У 1994 році у Московському державному університеті відкрився факультет іноземних мов, на якому вперше відкрили кафедру компаративістики. Я тоді повернулася зі США, і мені хотілося займатися літературною та релігійною компаративістикою. Я прийшла на цю нову кафедру і побачила таку табличку на дверях: «Кафедра порівняльного вивчення національних літератур і культур». Мене здивувало слово «національних» – а чому не просто «кафедра компаративістики»? «Ні, - сказав завідувач. – Ми хочемо показати саме національні особливості, і нашим базовим курсом буде «русский мир», а Ви, Єлено Іванівно, будете проводити семінар». Мені дуже хотілося працювати на цій кафедрі, але мені дуже не сподобалася її назва. А ще мені не сподобалася назва курсу «русский мир». Це був початок 1995 року. «Цей курс не має нічого націоналістичного, - сказав лектор. – Ми лише будемо розглядати історію «российской цивилизации». «Добре, що хоча би «российской», - подумала я, - а не «русской»». «Будемо розглядати різні пласти, як формувалася східнохристиянська цивілізація». «Ага, - подумала я, - це синонім «российской цивилизации»».
Таким чином відразу виникли три поняттєві категорії – цивілізація, східне християнство і «русский мир». Ці слова вживаються фактично як синоніми. Коли почалися перші вбивства середньоазійських і кавказьких гастарбайтерів російськими націоналістичними бандами, я прийшла до завідуючого кафедри і сказала: «Час уже закінчувати з «русским миром», в академічному середовищі це вже звучить агресивно. Ми не можемо вживати вислів «русский мир». Замінімо на «культуру Росії», «багатонаціональну культуру Росії». Зрештою, «мир России», але не «русский мир». «Ні, - сказав завідуючий. – Якраз концепція «русского мира» набула загальноросійського значення».
Згодом я побачила, як мої колеги приходили з новими портфелями з «Конгресса русского мира», який проводився у стінах Московського державного університету. А потім нас відкликали з лекцій і вели, як солдатів, на невдалий бездарний спектакль. Ми, викладачі, прийшли з лекцій у конференц-зал університету на Всесвітній руський народний собор слухати Патріарха РПЦ Кирила. Його мова була доволі агресивною стосовно прибалтійських православних церков. Сама риторика Собору була шовіністичною. І в тій риториці я вже тоді відчула агресивні загарбницькі ноти. Особливо мене вразила ідея про те, що «Велика Русь» розпалася на псевдонезалежні держави. Під цими «псевдонезалежними державами» малися на увазі колишні республіки Радянського Союзу – справді незалежні держави на даний час.
Після цього Собору почався мій серйозний конфлікт з Московським державним університетом. Згодом університет став розплідником «русского мира». Там проводилися не лише конгреси, але й конференції. Одним із ідеологів став професор Олександр Дугін, у якого на соціологічному факультеті з’явився свій «Центр консервативних досліджень». Його підтримував декан соціологічного факультету МГУ Володимир Добреньков. І коли черговій аспірантці я дала тему «Неонацистські організації в Росії і їх зв'язок з міфологемами пропаганди Третьего Рейха», то представник вченої ради сказав: «Знаєте, Єлено Іванівно, ця тема може не сподобатися професору Дугіну». «Хто такий професор Дугін? – зауважила. – Я працюю на іншому факультеті, і ми маємо свою раду. Професор Дугін не відповідає за наш факультет». Тоді мені пояснили, що в університеті віднині відкривається такий собі «русский клуб», куди одного з перших запросили Олександра Дугіна. Після однієї з його лекцій я написала маркером на рекламних афішах: «Нацизм не пройде». Ось так МГУ став оплотом «русского мира», великодержавного імперського шовінізму.
На історичному факультеті вийшов підручник з історії Вдовіна-Барсєнкова, у якому виправдовували репресії Сталіна. Підраховували кількість євреїв у кожному правлінні. Зазначалося, що чеченці генетично більше схильні до зради. Це був підручник, явно написаний у дусі «сничовщини» – отого вчення, що виникло ще на початку 1990-х у Петербурзькій єпархії завдяки книгам, які виходили під авторством митрополита Петербурзького і Ладозького Іоанна (у миру – Іван Матвійович Сничов). Його авторство оскаржували і приписували Костянтину Душенову [публіцист, директор Агентства аналітичної інформації «Русь Православна» – Z]. Душенова пізніше посадили за ґрати [2010 року його визнали винним за ст. 282 ч. 2 КК РФ і засудили на три роки позбавлення волі за авторство й поширення фільму «Росія з ножем у спині. Єврейський фашизм і геноцид російського народу» та журналів «Русь православна» – Z]. Але його не вдалося засудити за роботи, написані під іменем Сничова. Так і не відомо, чи Душенов писав ті томи.
