Зі Слов'янська почалася аґресія Росії на сході України. 12 квітня 2014 року місто взяли під контроль бойовики під керівництвом офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна (псевдо Стрєлков). Наступні без малого три місяці Слов'янськ перебував у їхніх руках, аж до 5 липня, коли бандити залишили його і довгою колоною передислокувалися в Донецьк. Чому їм це дозволили безперешкодно зробити — питання, на яке відповіді не дано й досі.
Слов'янськ: рани окупації не загоєні
Сьогодні про небезпеку і близькість до лінії зіткнення нагадує зовсім небагато — руїни будинків, розбомблених під час обстрілів дворічної давнини, та блок-пости на виїзді з міста. Натомість впадає в око велика кількість українських прапорів, а також розфарбованих в синьо-жовті барви конструкцій різного штибу. Це чимось нагадує Галичину кінця вісімдесятих — початку дев'яностих. Але враження це оманливе.
Про те, як згадується час під окупацією, що змінили для слов'янців ці місяці життя в «русском мире», а також які настрої в місті сьогодні, за два роки після звільнення, ми розпитали людину, яка взагалі не має досвіду подібних коментарів. «Сама не знаю, чому я не відмовилася, — сміється Людмила Савчук, з якою зустрічаємося пізно ввечері у Слов'янську. — Ніколи в житті не давала жодних інтерв'ю, а тут раптом чомусь погодилась».
Наша співрозмовниця — не політолог, не політик і не керівник громадської організації, вона не має досвіду написання проектів і фандрайзинґу. Звичайна жінка середнього віку. Працює в ЖЕКу, але щодня з обіду й до вечора вона — у Слов'янській міській бібліотеці, в куточку читального залу. Тут з дозволу керівництва бібліотеки, разом з іншими волонтерками майструє маскувальні сітки для українських бійців. Людмила Миколаївна тут такий собі неформальний «бриґадир». Каже, що як прийшла сюди вперше 18 листопада 2014 року, так досі й віддає цьому заняттю весь вільний час.
«Як розповісти, що у наших дівчат руки пухнуть? Як розказати, що ми вже не можемо, що в нас терпіння нема, а хлопцям [на передовій] треба? — журиться жінка, поки диктофон ще не ввімкнутий і не почалося «офіційне» інтерв'ю. — Самі збираємо гроші. У нас майже всі, хто пенсію отримує, по 100 гривень щомісяця з пенсій дають. Буває, волонтер Саша, який чашки робить, дає гроші, коли просимо». Протягом майже годинної бесіди співрозмовниця називає ще багато імен (Віталік, Лариса, Люда, Саша, Оля, Валентина Іванівна та ін.) волонтерів. Оскільки ці імена нічого не скажуть нашим читачам, в тексті ми їх проминаємо, що жодною мірою не зменшує нашої поваги та вдячності до цих людей.
Людмила Савчук: У мене на телефоні 132 пісні УПА – «І лента за лентою», і що завгодно. Почали після війни пізнавати Україну
- З чим і в якому режимі працюють волонтери, виготовляючи маскувальні сітки?
- Сітки плетуться постійно, з 9-ї ранку до 18-ї вечора. Хтось зранку приходить, хтось о 12-й, хтось о третій, хтось після роботи о п'ятій. Хтось день-ніч працює, тому лише у вихідний приходить. Різного віку [жінки], але переважно від 42 до 57 [років]. Десь п'ятнадцять із них приходять постійно, але якщо треба, то плетуть всі — з ранку до вечора.
Беремо в Харкові звичайну рибальську сітку. Починали з квадрату 10 на 10 міліметрів, потім — 15 на 15, потім — 20 на 20. Зараз у нас десь 40 на 40 квадрат. Якщо збільшуєш квадрат, то просто товстіші обрізки ріжеш — і все заплітається. Сітки свої [по телевізору] бачимо.
- Хіба можна впізнати свою сітку?
- Можна, повірте. Коли в 2014 — на початку 2015 року не було зеленої тканини, то ми фарбували білу. Звичайно, давали й інші кольори. І от недавно буквально бачила по телевізору — фарбована наша сітка. Видно, що наша! Рік минув, а вона нічого ще так тримається. Повірте, почерк свій впізнаємо.
- Звідкіля матеріал для плетіння?
- Спочатку з дому все [непотрібне] повитягали, потім по сусідах ходили, по секонд-хендах. Футболки ріжемо — зелені, сірі, чорні, коричневі. Зараз вже краще стало. З Хмельницької, Житомирської областей нам передають обрізки тканин, з яких там шиють солдатам одяг. Ми їх з'єднуємо, ріжемо — і плетемо. Сітку за день можна зробити, якщо потрібно.
