З перших звуків репетиції нової концертної програми українсько-британського вокаліста Павла Гуньки, яка буде презентована 5 червня у Києві і 9 червня у Львові, моєю увагою заволоділа виняткова увага до слова, унікальна дикція, особлива техніка ведення широкої кантилени на безперервному диханні. Подальший процес роботи Павла з концертмейстером Річардом Вайлдсом захопив унікальними ідеями творчої особистості, артиста і професіонала екстра-класу.
Яскраве виконання українських «мистецьких пісень» (термін самого Павла Гуньки) переконувало стилістично, було виразно театралізовано, не дозволяло пропустити жодної деталі. Новизна, з якою Павло підійшов до інтерпретації вокальної творчості українських класиків, а також сучасного українського композитора Олександра Яковчука, збудила нестримне бажання зазирнути у творчу лабораторію співака і детальніше розпитати його про новий проект, підготований спеціально для концертів в Україні.
– Концертна програма української мистецької пісні, яку Ви незабаром запрезентуєте на концертах у Києві і у Львові, — Ваш перший проект в Україні?
– Так, це перший проект. Мене вже раніше запрошували, але я завжди зайнятий в опері, в мене розписаний графік виступів по всьому світі. Для здійснення українського проекту я спеціально звільнив собі час. Щоб підготувати таку поважну програму (півтори години співу), я виділив собі три місяці вільного від опери часу. Я прагну показати цілому світові твори, якими Україна може пишатися, і маю для цього можливості.
– Кому належить ідея проведення тематичного концерту Шевченко–Шекспір? Хто був ініціатором проекту?
– Це моя ідея. Вона визрівала довго і остаточно визначилася три роки тому. Я мав співати у Нью-Йорку, у Бостоні при Гарвардському університеті, у Торонто і Едмонтоні. Це був 2011 рік, наближався 200-річний ювілей від дня народження Тараса Шевченка, і я вирішив відібрати вокальні твори на його поезії.
– Саме з тих творів, які вже були записані на авторських компакт-дисках вашого проекту Ukrainian Art Song?
– Тоді ще не всі ті твори були записані, тепер записано більше зразків. Але у концерті прозвучать твори, які ще не виконувалися в Україні. Перший відділ концерту відкриває дума про невольника «У неділю вранці рано» Миколи Лисенка. Це фантастичний твір, чиста опера, колосальна декламація! Через цю думу в мене народилася ціла концепція концерту. Я хочу донести світові моє відчуття українського генія Шевченка. Я українець, але водночас британець.
– Тому і виникла ідея поєднати твори на поезії Шевченка і Шекспіра в одному концерті?
– Насправді ця ідея виникла пізніше. Спочатку я замовив вокальний твір українському композитору Олександру Яковчуку, ще не маючи конкретної ідеї. Я висловив лише побажання композиторові, щоб музика була створена на вірші неукраїнських поетів. Це були 2008–2009 роки. Але я був щасливо здивований, що композитор обрав саме Шекспіра. Можливо, я щось висловив несвідомо? Можливо, пригадав, що живу біля Стратфорда-на-Ейвоні? З впевненістю можу зараз сказати тільки одне: Богу дякувати, що Олександр обрав сонети Шекспіра, маємо тепер українсько-британський раритет, дуже важливий для презентації української мистецької пісні у світовому контексті. Це була унікальна ідея. Пізніше ноти «12 сонетів Шекспіра» вийшли друком у видавництві The Etobicoke Music Festival (Торонто, Канада).
– Може, Ви дуже хотіли, щоб саме так сталося, і композитор на ментальному рівні відчув Ваш імпульс?..
– Очевидно (сміється). Адже коли я готував концерти для Нью-Йорка, Бостона, Торонто, Едмонтона, мені було досить легко визначитися з програмою. Потім минув якийсь час, і мене запросили до Києва. Проте не подумайте, що я спеціально планував концерт у Києві на 2016 рік, коли весь світ відзначає 400 років з дня смерті Шекспіра. Це абсолютна випадковість.
– Але я все-таки починаю підозрювати, що репетиції тут, у Мюнхені, Ви саме так і планували. Адже завтра — 23.4.2016 — день смерті Шекспіра...
– (Сміється). Ви собі не уявляєте, скільки у мене в житті таких випадковостей, які пізніше усвідомлюються не інакше, як закономірне явище. Дуже часто таке буває, рази три–чотири на рік! Дружина мені часто так і каже: ми до того не готувалися, але яке диво, що так все чудово вийшло. Я щасливий, що концертна подія в Україні відбудеться саме у рік Шекспіра!