Першим про це забив на сполох відомий дисидент, правозахисник Гліб Якунін, який ще на початку 2000-х років сказав, мовляв, уже два покоління православних людей у Росії виховані на книгах Сничова. І, дійсно, цитати Сничова «любіть ворогів своїх, крушіть ворогів Вітчизни, гребуйте ворогами Божими» я чула на застіллях інтелегентів, в академічних аудиторіях і на конференціях. Вони замінили християнські заповіді. Авторитет цієї установки «крушіть ворогів Вітчизни, гребуйте ворогами Божими, а любіть ворогів своїх особистих» затьмарив авторитет Євангелія. Цю установку почали повторювати як новий моральний релігійний імператив. У чому ж полягала нова політична радикальна ідеологія Сничова?
У православній риториці цієї нової політичної ідеології можна розгледіти цінності марксизму-ленінізму, цінності радянської системи. Зазначу, що церковна риторика Росії часто не є християнською, а саме православною. Адже слово «християнство» і «християнський» мало вживаються, бо асоціюються з католицькою, протестантською чи греко-католицькою Церквами. Як люблять говорити сничовці, з усіма «розмитими формами християнства», маючи на увазі пряму єресь.
Цей імперський варіант православ’я став популярною державною ідеологією, яка привернула увагу багатьох людей у Церкві, бо вони зіткнулися зі звичними цінностями. Перша цінність – це обожнення країни та держави. Це схоже на обожнення Сталіна та радянських лідерів. Я вважаю, що радянська ідеологія має релігійне підґрунтя. З цього приводу ведуться дискусії. Деякі тримаються іншої думки. Мовляв, комуністична та радянські ідеології не були релігіями, бо не було трансцендентного начала, не було надзвичайної віри. Але мені здається, що були, і ознакою цього є той ореол, який створювали навколо радянських лідерів і самого Сталіна. Це був явний акт обожнення. І після смерті міць цього бога Сталіна зростає. Після його відходу з земного життя йому тільки додають тієї трансцендентності й надзвичайності.
Зараз ми переживаємо розквіт неосталінізму, відродження, ренесансу цієї політичної релігії.
Після обожнення лідера другим аспектом, який поєднує православну політичну теологію з радянською ідеологією, є пошук ворогів. Якщо за радянських часів ворогом був капіталістичний Захід, то зараз – «єретики». Мовляв, ми оточені ворогами, які зрадили віру Росії – берегині істинного християнства. Москва – «Третій Рим». Зараз іронічно кажуть: «не Третій Рим, а Третій Райх». Міфологія старця Філофея Псковського стала знову дуже популярною. Оточена вона такою великою кількістю ворогів, що поряд з католиками згадуються меланхоліки (так Володимир Сорокін висміює російську ксенофобію у романі «День опричника») і різного роду люди. Це вже довели до абсурду.
Загалом кожен, хто не росіянин і не православний, – той ворог. Вороги народу – тепер у нас вороги Церкви. Внутрішніх ворогів також достатньо. Це, як казав Сничов, «жидівська інтелігенція». Це ті, хто не прониклися духом православ’я і насаджують у Росії «руйнівні ліберальні цінності». Усі вороги демонізуються. Усі вони спрямовані на те, щоби зруйнувати Святу Русь (тобто, Радянську Русь).
Ось така риторика. Чому вона так проймає людей у церкві?
