше всї историчні памятки столицї Чехів.
— "A вступіть, пане, до Далиборової вязницї... a зайдїть на міст Кароля, там єсть каплиця Непомука... не забудьте вийти на гору Жижки" — лепетала бабуся. — О, наша Прага красна, дуже красна zláta Praha!
Час їзди минав скоро і я опинив ся в Празї. Моїм пристановиском був оден готель недалеко гори Жижки, тож туди була моя перша прогулька по Празї. На горі стоїть величезна статуя лицаря, котру можна вже побачити з-далека. На гору Жижки входить ся в улицї такого-ж имени через зелїзну браму, від котрої йдуть широкі стежки пообсаджувані деревами, так що цїла гора має вид маленького лїска. По серединї гори сидить коло стола Чех в народнім костюмі і поздоровляє кождого, хто входить на гору. Тут кидають прохожі дрібні складки на памятник Жижки. Я вийшов на гору і побачив не статую, як здавалось з долини, але близько 20 метрів високій образ на полотнї, котрий зображає Жижку. Цїла стать Жижки одїта в зелїзо, з плечей спадає коротка мантія. Голова накрита низьким зелїзним шоломом, з лиця пробиваєсь гордість і енерґія. В правій руцї держить він скиптр, лївою опер ся на рукоять обнаженого меча. Цїлий образ, звернений до Праги, вражає чоловіка потрясаючо. Здаєсь, що вичитаєш з него: "То моя Прага! з гордостію гляджу на єї розвій і славу, з гордостію гляджу на розвій ческого народу... він не вмре, не загине!" А в долї розстелилась прекрасна Прага з широкою Велтавою. Зі всїх домів повівають ческі хоругви біло-червоної краски, більші улицї наряджені стовпами, по котрих від одного до другого понавязані шнури зеленої смереки. Бо-ж Чехи святкують велике свято, якого дожде ся хиба нарід сильний, дуже розвитий. Се свято — то найкрасчій свідок житя народного, єго поступу, сили й розвою — то й запорука світлої будучности ческого народу. І в Чехах веде ся борба партійна, а однак в сїм святї взяли участь всї Чехи, бо то свято не одної партії, але цїлого ческого народу, бо кождому Чехови ходило о те, щоби зазначити перед світом силу свого народу. Щасливі Чехи, що мимо того, що йдуть різними дорогами, всї разом сходять ся у одної мети — піддвигненя свого народу. Завидую им тої солідарности!
Я побув на горі доброї чверть години, а складаючи лепту на памятник Жижки, поспитав я Чеха, що сидїв коло стола, від як давна збирають Чехи складки на памятник?
— Від недавна, — відповів.
— А багато зложено?
— Пятнацять тисяч, а памятник обчислений на девятьдесять тисяч.
— А коли він буде готов?
— В Бозї надїя — за два, три роки.
— За два, три роки? — спитав я недовірчиво.
— Так пане, — і додав з гордостію — Чехи дуже ревно складають на такі цїли. От подивіть: иде двоє дїтей... Побачите, чи перейдуть они з гори, щоби не кинули бодай по крейцарови.
За хвильку надійшли дїти і кинули на стіл по дрібному.
Так уміють почитати Чехи память своїх народних героїв. Так сильно розвинена у них самосвідомість. Не дивниця, що на кождім поли можуть повеличатись що-дня новим добутком. А у нас?... На рускій театр, на стіпендію имени Шевченка і т. д. — як же ж млаво, як лїниво пливуть жертви! Як мізерною виглядає наша жертволюбивість в порівнаню з ческою! Правда — ми нарід убогій, але се би нїчо, коли-б ми уміли станути до громади, зійти ся всї в справах чисто народних, подібно як Чехи, всї разом!... От чому ми слабі! от чому у нас такій застій!
Пізно вечером вертав я з дальших прогульок по Празї до мого заїзду і поглянув знов на гору Жижки: Цїлий образ Жижки був освічений елєктричним світлом. Горде лице єго споглядало на щасливу Прагу, на щасливий ческій нарід. Ná zdar! — кличу я до тебе славний народе ческій! Ти будеш жити і досягнеш всего, чого бажаєш, бо любиш свій край, бо умієш любити і шанувати своє!...
Прага, 22 н. ст. мая 1891.
[Дѣло]
05.06.1891