– Мені здається, цей енергетичний знак став наслідком багаторічної праці з проектом Ukrainian Art Song. Колосальний обсяг вашої діяльності вийшов тепер на рівень українсько-британської культурної кооперації.
– Втілити у життя цю ідею дуже допомагають канадці, зокрема Українсько-канадське товариство любителів класики, включаючи організаційні питання, фінансування тощо. До речі, до концерту готується видання гарного буклету, який отримають всі слухачі. В буклеті зібрана вся необхідна інформація, а також тексти пісень, що будуть виконуватися. Не потрібно ніякої ведучої. Зал залишається освітленим, тексти можна продивлятися не тільки у перерві, а й під час концерту. Буклет публікується двома мовами — українською і англійською. Публіка мусить орієнтуватися в текстах, щоб краще сприймати музику мистецьких пісень.
– Отже, Ви пропонуєте форму проведення концерту «як на Заході»?
– Так, я хочу активізувати публіку, досягти атмосфери взаєморозуміння. Слухачі мають бути присутніми на концерті активно, що означає — брати участь у події. А це вимагає підготовки. Передовсім — знання текстів, змісту поезій. Це необхідно для розуміння моєї інтерпретації творів. На Заході, як правило, всі тексти (включаючи оперні лібрето) друкуються у програмах, але теж не завжди. Без розуміння слова мелодія сприймається поверхово. Подача тексту дуже сильно впливає на інтонування і на сприйняття концерту слухачами.
– Під час репетиції я відкрила для себе нові грані Вашої особистості (крім тих, з якими я знайома з досвіду оперної практики). Сьогодні Ви показали себе як справжній майстер інтонованого українського слова, унікальний інтерпретатор української вокальної творчості, а разом з тим Ви — фундатор нового терміну «мистецька пісня».
– Дякую, це завжди було моєю мрією. А взагалі, я маю чотири мрії, які я поступово здійснюю. Три мрії здійснюються через проект Ukrainian Art Song — передати мій професійний досвід у записах на компакт-диски повної антології української мистецької пісні, зробити світову бібліотеку на нашому сайті, що міститиме повне зібрання нотних джерел, працювати зі студентами, щоб далі передавати свій досвід. Четверта мрія, що стоїть вже за межами проекту, — відкрити у навчальному закладі десь у світі кафедру української мистецької пісні, яку я би очолював.
– Під час прослуховування Вашої нової концертної програми мені здавалося, що я потрапила майже на оперу — настільки захоплює Ваша сценічна гра. Така театралізація виконання мистецьких пісень розкриває амплуа майстра оперного жанру?
– Інакше і бути не може. Адже я все життя займаюся оперою і українською мистецькою піснею паралельно, тому гостро відчуваю взаємозв'язок між ними. Важливим для мене є показати слухачам, яка сила і ще не до кінця розкрите багатство має українська мистецька пісня. Її значення не менше за оперу. Опера — то пісня, пісня — то опера. Згадаю слова моїх оперних колеґ, які записують зі мною мистецькі пісні (вони не є українськими співаками): «...Чому ж я не знаю про ці прекрасні пісні! Вони належать світовій сцені!». Українську мистецьку пісню я розумію як музичну драму, навіть якщо вона компресована у часі. Як і до опери, до концертів мають готуватися не тільки музиканти, а і слухачі. Для цього потрібне знання змісту. Якщо слухач сприймає тільки гарну мелодію, не зважає на тексти, драму він не відчує. Я сам себе не раз уводжу в уявну ситуацію драми за допомогою текстів. Знаєте, чим я займаюся у метро? Мені завжди у метро стає нудно, і я записую в зошит тексти. Я завжди маю при собі мій зошит (показує сторінки, списані від руки). Головним є не те, що я так краще запам'ятовую тексти (я пишу напам'ять), а те, що я щоразу створюю для себе цю ситуацію, з якої народжується конфлікт і починає розкручуватися драма.
– Очевидно, Ви не тільки пишете, а й вимовляєте «про себе» тексти. Чи впливає така ментальна артикуляція текстів на Ваше трактування пісні?
– Уявіть собі, що я записую ті самі тексти багато разів! Поступово я помічаю, як ми з ними зближуємося, тексти ніби ростуть, збагачуються змістовно, образно, фонічно. Результати я бачу під час репетицій. Коли я співаю ті самі тексти, помічаю, як міняється моє ставлення до вимови, дихання, динаміки, акцентів, кульмінацій, спадів. Від цього співати стає набагато легше, доводиться менше співати, ніж вимовляти, віщати, кольорувати, шліфувати інтонаційні деталі. Що найцікавіше — на другий день моя інтерпретація знову міняється. Весь час виникають нові ідеї, поки не виявлю, що ця пісня справжній шедевр!
