Йоанна Батор. Піщана Гора / Переклад Наталки Сняданко. Львів: Астролябія, 2015. 480 с.
Діди гарують, батьки розкошують, онуки жебрають. Цей старий дотеп чудово ілюструє динаміку і конфлікт генерацій. Відповідно до жанрових вимог сімейного роману ця тріада, либонь, звучатиме уже так: діди роблять таку-сяку культурну революцію або стають її жертвами, батьки чинять опір новоствореній системі або сприяють її розростанню, онуки оплакують розлите молоко і блукають серед отриманих у спадок руїн. Зауважте: жодне «або» для молодшої генерації не передбачуване.
Написати захопливий родинний роман, отож, складно. Тут наперед все відомо, історії подібні одна до одної, біди на позір не відрізнити – хіба що розрізнити за ступенем важкості. Ясно, що одну і ту саму історію можна розказати у різні способи. Але ж – жанрові конвенції вимагають певних шаблонів письма і читання. От хіба що в сімейному романі за інтригу правитимуть неочікувані акценти саме на типовому. Дивно звучить, згодна: неочікуваність типового. Але так і робить польська жінка-прозаїк Йоанна Батор у своїй повільній родинній сазі «Піщана Гора» (Piaskowa Gоra, 2009). Тим, хто скучив за добротністю реалістичної прози з чітко-прозорою ідеологією і якісною штамповкою характерів, є чим потішитися.
У шахтарській польській Валжбисі, яка не так давно була німецьким Вальденбургом, є місцина – Піщана Гора (варто було таку назву вигадати як художню деталь, але той район насправді існує). Там височіє – 10 під’їздів, 11 поверхів – блочний будинок, щось типу житла для молодих спеціалістів, як годиться, понаєхавших з суміжних сел. Його називають Вавілоном (тут скоріше «башта», ніж «різноголосся») і регулярно використовують самогубці-стрибуни. Серед його мешканців – родина Хмар (хороше прізвище!). Ненажера-пияк із хворими амбіціями, ясно що нереалізованими – тато Хмара; він скоро помре, вдавившись пампухами, не варто до нього аж так звикати. Схиблена на прибиранні, перегляді бразильського «мила», рожевих кардиганах і таких-інших жіночих практиках – Ядзя, мама Хмара. Прогресивна «тичка» в чорних строях і важких ботах із надприродними здібностями до математики і з коханцем-ксьондзом – Домініка, дочка Хмара.
Протиставлення за статтю, конфлікт чоловічого і жіночого для світу Батор неактуальні; тут важить виключна суперечка генерацій, жіночих генерацій. Вона, зрештою, найвдаліший матеріал, якщо йдеться про роман ідеологічний. Коли вам чергове скажуть, що жіноча проза вирізняється тільки тим, як в ній написано про чоловіків, сміливо смійтеся в очі і радьте читати прозу Батор. Попри лагідну і знайому до оскомини нонконформістську форму сімейного роману, завдяки типізації не романтичній (звичний розклад для сімейної саги), а гротескній. «Піщана гора» – феміністична проза; без напівтонів, підморгувань і загравань начебто-феміністична-проза; ні, саме феміністична проза з крові і кости. І крові тут не забракне.
(Батор походить з Валжбихи. Її твір не автобіографічний, а написаний радше за мотивами її життя. Втім, попередження, яке відкриває роман – «Усі герої вигадані. Їхня ймовірна схожість на реальних людей випадкова» – насторожує. Надто вже збитковий жест для неавтобіографічного і без того твору. Особливо поруч із присвятою «моїй родині»).
Ядзя – товста нелюба дитина, з якої виростає незграбна товста жінка. Я не написала: нелюба. Вона вчиться на медсестру, зачитується «рожевими» романами, і божеволіє від медичних сералів. Прихильниця дешевого мила (буквально теж) і лавбургерів; о так, цей набір все ще визначає духовно та інтелектуально обмежену персону жіночої статі навіть у феміністичній прозі. Її мрія – вийти заміж як не за вишуканого чистенького іноземця, котрий був навідувався до її села, то принаймні за місцевого хірурга. Одного дня тюхтійка вирішує взяти своє майбутнє у власні руки, справляє спокусливе пальтечко «в ялиночку», щоб лікар впав у м’які обійми, але сама падає на кризі і ламає ту саму вольову руку. Кінець кар’єрі – і медичній, і еротичній. Зрештою, також падіння зробить її заміжньою жінкою, буквальне падіння: вона перечепилася на вокзальних сходах і чоловік, котрий спіймав її багате тіло, став на десяток років його власником.
