Народ-переможець шанує пам'ять свого сина
Ім’я великого сина українського народу — Івана Франка широко відомо в Радянському Союзі. В сотнях тисяч екземплярів на різних мовах народів багатонаціональної соціалістичної батьківщини розійшлися його твори. Ім'ям славного "Каменяра" названі кращий в УРСР драматичний український театр в Києві, десятки шкіл та інших культурних закладів.
З встановленням в Західній Україні радянської влади трудящі батьківщини Івана Франка дістали можливість так же вільно і широко відзначати пам'ять великого письменника. Його ім'я присвоєне Львівському університетові, в якому навчався і працював письменник-учений. За постановою уряду в будинку, до жив і працював Іван Франко, створений літературно-меморіальний музей. Вулиці, де знаходиться музей, присвоєно ім'я Франка. Селяни села Ладинців, Перемишлянського району, організувавши колгосп, назвали його ім'ям великого українського письменника.
Цими днями учениці 5-ої Тульчинської неповної середньої школи прислали в музей Франка любовно вишитий портрет письменника. В своєму листі вони пишуть:
— Прекрасний портрет поета-революціонера ми з любов’ю несли на демонстрації 1 Травня.
Пам'ять великого "Каменяра" достойно шанують трудящі всіх національностей Радянського Союзу. Серед відвідувачів музею — українці, росіяни, поляки, грузини, білоруси, євреї та ін.
Видається повний збірник творів письменника на українській мові, п'ятитомник — на польській, вибрані твори — на єврейській і т. д. Кращі літературознавці країни вивчають багату спадщину Франка. В Києві проходить знімання кінофільму "Борислав сміється", побудованого на творах письменника. На Україні організований ряд виставок, присвячених його творчості. Театри, гуртки художньої самодіяльності ставлять п'єси, розучують пісні і вірші Франка.
Народ-переможець, в силу якого так глибоко вірив письменник, достойно визначає пам'ять свого вірного сина.
Петро Іванович Франко, депутат Верховної Ради УРСР.
Трагедія живого Франка
Подивіться на його портрет. Гарна класична голова з ясним, високим, прегарно виточеним чолом, затиснуті під буйними вусами уста, перетомлені очі, а плечі похилені, немов пригнічені великою вагою. Та ні одна рисочка його розумного обличчя не говорить про те, що він терпить, або бідує.
І хто був би з цього обличчя дочитаюся тієї глибокої трагедії, яку доводилося Франкові переживати?
Правда, в той час Франко мав уже за собою довголітнє, життєве страждання, що почалося наприкінці 80-х років і тривало аж до кінця цього сторіччя. Правда, він вже працював між своїми і для них — йому не зачиняла дверей ні "Просвіта" ні "Бесіда", і його робота мала доступ навіть до "Діла". Правда, голод вже не заглядав йому в очі — він уже жив в своїй хаті і тільки ще попівська зграя не хотіла помиритися з думкою, що й на нього повинно світити сонце, і проте, чи ж міг великий письменник вважати себе щасливим?
В "Мойсею" він дав кінцевий акорд своєї давньої віри, що справа, за яку він так багато страждав, мусить перемогти. До його духу вже не мав доступу сумнів, який не раз сичав у ньому демоном. Та чи міг він приплющити очі на те, що "зроблено так мало", що на зміну йому приходить такий малий гурток чесних, ідейних каменярів, а шлях до "Канаану" далеко ще не пройдений?
І найголовніше: чи ж міг він забути ті рани, що так глибоко врізалися в його серце?
Подумати: він — ходяча енциклопедія знань, людина з багатогранною освітою, яка ставила його поряд з найкращими європейськими вченими, письменниками, філософами і критиками. Він — автор великої кількості наукових, літературних творів, і три тому — людина скромна, тиха, невибаглива, до всіх приязна і охоча допомогти всякому, готова вивести кожного з нетрів до битий шлях світла, розуміння, самопошани і честі. А з другого боку — зграя малоосвіченої, запамороченої церковщиною, реакційної, безхребетної інтелігенції, що дивилась на нього, як на революціонера, з погордою, ненавистю і з задоволенням, що шляхетська влада над ним знущається; Ці пігмеї зневажали великого письменника, поводилися з ним, як із злочинцем і всілякими способами намагалися тримати в нужді та паралізувати його невгамовний дух, що прагнув спалити себе на службі прогресу, ідеї визволення людини і народу.