– Ваш процес роботи з творами перегукується з давньою західною традицією григоріанського співу. Віденський професор Кайнцбауер, який пару років тому читав лекції в Українському католицькому університеті, пояснював сутність давнього літургійного співу так: «Григоріанський спів є не стільки музикою, як ми її розуміємо, скільки мистецтвом мовлення; фіґурально висловлюючись, ніби мовним тілом тексту, що озвучує слово, при цьому прагне бути не гарним, а справжнім». Отже, у професійній музиці теж «спочатку було Слово»?...
– Абсолютно! Концепція концерту народилася в мене також зі слова Шевченка, а конкретно з думи про невольника з лисенківської серії «Музики до «Кобзаря». Микола Лисенко геніально відтворив текст Шевченка. Як британець я, можливо, інакше інтерпретую думу, і мій підхід до інтонації вирізняється. Для мене «У неділю вранці рано» — надзвичайно драматичний твір, один з моїх улюблених, в якому концентрація внутрішньої напруги нагадує мені монолог Яґо з «Отелло» Верді. Дума відкриває концерт як історичний вступ — повість про битву з турками — і отримує дальший розвиток у наступній пісні Якова Степового «За думою дума роєм вилітає». Ідея поєднати ці дві пісні циклічно не випадкова. Для мене це — єдина сцена. У другій пісні йдеться про гордість козаків, їх зухвалу, нічим не обґрунтовану впевненість у перемозі. Але турки їх розбили, і козак думає й не розуміє, чому так сталося, що все пішло шкереберть. У цій пісні козак воює не з ворогом, а з самим собою. Вдумайтеся у фразу: «За думою дума роєм вилітає, одна давить серце, друга роздирає….» Яка зосередженість емоційної напруги! Для мене це пісня-реакція на історичну подію, про яку ми дізнаємося з думи про невольника.
– Яке ж продовження чекає слухачів далі?
– Після історичного міні-циклу я знову тематично об'єднав наступні три пісні. На перший погляд тема може здаватися «про любов». Перша пісня — «Якби зустрілися ми знову». Центральна пісня — серенада (спів Яреми з поеми «Гайдамаки»). Третя пісня — про косаря («Понад полем іде»). Щоб допомогти зрозуміти зміст пісень Річарду (він не знає української мови), я сказав: уяви собі, що ця історія про Дон Жуана. Для мене це людина, яка зневажає людство. З цієї точки зору абсолютно по-іншому сприймається характер першої пісні. Він легковажно запитує жінку: «Якби зустрілися ми знову, чи ти б злякалася, чи ні?». Я тут посміхаюся. Я відчуваю і репрезентую у співі неглибокі, нечесні почуття.
Взагалі, я працюю над оперними партіями так само, як і над піснями, — надаю першочергового значення текстам. В мене завжди багато текстів в голові, я люблю їх упорядковувати, шукати смислові паралелі і сценічно інтерпретувати свої ідеї. Інакше неможливо. Не досить знати тексти напам'ять. Треба мати власну концепцію.
– Як завершується Ваш цикл? Судячи з двох останніх пісень «Минають дні», вказаних у програмі, — це філософська розв'язка драми?
– Так, завершити перший відділ концерту піснями з однаковою назвою, але різними текстами — «Минають дні» — це ідея Стефанії Туркевич і Миколи Лисенка.
– Завершити цикл, подавши різні точки зору на плинність життя?
– Абсолютно, адже пісні, написані на різні шевченківські тексти з третьої частини «Кобзаря», суттєво різняться і за емоційним настроєм. Але я їх виконую як один твір. Річард не робить паузи між піснями, щоб не дати публіці аплодувати. Пісню Лисенка я сприймаю як цілу рапсодію. Пісня Туркевич більш інтимно відтворює осінь. Це дуже песимістична річ, заспокоєння й примирення чується лише в останньому акорді.
Хочу сказати, що цикл «12 сонетів Шекспіра» дався мені не легко насамперед через тексти. Остап Тарнавський перекладав Шекспіра на чудову поетичну українську мову. Але для мене складно відкладався у пам'яті синтаксис. А ще лексика, фонізм мови, інтонаційні нюанси. Шевченко мені близький і зрозумілий відразу, поезія Лесі Українки вже більше модернізована. Переклад Тарнавського надзвичайно виразний, але дуже складний стилістично і коштував мені багато годин праці. Мусив інколи навіть звертатися до словника. Адже українська мова — це моя друга рідна мова, а спілкуюся я більше англійською.
