Жуків. Липень, року 1892.
Іду від женців із поля, додому, на обід.
Минув трибанну, стару церкву, стаю на східцях.
Звідси чудовий вид на Гиновичі, Ланшин, на бережанський став і на самі Бережани.
Хочу полюбуватися трохи. Але нараз бачу під кріслатою грушкою на мураві трьох мужчин і забуваю про краєвид.
Найвищий, білолиций, синьоокий і чорноволосий, це мій батько, другий, дещо нижчий, русявий, трохи лисий, це Андрій Чайковський, але хто такий цей третій, найнижчий, у сірій, люстриновій блюзі і в вишиваній сорочці, з помітно високим чолом, — ніяк не вгадаю.
Підходжу до них і здоровлю.
— Це мій син, студент фільософії — представляє мене батько незнайомому гостеві.
— Іван Франко — каже цей і подає мені руку.
Здивований і врадуваний стаю під грушкою і мовчу.
Франкові твори я знав і любувався ними. "Захар Беркут", "Панські жарти", "Зівяле листя". Пригадалися поодинокі образи й постаті з цих творів і відновилися вражіння, що вони їх викликували колись, при читанні. А оце й автор цих творів, Іван Франко. Не скажу, щоб я собі так уявляв нашого великого поета. Крім височенного чола й крім траґічних очей нічого незвичайного в нім не було. І з вигляду, і з одягу, і з мови, пересічний інтеліґент, учитель, або урядовець, а не мистець пера й володар думки.
Тільки ті сиві очі в червоних обвідках дивляться не на тебе, а кудись далеко, в невідоме.
— А де тут двір? — повертається Франко до мого батька.
— Нема. Жуків мабуть належав колись до Яна Бєлєцького.
— До того, що його наїхав Сінявський, двір спадів і сліди по ньому заорав?
— Так. У Жукові ще й тепер живуть селяни Білєцькі, і на їx подвірї є старі, великі пивниці, останки колишнього шляхецького двора.
— Можливо... А чиї ж це ті ліси кругом, такі гарні?
— Графа Потоцького. Потоцькі одідичили, чи купили добра по Сінявських.
Хвилина мовчанки. Франкові очі блудять по зелених оболонях, по річці, що перепливає їx і по довгій стрічці мурованої дороги, що снується з Бережан до Золочева.
— А селяни ліса не мають? — питається Франко.
— Ні, не мають, — відповідає батько.
— Стара історія: "ліси й пасовиська". Пощо хлопові ліса? Най краде, або замерзає. Що це кого обходить?
І знову мовчанка.
А по хвилині. — А риба в тій ріці є? — цікавий знати Франко.
— Є, але дрібонька. Тільки після повени, або по зливі попадається більша.
— І раки є?
— Бувають.
— А цей гостинець, куди іде?
— До Золочева.
— То ми ним поїдемо до Краснопущі?
— Не до самої, лише до Пліхова, а там ще шматок поганої полевої доріжки.
— Тому й не виїзджаймо пізно, щоби за дня можна було оглянути манастир і його бібліотеку, бо це мене найбільше цікавить.
— Не спізнимося — заспокоював батько гостя. — От бачите, саме на обід нас просять.
Пішли до хати, а я ще побіг на подвіря подивитися, де примістили коней Чайковського. Як вернувся, то застав батька і обох гостей у їдальні, при ґанку. Ґанок оброслий диким виноградом. Шкляні двері, бо вікна тут не було, ніби хтось зеленою занавіскою прислонив. На дворі спека, а тут холодок. Зелені рефлєкси падуть на лиця. Обід добрий, а вино також найкраще, яке в хаті було. Але на лиці Франка вдоволення якось і не було видно. Їсть і пє, як за напасть, буцім йому байдуже, що він їсть і що таке пє. Мені здається, що він навіть лихий. Але чого? Ми так хотіли би догодити нашому несподіваному й дорогому гостеві. А може він дивиться на велику хату, на муровані стайні, на ґанок перед фірткою, но — і на добрий обід, думаючи собі: "от і доробився піп, здираючи своїх парохіян!" На таку гадку прикро мені стало, бо мій батько людей не здирав і маєтками похвалитися не міг.
Я не знав, що за той час, як я пішов був на подвіря, Франко з батьком балакали про Корнила Устіяновича і про його "Мойсея", мальованого й написаного віршем. Вони тую розмову й продовжували ввесь час обіду.
Батько, як був у горах, в Ялинковатім, то познайомився з Миколою Устіяновичем, поетом і товаришем Маркіяна Шашкевича та з його сином, Корнилом, теж поетом і талановитим малярем. Корнило був на декілька літ старший від мого батька, але оба вони виросли в тій самій атмосфері, захоплювалися Шекспіром, Шіллєром і Геґлем й оба належали до народовців сімдесятих років. Корнило, дуже гарний собою, живий, бувалий у світі і дотепний, вносив зі собою радість у кожну хату і в кожне товариство, в якім появлявся. Гарно деклямував і розказував так живо й весело, що люди не могли налюбуватися його оповіданнями та анекдотами. Всі його любили, батько також. А Франко ні, бо Франко належав до того покоління, що виростало під впливами позитивізму й реалізму, до покоління, що своїм провідником уважало Драгоманова. Для Франка Корнило Устіянович був позером і декляматором, людиною не поважною й не дуже то вартісною в літературі, а мабуть також і в малярстві.
Батько боронив Корнила, зокрема, як поета. Цитував початок його "Мойсея..." "Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа". Невже ж це не гарний початок опису пустині? — казав.
— Гарний, але поверховний — стояв при своїм Франко. — І цілого Мойсея він намалював зверху, а до глибини душі тієї великої людини не дібрався, може навіть не пробував дібратися. Його звичайно цікавив рух, ґест, ґрандецца. Люди на його образах це не люди, лиш актори.
— І Мойсей на образці Устіяновича також? — питався батько.
— І Мойсей. Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як дивиться на вас.
Тут вони, Франко й батько, стали аналізувати біблійного Мойсея. Вивязалася розмова найцікавіша, яку я колинебудь чув. Оба розмовники мали незвичайну память і оба знали предмет, як не мож краще. Може тому й залишилися на своїх позиціях, до порозуміння не дійшло. Чайковський у розмову не встрявав. Я був теж тільки німим свідком, жадібно ловив кожне слово, знаючи його вартість. Я тоді досить багато малював і тому пильно стежив за змінами виразу облич розмовників. Мене цікавила ця припадкова, жанрова картина: сільське приходство, парох, його гості, зелені рефлєкси і живі слова. Здавалося, що Франкове чоло ще більшим стало і що обвідки кругом очей ще більше почервоніли, немов то він лихий, що далеко десь на селі знайшов людину з такою величезною памяттю і з таким знанням, яке мав мій батько. Подякував за обід і вийшов в город.
За хвилину вернувся.
— Ні, ні, отче, — звернувся до батька — кажіть собі, що хочете, але мене Устіяновичів "Мойсей" не вдоволяє. Побачите якого я колись напишу.
І написав, але батько Франкового "Мойсея" вже не побачив.
[Краківські вісті]
29.05.1941