Великі творці незрозумілі для сучасників... Великі творці випереджують добу...
За широким творчим універсалізмом, за проявами хвилевих, проминаючих і неістотних моментів творчости малі критики зовсім, або майже зовсім, не вбачали великого поета.
Тим то Франко для них радше соціяліст, ніж національний поет, радше атеїст, ніж глибокий мислитель, радше публіцист, ніж поет.
Та сьогодні — з перспективи чверть століття — можна вже розібратися в поетовому універсалізмі, можна розрізняти, що в ньому суттєве, а що маловажне.
Франко соціяліст? Так, молодий поет, що жив у добу, коли процвітав і ширився ідеальний соціялізм, не міг не захопитися ним. Але це була лише дань добі. Насправді Франко був націоналістом, що засвідчив своїм життям і своїми творами. Франко драгоманівець? Так, але й це був лише молодечий захват: ніхто так не розправився з драгоманівщиною, як Франко.
За мрякою сучасних брошюрок, дуже нервіної вартости, на яких виховалося й виховується молоде покоління, призабулося, хто був теоретиком українського націоналізму. Отож, не молоді ентузіясти Юліян Бачинський і не Міхновський, а Франко, що не лише взяв їх в оборону перед насміхами громадянства, але й у своїх блискучих статтях у "Літературно-Науковому Вістнику" з 1905 р. поклав фільософічні основи українського націоналізму.
Те саме, що про політичний світогляд, можна сказати й про літературні впливи на Франка-поета. Підпадав він різним впливам, починаючи від Вальтер-скотизму, що так сильно проявився в його першій повісті "Петрії і Довбущуки" (1875), a кінчаючи натуралізмом, до якого так послідовно намовляв його Драгоманів. Але це були лише короткотривалі впливи на молодого поета. Скоро потім він знаходить свою власну дорогу, своє власне слово, стає собою.
Правда, були впливи, що остали на все, на ціле життя. Це — вплив клясичних і української літератур. Нема другого українського поета поза Франком, крім Шевченка, якого творчість була б так міцно, так орґанічно звязана з попередньою українською літературою.
Починаючи від перших молодечих творів, що ними були перевіршовування українських літописів і від першого друкованого вірша "Народня пісня" (1874), через такі твори, як "Каменярі", "З вершин і низин", "Панські жарти", "Іван Вишенський", "Сон князя Святослава", "Зівяле листя", "Мій Ізмарагд", "Великі Роковини", "Semper tiro" — все те так тісно звязане з попереднім українським письменством, як у ніякого іншого поета. Свою творчість закінчив Франко тим, чим зачав: прегарними, хоч і невикінченими ізза хвороби й смерти, маловідомими половецькими заґами ("Ор і Сирчан", "Кончакова слава"), де знову на основі українських літописів, зокрема відомого переказу про євшан-зілля, підходить до проблєми любови рідного краю.
Клясичним прикладом можуть тут стати "Каменярі". Для вчорашніх критиків це ніщо інше, як програмовий вірш на соціялістичному підкладі. Нічого більше. На ділі, це куди старша ідея! Це середньовічна лєґенда, що була така поширена в староукраїнському письменстві, лєґенда про нарід, що його Олександер загнав за непрохідні гори. Він розбиває скалу, щоб видістатися на широкий вільний світ. В такому, історичному, аспекті "Каменярі" — це не інший, а з націоналістичною закраскою твір; ті, що лупають скалу, промощують шлях для цілої нації, до волі. Ідеалом їх не є — скажімо — восьмигодинний день праці, вища плата, чи повний шлунок, а воля й свобідне, незалежне державне життя цілої нації.
Загалом — найбільше творів Франка тісно й нерозривно звязані зі староукраїнським письменством. Із "Книги Кааф", "Мій Ізмараґд", "Сон князя Святослава", згадувані вже половецькі заґи, все це видобуває Франко зі старої української літературної скарбниці, оці вічні ціннощі, що ніколи не тратять своєї просто містичної сили, й подає їх в прегарній сучасній мистецькій оправі сучасному й наступним поколінням.
Франко зблизив нас до нашого старого письменства, оживив його так, як оживив і постать Вишенського-патріота, чи Хмельницького-мислителя.
Франко послідовно продовжує також розвоєву лінію української поезії землі. Вже в першій новелі на селянські теми, в "Лисишеній челяді", дає не лише образок-шедевр із селянського життя. В ньому, в цьому житті, вбачав він щось глибше, чого не бачили його попередники в селянському побуті, в етноґрафізмі: оці глибокі пружини ладу й влади, що кермують цим життям. Проблєма того староукраїнського правопорядку, що її представив Франко, вводить нас, як не можна краще, в круг його творчих проблєм, які лише ради упрощення, можна б коротко, отож й неповно, назвати націоналістичними.
Основна, найбільша проблєма, що їй присвятив Франко стільки творів, це питання проводу й перетворення маси в націю. Лише велика одиниця, лише справжній провідник може це зробити. Таким був Мойсей. І хоча він гине, але діло своє зробив: його наслідник Єгошуа поведе лише дальше діло, поведе вже не сліпу масу, що слухає анархістів, а свідому своєго історичного післанництва націю:
"Ще момент, і Єгошуї крик
Гирл сто тисяч повторить,
Із номадів лінивих ця мить
Люд героїв сотворить".
Цей новий "люд героїв", що повстав із сірої маси "лінивих номадів", що побє Авірона й повісить Датана й карними лавами піде за своїм провідником — це діло Мойсея, тієї великої одиниці, що безмежною працею, любовю і посвятою, що великим зрозумінням історичного моменту й наділеною провідницькою місією — стала проводити народом.
В інших творах представив Франко інші — знову вжию упрощеного позалітературного окреслення — націоналістичні питання, які щойно сьогодні поволі виринають, чи взагалі стають питаннями для загалу. Щоб не вичисляти їх, згадаю тут про найважнійше з них: питання суті української національної психіки, що йому присвятив Франко цілу низку поезій і потрясачий своєю нефальшованою правдою фільософічно глибокий нарис "Як Юра Шикманюк брів Черемош".
Чи треба ще пригадувати "Прольоґ", що на все остане залізним псаломом українського націоналізму?
***
Кинуті тут наоспіх думки зовсім нові в оцінці Франкової творчости. Вони вимагають щойно основних студій для поширення, поглиблення і провірки.
Але й без того можемо сказати одне вже сьогодні, коли клонимо з пошаною голову перед ґенієм Франка, і то сказати з цілою певністю:
Франко — це не поет вчорашнього, ні! Це щойно поет сьогоднішнього і ще більше — великого майбутнього.
[Краківські вісті]
29.05.1941