Я довгий час належала до Православної Церкви, ходила в Антіохійське подвір’я у Москві. Мені подобалося бути під омофором іншого Патріарха, хоча б Антіохійського, а не Московського. Я спостерігала за людьми, які прийшли в церкву на початку 1990-х років. Мені здається, що там багато роботи для психологів, які аналізують релігійну свідомість. Людина приходить до церкви. Починає каятися у своїх гріхах. Вчора вона почувалася поважною, а сьогодні, прочитавши список гріхів, відчула себе ніким. Людина отримує відкриття, що вона грішник. І це так принизливо. Але тут до неї підходять і кажуть: «Зате ти росіянин, зате православний, зате ти все одно найкращий, бо ти належиш до нації Пушкіна й Достоєвського, Серафима Саровського». Людина починає роздуватися на очах. Це цікава тема для психологічної духовної роботи з гординею, яка з особистої критичності перетікає у форму ореолу національної, релігійної аури вибраності і надзвичайності. І ось цей грішник знову кращий і знову перший. Людина легко трансформується. Так відбувається зомбування пропагандою. Мені здається, що гординя – це і є психологічна основа, яку й використовують у цій грі.
Сонм святих також переосмислюється. У зв’язку з новою пропагандою національної та релігійної зверхності імперії Серафима Саровського оголошують покровителем ядерної енергетики та «ядерного щита». Путін називає православ’я другим щитом Росії. Гумористи тут же починають говорити про ядерне православ’я. У храмі Христа Спасителя святкують 60-ліття атомної промисловості. Представників цієї індустрії нагороджують зображенням Серафима Саровського.
Святих поділяють за різними родами військ. У кожного роду є свої покровителі. Таким чином відбувається мілітаризація православ’я. Перед нами вже готова ідеологія, яка на певному етапі хоче набути всесвітнього значення.
Сничов має порожню міфологему Святої Русі, яка стоїть на сторожі духовного спасіння світу і захищає усе людство від загибелі. Це останній рубіж боротьби добра зі злом, Бога з Сатаною. У його тлумаченні все це набуває космічного значення. Для ідеологів цієї пропаганди було важливо надати Святій Русі всесвітнього міжнародного значення, щоб ця ідеологія працювала як Третій Інтернаціонал. Щоби весь світ звернув на це увагу. Щоб у різних країнах створити такі собі бастіони руського світу, нового вчення і щоби через них агенти ФСБ могли працювати зі свідомістю місцевого населення. За часів Сталіна так відроджували Руську Православну Церкву, створивши нову сталінську патріархію у 1943 році, яка підкорялася КГБ. Важливо було створити мережу, через яку «русский мир» починає проповідувати релігійне, культурне та мовне вчення. Цей світогляд об’єднує всіх людей, які говорять російською мовою і належать до так званої «руської культури».
Належить людина до «русского мира» чи ні – це досить невизначене поняття. Цим дуже легко маніпулювати. Певною мірою можна всю світову цивілізацію включити в «русский мир». Це дійсно новий міжнародний інтернаціонал, який хоче заявити про світову могутність. Оскільки «русскіє» скрізь і всюди говорять російською, то це може стати ідеологією виправдання світового завоювання. Очевидно, що слабкість цієї концепції у її національній обмеженості – тільки «русскіє», тільки російська мова і тільки російська нація. Щоби посягати на всесвітнє панування, виникла потреба розширити концепцію «русского мира». Вона має стати такою «золотою рибкою», яка би перетворила Росію у володарку морську. І даремно, що ця велич лише на папері і в пропаганді. Врешті-решт, ми маємо справу лише зі симулякрами. Немає ніякої Святої Русі.
У мене був смішний випадок. До університету приїхав один британець і ламаною російською мовою пояснив, що у своїй дисертації досліджуватиме, чи була Свята Русь. Не знаючи ні старослов’янської, ні російської, ні давньоруської мови. Викладачі російської мови та літератури так йому «запудрили мізки» тією Святою Руссю, що він вирішив приїхати і на місці все з’ясувати. Коли я сказала йому, що її ніколи не було і ніколи не буде і що це, у кращому разі, духовний ідеал із минулого, який згадують в деяких текстах з епічних часів, то він дуже засмутився. Пропаганда настільки працює, що люди з-за кордону цікавляться Святою Руссю.
Постало питання, як вийти з такої націоналістичної обмеженості. Тут у пригоді став розробник цивілізаційної теорії Арнольд Джозеф Тойнбі, якого вони дуже люблять. Тойнбі, Данилевського і Шпенглера. Теорія Тойнбі є доброю основою для ідеології війни. Буцімто відбувається таке собі зіткнення культур, війна на лінії цивілізацій. Ми – оплот моральної цивілізації. Вони дуже люблять слово «цивілізація». Тепер Патріарх Кирило всюди говорить про «руську цивілізацію». І їм подобається термін Тойнбі «суперетнос». Виявляється, росіяни – це не просто етнос, це духовна верства. А «русский мир» – це такий покров над світом, під яким збираються різні національності, тому в ядро «русского мира» записали і Україну, і Білорусь.