Невже він міг це все забути?
Правд, він міг потішати себе, що він велетень серед ліліпутів, що може йти вперед, ступаючи по головах цієї вузьколобої "еліти", яка дурила себе, що вона очолює народні маси. Але хіба це була для нього потіха? Чи навпаки — не страждав він від свідомості того, що йде на чолі свого народу сам один, як ішов Мойсей впереді здеморалізованого довгим рабством натовпу на Моавській пустелі?
Що могло піддержати його на дусі, як він ламався і падав, а потім знову піднімався, щоб іти далі, щоб сліпа юрба не за топтала його своїми ногами?
"Твоїм будущим душу я тривожу", — говорив поет з відчаєм, і це не була ріторика, ні! Він насправді замучував себе журбою за сучасне і майбутнє свого народу.
І так було аж до останніх днів Франкового життя.
Шевченко — колишній кріпак, великий страдник і жертва царського насильства — той Шевченко все таки при дружній допомозі українських і російських демократів вибився з безодні, пережив хоч небагато радісних хвилин, знайшов хоч у декого зрозуміння і прихильність для своїх полум'яних думок. Шевченко навіть на засланні відчував вряди-годи щастя співчуття і дружби хоч би таких від себе далеких, як сім'я Толстих чи Рєпніних. Франко ж не зазнав того. Його молодість проходила в боротьбі і в тюрмах. Він гнувся від важкої праці, за яку були тільки цькування і ненависть. І лише серед гноблених народних мас знаходив підтримку й пошану.
На ніякий компроміс Франко ніколи не йшов, він був демократом з крові і плоті. Письменник був Упевнений в тому, що ідея справжнього народного демократизму переможе, але знав і те, що до цієї перемоги йому не доведеться дожити. Про це він виразно сказав у своєму прологу до "Мойсея".
Ось де трагізм життя Івана Франка і водночас велич його гранітної постаті! Вони стають перед нами на весь ріст аж тепер, коли постать велетня відійшла від нас далеко і коли гурток тих, що Франка знали, зовсім порідів.
Але ж і особа Івана Франка нам аж сьогодні повністю зрозуміла і дорога, тим більше, що ми вже дочекалися справжнього щастя визволення, за яке поет віддав своє полум’яне життя.
Схилімо ж голови перед маєстатом велетня і піддержуймо невгасимий вогонь багаття, яке він запалив народові своїм духом.
П. Карманський
Хвала тобі і шана!
28 травня 1916 раку за кілька хвилин перед годиною четвертою по обіді у Львові, в домі по вул. Понінського №4, погасло життя генія галицької землі. Помер Іван Якович Франко.
Було ясне, сонячне, чудове надвечір'я останнього дня травня 1916 року, як з усіх усюдів плили, мов чорна ріка, вулицями Львова маси народу. Молодь, селяни, робітники та інтелігенція — прямували на Личаківське кладовище, щоб взяти участь у похороні Каменяра та віддати йому останню пошану.
Поки говорили над могилою промови, погасло сонце.
Була ніч, коли земля прийняла в своє нутро тіло великого покійника, кращого сина українського народу.
Жаль наповняв серця тисяч учасників похорону. Всі відчували утрату Каменяра, що промощував шлях до щастя трудящих людей, відчували утрату народного поета, який подавав нам безсмертні цвіти свого революційного слова з вершин і низин...
Скінчилося сумне свято, яке смерть Івана Франка принесла українській землі. Умер поет. Вже двадцять п'ять літ, як умер — але живуть його невмирущі ідеї.
Сьогодні річниця смерті Франка — це вже не свято суму, тільки свято перемоги духу революціонера, величне свято пісні!
Ми вже не ридаємо, а зогріваємо серця при великому багатті, яке він розпалив і для майбутніх поколінь. Сьогодні ми вміємо вже належно оцінити життєву вартість його діл, з яких черпаємо силу і віру в перемогу світла над темнотою...
Щез наш смуток і розпука. Голос Франка кличе нас:
"Встань, прокинься, пробудись
Vіvеrе memento!"