Ми не лише сітки, але й «кікімори» плетемо, труси шиємо з простирадел і підодіяльників, які не годяться [через їхній колір] для сітки. «Підпопники» солдатам шили, дуже багато балаклав пошили... У нас дівчата дома дуже багато шиють. Вже більше сотні «кікімор» зробили, сіток сплели більше двох сотень, трусів пошили, напевно, більше тисячі.
У нас є група в Фейсбуці «Маскировочные сети для АТО — Славні дівчата». Ну, слов'янські ж дівчата, то як ще ми себе маємо назвати?! (Сміється). Там ще номер телефону тоді був, і фото молоденьких дівчат у віночках. То нам якось телефонували навіть хлопці, зустрітися хотіли. Ми й кажемо їм: «Приходьте в бібліотеку». Приходять, а там… (Сміється). На Фейсбуці є наш весь звіт від листопада 2014 року. За тиждень що зробили — написали. Скільки шкарпеток, скільки балаклав, скільки сіток.
Теплі речі збирали цілу минулу зиму. Коли в усіх лікарнях поранені лежали, то годували тих хлопців. Загалом, я рада, що у нас в Слов'янську є патріоти і що однодумці знайшли один одного… Шкода, що деякі не розуміють, все чекають, чекають чогось.
- Так, є люди пасивні. Але є й налаштовані відверто антиукраїнськи. Яке, за Вашою оцінкою, співвідношення цих груп у місті?
- Раніше було, я так думаю, відсотків 70 проти України, відсотків 30 — за Україну. Це раніше. Зараз, хочу думати, співвідношення хоч би 50 на 50. Але тішить, що молодь у нас в більшості проукраїнська. Таких віком, як ми [серед активістів], мало. А от молодь — це радує. Ми до пам'ятника Шевченку ходимо — я бачила, які молодь вірші читає, як вони читають. Я, напевно, також не була аж такою вже патріоткою, коли я ті мости фарбувала. Для мене це був перший вчинок, я тоді зрозуміла: виявляється, у мене є Батьківщина!
Плетіння сіток цікавить і діточок
- Що то за історія з мостами?
- Коли в'їжджати з Краматорська, у нас там три мости. От їх ми фарбували. Тоді щойно звільнили Слов'янськ. Ми приїхали, тут все порите, шок ще не минув. І що робити? Хтось каже: давайте мости пофарбуємо! Самі зібрали гроші, купили фарбу… Фарбуємо. Хтось їде машиною, просто зупиняється, вивантажує нам питну воду, і тут же геть їде. Ну добре, дякуємо й за те. А одного разу чоловік підійшов: навіщо фарбуєте? Я кажу: щоб тільки скінчилася війна і мир був, весь Слов'янськ перефарбую в жовто-блакитний колір.
- Як тут було тих три місяці під Гіркіним?
- (Зітхає). Напівшок. Ми жили в районі біля СБУ, дивлюся — поїхала ця «Нона» стріляти. Часто бачили ці провокаційні постріли, коли [бойовики] з одного боку по Карачуну [стріляють], а з другого [вони ж таки] нібито «отвєтку» дають. Коли розповідала, ніхто не вірив. Всі думали, що це наші у відповідь стріляють.
Нам не було куди ховатися. У нас чотирнадцятиповерховий будинок, і в підвал ми не ходили, тому що думали: якщо там засипле, то й залишимося… Всі сиділи в коридорах, біля ліфта, вибирали місце біля капітальної стіни. Та як почали сперечатися — половина [сусідів] за ДНР: «Ми думали, що як в Криму буде — прийдуть, візьмуть». Кажу: «А ти мене запитав?». Коротше, сперечалися-сперечалися, а потім я кажу: «Стоп, давайте молитися. Бо як накриє, то всіх». Потім всі вмовкли і тихо сиділи три з половиною години, поки тривав обстріл.
А деякі люди навіть ходили було на український блокпост, просили: розбомбіть все місто, ми готові, аби лиш цей Гіркін пішов, щоб все закінчилося.
- Як би Ви охарактеризували самих бойовиків, їхню поведінку?