У концепції «русского мира» немає ніякої ієрархії цінностей. Коли ви запитуєте ідеологів «русского мира» про ціннісне духовне ядро чи хоча би євангельські цитати, які можна вивести в цій ідеї на передній план, вони почуваються у безвиході. Я ходила на деякі конгреси «русского мира» в ролі дослідника, патологоанатома. Вони фактично не цитують Євангелія і не згадують про Ісуса Христа. Не згадується слово «Біблія». Найголовніші поняття, які звучать з трибун – це Росія, Церква, держава, а тоді – Свята Русь, «русский мир», руська культура, руська цивілізація. Це штучний організм, який насправді налаштований на те, щоби не дати Росії розпастися на окремі нові держави і повернути території Радянського Союзу під владу Кремля. Торік глава РПЦ МП Кирило Гундяєв видав книгу «Семь слов о «русском мире». Це що? Слова Христа на хресті?
У його тлумаченні «русский мир» – це теж розп’ятий Христос. Видається так, начебто Росія, а не Україна зазнала агресивного нападу. Риторика спікерів «русского мира» є парадоксальною. Її треба перекладати на мову протилежних цінностей. Тобто якщо вони говорять про мир, то це означає, що виправдовується війна. Це давній радянський спосіб. Ми пам’ятаємо, як предстоятель і єпископ РПЦ Олексій Рідіґер був активним діячем у Комітеті захисту миру. Певна річ, Церква не піднімала свій голос проти агресії в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані, зате весь час боролася за мир.
Сьогодні Церква також позиціонує себе як миротворець. Водночас Патріарх Кирило стверджує, що в Україні йде братовбивча, громадянська та релігійна війна. А «русский мир» – це жертва війни, бо всякі «розкольники» греко-католики нападають на «істинне християнство», яким є російське православ’я. Відтак агресор позиціонується як жертва. Війну на сході України позиціонують як війну проти Росії, як спроби знищення істинного християнства на Сході. Тут простежується давня дихотомія протиставлення Сходу і Заходу або східного християнства і західного християнства. Це болюче протиставлення західної Римської імперії та східної Російської імперії. Коли це все було? Це та рана, яка досі існує і під час будь-якого критичного загострення знову оживає.
Процвітає абсурдне антизахідництво, антиамериканізм зашкалює. У забитому селі на розбитому «жигулі» якийсь таксист пише: «Обаму не сажаю». Це зараз стало дуже популярно. Як тільки когось оголошують ворогом (до прикладу Україну), відразу оживає риторика Другої світової війни. Тоді цього ворога називають ще й нацистом, фашистом, а росіяни постають як жертва.
У церковному середовищі відразу оживає згадка про радянські антицерковні гоніння. Достатньо дівчатам заспівати в храмі Христа Спасителя, як їх ототожнюють з комсомольцями, комуністами, які знищували священиків, причащали їх гарячим оловом, хотіли знищити Руську Православну Церкву і загнали її в ГУЛАГ. Виникає ефект реконструкції. Ми начебто відновлюємо радянські форми, бо ніякі інші відновити не можемо. Якщо війна, то Друга світова, якщо ворог – то це німець, фашист. Якщо людина критикує Церкву – то відразу стає безбожником, більшовиком і комуністом, який знову хоче гонінь і репресій. Росія не може вийти з радянських форм сприйняття світу і нікуди вперед рухатися не може.
«Русский мир» – це ідеологія війни, яка представляє агресію як миротворчість, яка представляє агресора як жертву, а жертву як агресора. Це ідеологія, яка виправдовує будь-яке насилля духовно-моральною місією Росії. Сничов пише на цю тему цілі томи. Місія Росії – врятувати світ. Парадоксально, але і єпископ Олексій Редіґер, і теперішній глава РПЦ Кирило Гундяєв обидва критикували вчення Сничова. А тепер воно оволоділо їхнім розумом. Книга Патріарха Кирила «Семь слов о русском мире» – це практично конспект самодержавства Іоанна Сничова до деталей, до ідеї про «суперетнос».