Найпоказовіший момент з життя Ядзі – навіть не незручна і щемка інтрижка її, уже овдовілої. Зустріла німця-перевізника, нарешті реалізувавши свою фантазію про іноземця, вперше відчула себе вільною, бодай у нешлюбному ліжку, і залишилася натомість із чорним полістеровим боді, напахченим у ластовиці дешевим дезодорантом. Ні, момент її звитяги інший. Фанатка серіалу «Рабиня Ізаура», закохана по вуха у покидька Леонсіо, вона їде разом із такими ж перефарбованими на бразильську рабиню аматорками «мила» до Варшави. Там має відбутися зустріч із акторами теленовели. Пробившись у перші ряди, Яздя потискає руку Леонсіо… Жалюгідно? Батор не збиткується над жінками «материних» генерацій. Її жорстокість – це жорстокість патологоанатома, коли всі питання усі зняті, всі наслідки очевидні, всі помилки зафіксовані; і нічого ж з цим уже не зробити. Ця гротескна біографія «матерів» розказана спокійним тоном людини, котра усвідомлює безальтернативість їхніх мрій, сподівань і виборів – або бути «королевою кухні», або… Зрештою, жодних або.
Гротеск материної біографії очевидний. А от те, що історія дочки – напрочуд іронічна, й іронія ця викшталтовується саме з «викривлених пропорцій» материного життя, не так уже і явно. Але якщо відчитати ту іронію, вочевидиться ще одне: біографію Ядзі нам переказує точно не Домініка. Бо те яблучко від яблуні недалеко відкотилося… А хто до нас говорить з «Піщаної Гори» – напрочуд важливо. Ба, дасться чути.
Яздя – любителька серіалів і еротично-романтичних формул, так. Але вона – виключно споживачка. Не виробляє жодних елементів системи, в якій їй доводиться жити. Вона не опановує те, що її пригнічує – споживає і, легко перетравлюючи, повертає назад. (До речі, тема бруду, лайна і всіляких органічних нечистот – це лейтмотив «Піщаної Гори», пов'язаний саме з Ядзею). Півгодини на день – після сніданку для чоловіка і перед роботою у конторі – вона присвячує «ревматизму». Так її дотепний Хмара переінакшив «романтизм». Вона в напівсні мріє про красеня, який забере її з Вавілону. Вона відтворює навіть не сюжети любовних романів, а їхні обкладинки, не заходячи подальше першого поцілунку і пристрасних поглядів. Кожен день, за півгодини до роботи.
Домініка зростає як бунтарка і відкидає будь-які цінності матері. Вони навіть зовні несхожі, про що наголосить оповідач разів кільканадцять: Ядзя маленька, біленька, товстенька, з м’якими слов’янськими рисами – Домініка висока, худа, має густу чорну шевелюру, оливкову шкіру і виразний великий ніс. Копія копії за відсутності оригіналу: Домініка піде тим же материним шляхом, але не зупиниться на обкладинках. Вона вповні реалізує сюжет і формули еротично-романтичного «мила». Починаючи від свого пишного (бо ж красиво!) імені. Своє звільнення від влади матері вона використає для того, щоб виробити і закріпити ті елементи системи, котрі зрештою зруйнують їх обох. Отже. Відлюдкувате страшко Домініка дівчиною стає неймовірно привабливою і демонструє негадані інтелектуальні здібності, котрі забезпечують їй гідне майбутнє (гидке каченя). Вічна чужинка у власні родині, вона відкриває таємницю свого походження – хай батько і виявився, на жаль, таки її батьком, а от дід був зовсім не простим польським селянином (королева у вигнанні). Юнка спокушає молодого ксьондза і намовляє його разом втекти з захаращеного містечка до столиці; ще до того, як вона дізнається про відступ коханця, її викраде і майже вб’є суперниця (ой, та тут купа формул). Кінець-кінцем Домініка – одна з близнючок; друга дівчинка народилася мертвою і тому апріорі кращою і улюбленою (злий близнюк)… Чорне Домініки – це злегка адаптоване рожеве Ядзі, не більше того.
Трішки спойлерів. (Маю надію, що то є спойлером, і перекладом «Піщаної Гори» корпус Батор українською не обмежиться). Історія Домініки має продовження – роман «Хмурдалія». Роки навчання «Піщаної Гори» поступляться тут рокам мандрівок (гетевські модуси роману виховання, так). Дівчина зустрічатиме все нових людей, жінок переважно, порівнюватиме їхні історії зі своєю і все більше переконуватиметься в клішованості своїх дитячих травм. Зокрема і сексуальних – ще буде довго визначатися у власній гетеро- чи гомо-. Здається, вона судомно шукає собі нову матір, щоб благополучно повернутися до Ядзі. А та смиренно дочекається: «Ядзя перекреслює тридцять три роки Домініки. Здмухує, наче крихти зі столу. Тепер за Домінікою нічого немає. Якщо зробити крок назад, то впаде в дірку. Але Ядзя завжди повторює, що якби щось таки сталося, то донька завжди може знайти притулок на Піщаній горі».
