Малий фейлєтон
Був у нас колись звичай завішувати на стінах репрезентаційної світлиці всякі т. зв. патріотичні образи. Чому образи й чому патріотичні — невідомо. Образами можна було їх назвати хіба тому, що ображували естетичні почування, а патріотичними, бо рисував їх патріот, а не маляр. Все це в світлиці забирало світло та псувало стиль, про який у нас залюбки пишеться зокрема в останніх часах.
Звичайно поруч "стилевих" портретів різних діячів побачили ви і двох велетів пера: Шевченка в шапці та кожусі й Франка в вишиваній сорочці.
Ці портрети рідко нагадували вам обох ґеніїв. Вони лиш сум наводили на цілу хату, так що діти вже змалку, вдивляючись у них, призвичаювалися до панахидних настроїв — до того, що ми нещасна нація, безнадійна, покривджена, що нам уже краще буде аж на тамтому світі...
Одинокий маляр, автор цих портретів, не мав викидів совісти. Навпаки, він навіть гордий був, що портрети невдатні, чи неподібні, бо це наявно доказує про наймодерніший напрямок.
І так ми привикали й такими бачили Шевченка та Франка, хоч був автопортрет самого таки Шевченка, з молодих літ, із часів, як появився його "Кобзар", і був портрет Франка, роботи Труша. Оба прегарні, оба робили насправді миле для ока вражіння.
Та їх тому й не репродукували, що не підходили до нашого душевного наставлення. Були заестетичні, зажиттєздатні. Були інакші: в "дур", а не в "моль". Це привичка. Прим., поети мусять виходити нещасні й безнадійні, полковники цивілі. Бодай на образах...
Є ще інша в нас привичка. Ми можемо з кожного ґенія зробити ще ґеніяльнішого. Не такого, яким він був, а такого, який він нам у даний мент потрібний.
Були часи, що був потрібний Шевченко, як народовець, угодовець, радикал, нац. демократ, есдек, есеф, есер... А тепер — то вже й не розгадаєте, бо навіть його не пізнаєте...
Інакше з Франком. Франка зразу зробили першим революціонером, нігілістом, атеїстом, загалом лівим із найлівіших.
А проте жиють ще люди, що запамятали Франка, є й такі, що його твори читали й то докладно. Ті, що затямили, пригадують, як Франко, приїхавши десь на село, залюбки співав у крилосі, значить, ходив і до церкви. В тих часах ліві всі були антимілітаристи, Франко післав синів до стрільців і сам жив серед них у їх львівськім приюті. Мало того: рік перед смертю прислав був до стрільців над Стрипу рисунок боєвого воза до прориваня фронту. Це була ідея пізнішого танка...
Які інакші ґенії у дійсності від тих, як ми їх хочемо бачити. В житті, а навіть на портретах.
[Краківські вісті]
29.05.1941