- Я в місто майже нікуди не ходила. Чоловік мій брав велосипед і їздив. Бачив усі ті попадання. У мене з ними [бойовиками] було зіткнення один раз. Коли ми вже стали виїжджати, прибіг один автоматник і каже: «Не їдьте, інакше [українці] зітруть місто». А я кажу: «А для чого зі мною стирати місто? Нехай з тобою стирають!» Ну, він побрязкав [автоматом], а міг би застрелити запросто — звичайно, страшок такий був… У мого сина була сутичка також. У мене чоловік з Хмельницької області. Я завжди казала: коли на блокпосту зупиняють, не показуй першу сторінку паспорта. Прийшов момент одного разу таки, і йому: «А, "Правий сектор", бандерівець. До стінки!». А він каже: «Я 35 років у Слов'янську прожив, ви що?» Ну, потім підійшов старший їхній, козак чи що, — відпустили. А якщо б сиділи чеченці чи якісь наркомани…
Я знаю багатьох людей, які залишилися без меблів — [бойовики] все вивезли. В тих будинках, де СБУ, сказали просто людям: даємо півгодини, виходьте. Заселялися туди. А от коли вже ми ходили мости фарбувати, бачили вириті траншеї, і там — красиві дивани, меблі. Це все приволокли туди і влаштували собі лежбища. Хамло! Чи вони нічого ніколи не мали? Ну, добре, жили в чужих помешканнях, але ж [після них] нічого в квартирах не лишилося.
- В 2014 році місто зустрічалоло 9 Травня під владою бойовиків. Можете пригадати, як все відбувалося?
- Я на площу не ходила. Як вони прийшли, жодного разу там не була. Тільки на ринок, і тоді — додому, тихо зачинялася, і все. Ми посудом займалися, я вазочки розфарбовувала. Просто тупо сиділа і розфарбовувала. Рушників вишила штуки чотири [за той час], щоб хоч якось відволіктися.
У них там постійно віче проходило. Дев'ятого травня оці байкери, «вовки» [«Нічні вовки»] у нас були — проїхалися, свистіли, шуміли, гуділи. Оце я пам'ятаю, бачила з вікна. Фото в Інтернеті бачила. А сама на площу не ходила жодного разу. Ні бажання не було, ні взагалі. Бо не стрималася б, напевно. Нікого не хотіла ні бачити, ні чути.
Ми [сім'єю] в червні поїхали до родичів у Харківську область, тому що фізично тут вже не могли бути, я б збожеволіла. Менше місяця ми там провели. Я навіть зараз, якщо десь якийсь грюкіт, хоч і не падаю, але все одно відчуваю страх, що почнеться стрілянина. Неможливо позбутися отого відчуття, що зараз щось прилетить. Нас усіх тут треба лікувати. Тож коли ми були в родичів, якось вітром зачинило залізні двері відчиненого гаража — ми всі попадали на підлогу. Треба було бачити обличчя наших родичів…
- З іншого боку, я читав чиєсь інтерв'ю, в якому мовилося, що коли Гіркін покинув місто, мешканці Слов'янська так боялися українських «фашистів» і репресій, що наших військових ніхто не зустрічав. Це правда?
- Боялися. Хтось думав: а якщо всі такі, як Саша Білий? Я пам'ятаю, телефонує мені знайома: «Ой, що буде?! Зайде українська армія — все відбере, грабувати будуть». Я кажу: «Що у тебе в квартирі брати? От у мене — комп'ютер старий, телевізор старий. Ну, немає чого брати!»
Страхіття окупації
- Зустрічали між бойовиками своїх знайомих?
- Так. Ну і що? І все… (довго мовчить). З одним так цікаво було. Я навіть не чекала [його зустріти], він привітався — радісний, веселий — і пішов собі далі. Все. І нічого.
- Він був у формі, з автоматом?
- Тоді — так. Зараз — ні. (Багатозначно мовчить).
- Для нього, значить, це минуло без наслідків.
- Угу. Багато хто знає, і я, звичайно, точно знаю, хто воював.
- Теоретично Ви могли б написати про це заяву в СБУ.
- Теоретично… Потрібні ж, напевно, ще якісь свідки. А якщо всі відмовляться? Я скажу: я тебе бачила; а він відповість: а я тебе не бачив. І що? Це ж просто смішно, розумієте?
От зателефонувала я одній: «Ти ж казала, що він зі зброєю був…» — «Я не бачила».
Багато хлопців повернулися [від бойовиків] — мовчать. Про одного взагалі не знаємо, де він і що. Спочатку він автомобілі їм ремонтував, потім казав, що його не відпускають. А коли все сталося, поїхав разом з ними — і нічого не знаємо про нього. Будинок його вже розграбували. За ним поїхала дружина, за ними поїхав шістнадцятирічний син, і нічого про них не знаємо, живі чи ні.
- Загалом багато ще в місті людей, які вважають Гіркіна героєм?
- Так.
- Як вони поводяться?