Тепер нам справді нічого ридати. Під червоним прапором ми переможно йдемо вперед. Ми горді, що наш чорнозем видав кращого сина народу Івана Франка, який силою волі і невсипущими трудами здобував для вас скарби народного щастя і залишив нам ці скарби у спадщину. Нам радість також і з того, що визволений народ може вже свобідно виконувати кращі Франкові заповіти...
Минуть роки і сторіччя, а проте Іван Франко, письменник-демократ і революціонер все буде духовим батьком юних поколінь. За лунким гомоном його голосу підуть назустріч сонцю золотому покоління радянських людей — до вершин народного щастя. І в днях, що надходять — Франкові хвала і пошана!
Уляна Кравченко
Останній шлях
В ясний, погожий день 28 травня 1916 року рознеслась у Львові печальна вістка, що не стало між живими великого Каменяра Івана Франка.
Хоч вже від осені попереднього року стан здоров'я поета сильно погіршився і тільки завдяки сильній його вдачі організм боровся ще більш як півроку із смертю, вістка про те, що не стало між живими геніального українського письменника, потрясла нас до глибини душі.
Того ж вечора зійшлись ми найближчі співробітники поета по науковій праці з акад. Василем Щуратом і іншими та обмінювались думками, як би найкраще вшанувати сонце і зорю нашого відродження, Івана Франка.
Між шкільною молоддю у двох львівських гімназіях теж було. Хлопці вирішили взяти участь в похоронах поета, не зважаючи на рішення церковної та шкільної влади. Вони розуміли, що в особі Івана Франка зосереджувалось все найкраще, що міг витворити український народ і його культура.
***
І знову був ясний, прегарний день 31 травня.
Ранком зайшов я у віллу, де в кімнаті лежало тіло поета.
У головах висів його портрет, роботи Панкевича.
Франко спить. Обличчя поважне, трошки усміхнене. Після багатьох років, де перший, спокійний сон поета. Довкола і навіть в домовині безліч квітів. Може тому він так любив природу і квіти, бо життя несло йому тільки колючки і терни. Він сам сіяв довкола тільки квіти, такі квіти, що чарували людські душі, що своїм чаром і запахом вели за собою дітей і стариків.
О п’ятій годині линули до хати Франка тисячі людей.
Прийшли діти, що знали письменника по його "Лисові Микиті", по його "Дон-Кіхоту", по його "Абу-Касимових капцях".
Прийшли учні двох українських гімназій, що вчилися на його творах любові до батьківщини і праці для неї, пошани до правди, волі і справедливості, для краси, яку несе з собою поезія.
Прийшли люди науки, що вчилися від нього праці і витревалості, такої залізної праці, яку міг виконувати цей велет думки і слова.
Прийшли тисячами інтелігенти, що йшли разом з ним, щоб віддати останній поклін пам'яті українського Мойсея.
Не було тільки селянства, яке поет вчив культури, пошани до себе. Наше селянство віком від 18 до 50 років життя стояло з гвинтівкою в руці на полі бою.
Прийшла в живописному гуцульському вбранню гарна гуцулка з Криворівні, як квіточка одна — сама, щоб скласти вінок на домовину поета від місцевих приятелів — селян, до яких поет рік-річно виїздив на відпочинок.
Прийшли робітники, щоб віддати шану тій людині, що вчила його гідності і боротьби проти всякого визиску і поневолення.
Виголошувано промови біля домовини передового лицаря за волю, за славу і честь народу. Невсипуща праця, ідейне життя і важка боротьба — це трилогія життя Івана Франка.
Рушив величезний похід на 10.000 чоловік виряжаючи вулицями Львова на вічний спочинок в'язня, що терпів і томився по тюрмах за велику ідею об'єднання українського народу, за соціалістичну думку.
Ставали люди по дорозі з обнаженими головами перед домовиною мужицького сина, який дав докази як високо може піднятися мужицький син, що своєму народові ніс в дарі дух і думку велета.
Сорок років тому, в 1876 році царська влада видала закон, яким забороняла українське письменство і засуджувала народ на смерть. А Каменяр розбив цей закон своїм могутнім голосом, своєю жертвенною працею. Залізна праця народного поета була сильнішою, як паперовий указ царя.
Академік К. Студинський
[Вільна Україна]
28.05.1941