Ядзя і Домініка – гротескна жінка, іронічна жінка... Живуть за рецептом Великої Любові: «Немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу, щоб засоромити сильне» (1 Кор.: 27), навіть не усвідомлюючи, що обидві «немудрі» і «немічні», а продовжуючи ділити між собою примарні капітали «сильного». Рухомі частки, як піщинки у тій горі, але їхній рух є рухом романтичного штибу – ексцентричний за визначенням: вони скеровані не на пошук себе, а на досягнення межі. Бодай би та межа пролягала в іронії. (Але, зауважу наперед, природа кордонів тут інакша – поговоримо ще про тотальність і тоталітаризм трішки)... Добре. Але хто тут тоді жінка «нормальних пропорцій»? Адже має бути та, чия історія слугує мірою і точкою відліку? (В феміністичній прозі так працює зазвичай автобіографічний розповідач – але Батор від того свідомо відмовляється). Хто ж вона?
На кухні, де володарює пнр-івка Ядзя, висить ікона Чорної Мадонни – Матері Божої Ченстохової: «Релігія батька, якій віддав на хрест свого сина, не давала Ядзі нічого, що могло би допомогти їй у житті, бо жодній матері нічого такого не спало би на думку, і вона радше сама пішла би на хрест». Ні, це не релігійний мотив, не про вірування і ритуали йдеться. Вони якраз у романі Батор зазнають нещадної критики. Її Польща – забобонна, нетерпима, обмежена, ксено- і гомофобська; всілякі офіційні відправи викликають навіть не сарказм, а сатиричний гнів оповідача. Ні. Чорну Мадонну – «красиву мати зі шрамом» – побачимо в «Піщаній Горі» ще один раз: вона прикрашатиме кімнату Ядвіґи, прабабці Домініки – на котру чимсь скидалися обидві.
Ядвіга була мельничихою у нерівному щасливому шлюбі, яку розстріляли, бо переховувала лісових хлопців. Уже по смерті вона врятувала життя вагітній дочці, так і залишившись голосом в її голові. (Щоб відбулася нині родинна сага, та без загравань із магічним реалізмом, не смішіть!). Та поштівка з Мадонною на кухонній стіні – це постійна присутність поруч із «виродком» Ядзею жіночої сили її роду. От ні, виявляється це насправді мотив релігійний, бо йдеться про містику жіночого, про Велику Богиню.
Та, хто має право насміхатися і жаліти Ядзь і Домінік – це Софія (ім’я яке!), дочка Ядвіґи. Це її, либонь, ми чуємо весь час. Софія – праведниця світу; і це все, що треба знати про чорні кучері Домініки… А до речі, Домініка у фіналі роману має на обличчі тонкий, але виразний шрам, як «від шведської шаблі» у Чорної Мадонни.
Хмари, як і всі, хто населяють Валжбиху, намагаються укорінитися за рахунок дітей – першого осілого покоління давнішніх зайд, колоністів і репатріантів. Тоталітаризм дає надію на стабільність, його тотальність заспокоює і втішає. Чотири жіночі генерації Хмар примудряються пережити глобальні катаклізми – війну, знову війну, депортацію, воєнний стан, декомунізацію – та не зауважити цього. Досвід руйнації особистості і приватності, який притаманний тоталізуючому світосприйняттю, стає проблемою, коли тоталітаризм зникає. Зрозуміло ж, чому проза Батор – феміністична? Малі історії її жінок не складаються у велике ціле патріархальної історії; те, що зостається у залишку, і є феміністичним ресурсом «Піщаної Горі», її посланням.
Ті десять під’їздів і одинадцять поверхів Вавілону є прозорим символом на позначення цілого, котре неминуче має розпастися на окремі елементи – дахи, з яких стрибають самогубці, спальні, в яких ґвалтують і вбивають своїх і чужих, кухні, де володарюють биті і забиті жінки, туалети, де потай обжираються до смерті п’яні чоловіки. Чи надаються ті окремі елементи до самостійного життя?
Коли приватний світ зруйновано, зникають будь-які зв’язки, «що було» і «що залишилося» постають уже непов’язаними між собою... Тоді приходить час для сімейного роману, очевидно. Сімейний роман – він завжди про недовершену реальність – і недоконану, і недосконалу. Про те, як жити у світах, які закінчуються, і процес цей триває безкінечно… Петер Надаш в 70-х назвав свій твір «Кінець сімейного роману». Поспішив. Сильно.
17.05.2016