- Спочатку боялися, мовчали, а потім зрозуміли, що все це безкарно. І вже не бояться, рота роззявляють: «Наші прийдуть, наші покажуть». Я кажу їм: «Наші вже прийшли!».
- Тобто Ви особисто знаєте таких людей?
- Так, я знаю, і багато хто знає. Кожен день їх зустрічаємо. Невдоволені. Солдатів [українських] коли бачать, в спину можуть щось сказати. І сусіди наші такі — сичать та й сичать. Це є. (Зітхає). Церква теж такі проповіді, буває, робить, що… (Зітхає). Знаєте, я іноді думаю, що Слов'янську мало дісталося. Бо це тривало лише три місяці, і в теплу пору, а не взимку. Тому вони не встигли відчути справжньої біди.
- Однак у Слов'янську впадає в око концентрація української символіки. Її тут більше, ніж у звичайному українському місті.
- Це з 2014 року [почалося], справа рук активістів. Молодь стовпи розфарбовувала, багато хто розфарбовував зупинки. А на День незалежності [2014 року] я вперше несла український прапор до пам'ятника Шевченку. Багато нас несло — великий прапор. Вже мости були розфарбовані, лавки на площі. В Іловайську якраз тоді точилися бої. Багато молоді серед нас було. А 1 січня, вже цього року, на день народження Бандери несли смолоскипи — теж вперше.
Я почала читати багато літератури про УПА, біографії. У мене на телефоні 132 пісні УПА — «І лента за лентою», і що завгодно, уже всі дівчата їх знають. (Сміється). Словом, почали після війни пізнавати Україну.
Слов'янські сітки на фронті
- А проте, у вас в міськраді більшість має Опозиційний блок, мер міста — від Опоблоку. Як така активна проукраїнська громада це допустила?
- А тому що голосувати не пішли люди. Зовсім не пішли.
- Чому?
- Напевно, досі залишилася зневіра. По мені видно, що я люблю Батьківщину, але навіть я не вірила, що хтось [із проукраїнських сил] пройде. З тих, хто прийшов на вибори, половина були літні люди, їм нема сенсу щось доводити.
Коли ми їздили до Жебрівського [голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації], у нас з ним конфлікт виник. «Ви ж обрали цю владу», — каже нам. Ми обрали (обурено)!.. А що ви зробили, щоб її не обрати? Два роки!
От ви кажете — символіка [по місту присутня]. А хто її робить? Прості люди, які добровільно збирають гроші — тих 200–300 гривень — і купують фарбу, шиють прапори.
- Та й економічна ситуація, мабуть, не сприяла…
- Це просто жах! Може, ці 50% повірили б, що вони не залишені напризволяще, а уряд щось для нас робить. А то ж приречені на виживання. У мене чоловік — інвалід третьої групи, пенсія — тисяча двадцять гривень. А мені на ліки півтори тисячі гривень іде. І так в усіх. Добре, хоч субсидія є.
З іншого боку... От коли «Січ» [батальйон] ішла в грудні 2014 року, військові казали: «Цю війну ми подолаємо. А як подолати хабарництво, корупцію?».
- Чи є Слов'янськ українським містом? Бо, може, це просто місто в Україні?
- Є! Є і буде! Слов'янськ — це Україна. Зараз, може, наполовину, але він все одно українським буде.
Іду вулицею, а назустріч — одна знайома з «тих». Я спочатку стушувалася, хотіла перейти на інший бік дороги, щоб не зустрічатися. А потім подумала: «Стоп, це ж моє місто!» Стрепенулася, підвела голову — і пішла їй назустріч.
- А ким є люди з отої другої половини, в якому вони часі?
- В СРСР. Чесно, напевно ще там. Пам'ятаю, коли хотіли пам'ятник Леніну зносити, ми навіть таке бачили: їде на велосипеді один з тих, які ще в СРСР, зупинився, перехрестився на Леніна — і поїхав далі. Ну, де він перебуває?
- Ви пам'ятаєте, як Леніна зносили?
- Звичайно. О п'ятій ранку [3 червня 2015 року] зателефонували мені: «Леніна зносять». І ми всі рвонули туди, дивилися, як його вантажили. А знесли — і нічого, все нормально. Ще, пам'ятаю, на день народження Леніна вийшла одна з піонерським галстуком, людей п'ять–шість зібралися, покричали — і розійшлися. А зараз навряд чи й хтось вийде, згадає. Він зараз, де в нас на АТП сміття. Там і лежить лицем вниз.
Розмовляв Іван ГАЙВАНОВИЧ
01.06.2016