Був здивованим. Свого часу я написав про Катинську трагедію. Тепер же виявив переклади цього свого тексту в Інтернеті російською мовою.
Був здивованим. Бо невже для «загальноукраїнського вжитку» — «загально-УКРАЇНСЬКОГО» — необхідно було перекладати мій україномовний текст?
Щоби зрозуміли?
Був здивованим. Бо проглянув текст стенограми захисту мого батька у київському Інституті літератури 1954 року. Текст написаний російською мовою, проте цитати, на які покликаються опоненти, подано мовою українською! Тобто батькова дисертація була написана і подана до захисту таки українською мовою, попри те що це був 1954-й (не зовсім пам'ятаю, що тоді сталося вікопомного, бо, зрештою, я сам народився уже 1960-го).
Так, я народився 1960-го, а дисертацію захищати готувався 1988-го, ну, може, 1989-го.
Ан — «нєт». Я протягом (упродовж?, чи як там ще?) перекладав мою працю у захристії Домініканського собору (тодішній Музей історії релігії та атеїзму — або й навпаки, вже добре не пам'ятаю). Сидів із супермодерною портативною друкарською машинкою «Уніс» (югославського виробництва — це як тепер I-Pod, або Macintosh останніх моделей), та й дрючив... Себто перекладав свій власний текст російською мовою. Для захисту.
Бо сказано було: «Диссєртаціі — нєт!». Вийшовши на коридор і, віддихавшись від отриманого адреналіну, я поглянув на нині вже покійного Григорія Сивоконя — досвідченого літературознавця, якого міг би назвати не одним із наставників, а старшим другом, який якось понуро (хоча був великим дотепником і запам'ятався якраз ґенеруванням оксиморонних афористичних висловів) глянув на мене і притишено-довірливим голосом запитав: «А якою ж ти мовою оце написав?..»
Дійшло. І через те, що мені було тоді «пофіг», якою саме мовою (польською, німецькою, зрештою — латиною, або ж і грекою — але старою!) перекладати мою дисертацію про історію теорії української літератури у 16–17 століттях, — я був переконаним в одному: що мушу перейти це «бойове (?) хрещення», щоби потім могти щось робити на користь моєї власної, моєї особистої культури.
Отож — сів у захристії Домініканського собору, приніс туди свій «Уніс» і упродовж доброго року «дрючив» російський переклад з мого українського тексту.
Перше. У результаті текст моєї дисертації став кращим. Насправді. Бо був перекладним з української на російську, потім ще раз на українську (це вже коли я готував видання своєї монографії з назвою «Поетика епохи Мазепи»).
Друге. У процесі написання дисертаційного тексту питомою — українською мовою — я, звісно, користувався перекладами латиномовних текстів українською мовою авторства Андрія Содомори, Віталія Маслюка, Володимира Литвинова, Миколи Зерова, Михайла Білика та інших. Тепер же я повинен був знайти адекватні переклади цих цитат російською, та ще й «підтасовувати» номери рядків віршованих творів так, щоб вони «лягали» у мої примітки.
Третє. Коли я зазирнув до багатьох — а їх таки багацько — перекладів тих самих античних творів російською мовою, я був не просто вражений, я просто розгубився... Я виявив, що російські переклади були, як кажуть перекладознавці, НЕАДЕКВАТНИМИ, бо трактували категорії, які висловлені античними авторами, цілком, сказати б, «своєрідно». Кажу про те, що російські переклади не віддавали суть античних латино- й грекомовних творів, а накидали своє тлумачення, своє розуміння суті текстів.
Є певна вироблена традиція трактування базових категорій людського мислення: ставлення держави до окремої людини — особи, особистості, з іншого боку — ставлення цієї особи, особистості (по-грецьки: «ідіотес» — поняття із позитивними конотаціями) до держави й суспільства.
У російських перекладах цього не було. Вони — російські переклади, тобто російські перекладачі — мали власний погляд на процеси. І через те я був здивованим, бо однозначні (якщо ідеться про прозові навчальні курси) латинські фрази тлумачилися інколи цілком неадекватно, якщо не сказати «тлумачилися апріорі прогнозовано». Тепер шкодую, що не зберіг і не систематизував тодішнього досвіду.
Цімес полягав ще й у тому, що мій захист — російськомовного тексту перекладеної дисертації — відбувся 1990 року, конкретно 22 січня...
Я тоді про це ще не думав, проте нині переконаний, що якщо українці ще не цілком пропащі люде, бо принаймні іронізують про своє «наступання на ті самі граблі», то цей процес для росіян не лише «самий природній», а й маґістральний.
А вимога писати дисертаційні роботи російською мовою призводить не лише до адаптації іншого світогляду, чужого світогляду в наукових працях українських дослідників через залучення усталених у російських текстах стереотипів, а й до втрати самої суті наукового пошуку, до відмови від наукового скепсису, до відмови від пошуку реалістичної картини світу й історичних подій та мотивів їхнього здійснення. Тут не місце інтепретувати висловлені тези, зауважу лише, що дуже часто трактування тих самих категорій у радянській та й пострадянській науковій літературі є міфологізованим і «міфотворчим», на відміну від «нерадянської», писаної різними мовами.
Як на мене, то власне відсутність впізнаваних міфологем і, відповідно, впізнаваних мовленнєвих штампів є причиною опозиції російськомовної маси населення до української мови. Властиво, ідеться не про «іншомовність» а про «іншість», що викликає психологічний спротив, несприйняття на підсвідомому рівні.
Отож перша україномовна дисертація про українську літературу у нашій сім'ї була захищена 1954 року. Протокол, звичайно, був російським (от лиш не знаю, якою мовою вівся сам захист), але дисертація — з історії української літератури — україномовною. І так її прийняли до захисту.
Зрештою, нічого дивного, бо ще не було Закону УРСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», ухваленого сесією Верховної Ради УРСР 1959 року (ухваленого на виконання постанови пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти» від 1958 року), за яким на «вимогу батьків і дітей» рекомендувалося іґнорувати у школах українську мову.
Через двадцять років друга — моя власна дисертаційна робота — вже МУСИЛА БУТИ російськомовною. Бо поміж першою і другою дисертаціями ПРОСТО з'явився Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою (1970).
Тобто було запущено не так процес русифікації, як, власне, процес «совєтизації» — творення «новой общності».
Видається, що помітна зміна відбулася упродовж півстоліття. Конкретніше й насправді — упродовж тридцятиліття 1958–1988 років, коли в СРСР було успішно втілено «зміцнення зв'язку школи з життям», а водночас і добудовано «развітой соціалізм»...
Так, у процесі формування лише півтора–двох поколінь.
І тепер маємо не лише те, що маємо, а й залишковий осад від методів формування цього стану сучукркультури.
Проте повернуся до моєї статті «Катинь. ЧиЯ печаль».
Був здивованим, чому її переклали російською і так опублікували по всій ненці-Україні. Хіба керуючись принципом «І так нє поймут?».
Може, й так, бо у перекладі вчергове втрачено нюанси первісного замислу, який просто «неперекладний» засобами російської мови.
Один приклад: «Чья печаль» — зо-о-овсім не те, що «ЧиЯ печаль».
Отож, все-таки, напевно: «І так нєпоймут».
А чи колись таки здивованим буду?
Коли «паймут»...
13.06.2016