– Поділіться Вашими враженнями щодо змісту цих сонетів Шекспіра. Як відбувався творчий процес?
– На репетиціях сонетів завжди була присутня Надя, дружина композитора Яковчука, прекрасна піаністка. Вона мені надзвичайно допомогла, щось підказала, порадила, але Олександр ніколи не втручався у процес моєї роботи, так само, як я у його композицію. Як я вже казав, написати музику на сонети Шекспіра — це його ідея. Взагалі всі ідеї — від вибору текстів, стилю, інтонаційних знахідок до драматургії циклу (адже Ви помітили, що використовуються і лейтмотиви) — це ориґінальні ідеї композитора. Моя справа — виконання сонетів та інтерпретація твору. Олександр так мені і казав: я тобі віддаю твір, тепер це твій плід, твоє дитя.
– Ваша інтерпретація сонетів також дуже сценічна і насичена яскравими образами. Запам'ятовується динаміка Ваших жестів, поглядів, міміки — від самозаглиблення і туги, від злоби, іронії і ненависті до просвітлення і заспокоєння. Ваш концерт мені хотілося б назвати театром української мистецької пісні. Якщо спочатку було слово, то потім був театр?
– Ви вірно відчули корінь і етос моєї праці. Я співаю як музикант-актор. Важливо до цього додати, що я хочу залучити до співпраці музикантів-неукраїнців. Для них ця музика невідома, їхнє виконання позбавлене виконавських штампів. Мій концертмейстер Річард Вайлдс — не тільки піаніст, але також композитор, аранжувальник, титулований німецькими преміями. Я навмисне не пояснював йому свою концепцію, і не хотів, щоб він над нею надто замислився. Для мене важливим було безпосереднє музичне сприйняття української мистецької пісні з досвіду європейця. Я хотів, щоб наша музика, інтерпретована іноземцями, розкрилася у поєднанні нових ориґінальних ідей. І справді, це дало свої результати. У процесі роботи — і з піснями на поезії Шевченка, і з сонетами Шекспіра — Річард звертав мою увагу на ориґінальні мелодичні звороти, гармонічні та артикуляційні знахідки. Ми часто дискутували і обмінювалися думками.
– Так, і сьогодні мені було дуже цікаво бути під час репетиції свідком того, як Ви шліфуєте окремі фраґменти.
– Річард якось висловив думку, що найкращими співаками концертів є оперні співаки, бо вони вміють крізь деталі бачити явище цілком, вміють мислити масштабно. Концерт ніколи не розпадається на окремі пісні, якщо вони поєднані єдиною драматургією, ідеєю, спільним концептом. Неправильним є підхід до концерту, коли співак обирає одну, другу, третю пісню, тому що вона йому подобається. Я перш за все думаю, що і як я хочу сказати цією піснею, який образ прагну створити.
У тому, як Шекспір викриває нечесність людини, яку любить, але продовжує її славити, хоча й наголошує, що «світ не знає вірного кохання», я бачу смислові паралелі шевченківського і шекспірівського циклів. Шевченко у своїх поезіях нетерпеливо ставиться до людей, що блукають світом і ні до чого не здатні, нічого не роблять. У пісні Лисенка «Минають дні» герой просить іншої долі, бо хоче діяти. Згадайте, після фрази «Страшно впасти у кайдани, вмирати в неволі, але ще гірше спати, спати і спати на волі і заснути навіки, і сліду не кинуть ніякого…» герой звертається до Бога: «Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, то дай злої!». Але я іду далі цього тексту. Текст Шевченка «За думою дума» — це лист до Гоголя. Поет сам дає назву «Гоголю», яка не афішується. Може, дехто зі мною не погодиться, але я вважаю, що Шевченко тут незадоволений Гоголем. Він каже: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Як українець Гоголь писав по-російськи, щоб дістатися гори слави. А Шевченко закликає його: «…будем сміятись і плакать», тобто будемо разом. З іншого боку, це водночас і реакція на першу пісню, що відкриває концерт. Шевченко викриває історичну легковажність України. А чого ми навчилися з історії? Ті самі блуди. І не тільки в Україні, а і в усьому світі.
– І Ви прослідковуєте такі самі ідеї в Шекспіра?
– Звісно. Країна, що шукає долі, і людина, що шукає долі, — взаємопов'язані. Те, що відбувається в країні, впливає на внутрішній світ особистості. Шекспір не випадково промовляє про сенс любові як краси.
Фото — з архіву Павла Гуньки
02.06.2016