Незважаючи на те, що у світі є багато національностей, Росія постає єднальним началом. Начебто вона всіх об’єднує, хоча насправді всіх роз’єднує. До книги увійшли висловлювання Патріарха під час відкриття філій Всесвітнього руського собору у різних регіонах Росії. Його фрази однакового змісту про те, що російський народ – це нібито певне єдине гомогенне соборне творіння, яке не можна розділяти. У цій риториці відчувається страх перед розпадом Росії. Тому Кирило Гундяєв їде в Сибір до пінгвінів, щоби переконати всіх, у тому числі і пінгвінів, що треба залишатися у складі Росії.
Ще одна важлива річ для ідеологів «русского мира» – не можна заперечувати радянський період. Це вияв нового розуміння соборності в «русском мире». Це еклектика всіх деспотичних режимів Росії за всю її історію. Щоби показати цінність і значення певних подій, рішень, ідеологи перехоплюють цінності.
З найновішого, що Патріарх Кирило перехопив в української революції, – це гідність. Спочатку була віра, державність, соборність, солідарність, а тоді гідність.
При Патріархії зараз також працює група захисту прав віруючих за кордоном. Історія про француженку, якій заборонили на роботі в офісі носити хрестик, стала такою популярною, що мало не прирівнялася до історії про розіп’ятого хлопчика. Російська православна церква кидається на захист християн всього світу. Така риторика посилилася особливо, коли довелося захищати права гнаних християн у Сирії. А те, що росіяни вбивають людей в Україні і що є жертви через внутрішні репресії у Росії, – це не проблема. Ми не знаємо, де тіла загиблих російських солдат. У нас така деградація, що наші сім’ї відмовляються від своїх загиблих. Що більше злочинів, то більше релігійності і розмов про цінності та високі поняття. Ми позбавлені будь-яких свобод. Якщо ти вийдеш на площу просто з чистим листом А4, то тебе миттю пов’яжуть через бунтівні дії.
Наступна важлива річ для ідеологів «русского мира» – це сакралізація народу й армії. Колись народ був єдиний із партією, тепер – єдиний із державою. І це теж абсолютна фікція, симулякр, міфологема. Оскільки у нас навіть 2% не назбирається тих, які йдуть до церкви у Великодню ніч. Тому немає ніякого православного народу – навіть, якщо йдеться про християн, які віддають данину культурі (не обв’язково вірують, але в культурному аспекті належать до православного середовища). І навіть якщо тільки за таким принципом розглядати російський народ, то це також симулякр. Оскільки немає наповненості світоглядом, цінностями чи моральними імперативами. Ідеологи прагнуть надати концепції «русского мира» космічного виміру, який би додав їй релігійного значення. На цьому тлі виникає риторика боротьби зі Сатаною, протистояння силам зла, яке оправдовує будь-яке насилля.
Людське життя не входить у цінності «русского мира». Протоієрей РПЦ Всеволод Чаплін (у минулому голова Синодального відділу зі взаємодії Церкви та суспільства Московського Патріархату – Z) полюбляв повторювати, що людське життя не має такої цінності, як святиня. Що людина має бути готова віддати життя за святиню. Чиє життя віддавати? І де Христос закликає віддавати життя, і за яку святиню? І за яку землю?
Крім сакралізації держави, єдиного народу та Церкви, відбувається сакралізація території. Відомо, що Росія – просторово орієнтована країна. У ієрархії цінностей земля є дуже важливою у сенсі економічної території. Стає очевидно, що сакралізація землі пов’язана з бажанням повернути територіальні землі Радянського Союзу. Патріарх Кирило сказав, що канонічною територією РПЦ вважає територію колишнього Радянського Союзу. Більше того, зазначалося, що православний віруючий будь-якої країни є членом РПЦ МП, тобто альтернативне православ’я неможливе. Це монополізація території за релігійною ознакою. І за цим прихована війна проти будь-якого авторитету у релігійній сфері. Проти протестантів і католиків, яких звинувачують у прозелітизмі. Спочатку ця риторика була захисною, а тепер вона виправдовує військове вторгнення до інших країн.
З 2006 року ідеологи «русского мира» починають розвивати ідею України як канонічної території РПЦ МП. Паралельно розвивали ідею, що тільки імперія і монархія є соціальною концепцією РПЦ. Відповідно тільки імперія може втримати світ від остаточного розпаду, бездуховності та падіння. Усе це зводиться до простого висновку – Росія повинна повернути собі територію імперії. Монопольна влада над душами повинна належати РПЦ МП. Будь-які розмови про державну чи церковну незалежність сприймаються як робота ворога, який відразу демонізується як розкольник-сатаніст, ворог Церкви. Він не лише прагне загибелі великої Святої Русі, але й небезпечний для існування людства як такого.
Ще одне сакральне явище «русского мира» – це єдність. Скільки крові було пролито заради єдності! Мовляв, ми не допустимо розколу. Церква вже давно розкололася і стала бюрократичним апаратом, який, як і в радянські часи, прислуговує режиму, виправдовуючись симфонією держави і Церкви. Церкви, які є зібраннями віруючих, не можуть входити в бюрократичну ієрархію. І тут постає питання, хто ці віруючі? Чи є вони носіями цього «русского мира»? Чи виправдовують вони агресію в Україні? І чи існують вони? Треба сказати, що більшість віруючих в Росії не переймаються станом Церкви, кліру, ідеології та світогляду. Для них церква – це як комбінат ритуальних послуг. Те, що називають «требовиконанням». Вони приходять до церкви у трьох випадках – як-то кажуть, to hatch, to match and to dispatch (родитися, одружитися і померти).
Віруючі в Росії не відчувають відповідальності за те, що проголошується від імені їх Церкви, яка політика підтримується і яка ідеологія просувається. Мовляв, мене це не стосується, мені важливо прийти – ми маємо дуже доброго «батюшку», який займається духовним спасінням. А ви розумієте, що Церква, до якої ви належите, виправдовує масові вбивства людей і ви мимоволі також стаєте співучасниками злочину? Знаєте, що від імені РПЦ люди їдуть вбивати в Україну і Сирію? Ви цю відповідальність розумієте? «Ні, ми не несемо за це відповідальності і не треба ніякої політики, - кажуть мені у відповідь. – Отець Олександр Мень ніколи не втручався в політику».
Дивно, але ім’я отця Олександра Меня у ліберальних церковних колах зазвичай використовують для виправдання власного колабораціонізму. Зіткнулася з цим на ток-шоу. Його виставляють як авторитета, який не піднімав свій голос. Відтак маємо Церкву, яка мовчить. Насправді ж вона має завдання, яке часто ставить перед мусульманами – «ви повинні очищати іслам від воєнних цілей та ідеології тероризму». Мабуть, саме через мовчання Церкви вже кілька років, як з’явилися цікаві формулювання – «православний талібан» чи «православний джихад». У Росії новий тоталітарний режим живиться енергією православ’я. Не Церква, а мистецтво має найбільше відчуття, що морально, а що – ні. У церкві моральна реакція на події майже мертва.
У 2014 році Патріарх Кирило нагороджує комуніста Зюганова орденом "Слави й честі" III ступеня з нагоди 70-річчя з дня народження і закликає не забувати радянське минуле, в якому криється велика солідарність. Так зраджується кров мучеників. Перетворення православ’я у нову політичну тоталітарну ідеологію, яка виправдовує агресію всередині країни і за кордоном, є відреченням від мучеників радянського періоду.
***
Лекція «Ідеологія «русского мира» як ідеологія війни» виголошена гостьовим лектором філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету у Львові Єленою Волковою 5 квітня 2016 року.
ДОВІДКА
Єлена Волкова – кандидат філологічних наук, доктор культурології, російська громадська діячка та правозахисниця. Вивчала богослов’я, зокрема, в Даремському університеті (Англія). У 1993-1994 роках викладала в США. До 2011 року працювала в Московському державному університеті. Ще за радянських часів викладала факультатив, присвячений Біблії, потім читала курс «Біблія і культура». Свого часу організувала в університеті дискусійний Біблійний клуб «Карітас», на якому студенти розглядали актуальні теми крізь біблійну призму. Звільнилася з МДУ через ідеологічний тиск «русского міра». Коли РПЦ ініціювала суди над митцями (виставки «Обережно, релігія!» та «Заборонене мистецтво – 2006», Pussy Riot), вийшла з Церкви і почала розвивати богослов’я протесту.
Фото – Radio Liberty (RFE/RL)
21.05.2016