Життя після смерті

Щойно закінчився літературний фестиваль «Карпатська Мантикора». Серед інтелектуального доробку, котрий презентували учасники цього форуму, мене вразила доповідь відомої мос­ков­сь­кої письменниці Марії Галіної.

В ній йшлось про те, що на сторінках сучасних книг, котрі виходять друком на просторах колишнього СРСР читачі все частіше зустрічають зомбаків, ожилих мерців, мешканців потойбіччя, підземних та штольно-шахтних персонажів. Мар­ке­то­ло­ги вже кажуть про кон­ти­нен­та­ль­ний зомбі-тренд у фентезі. Навіть підлітки захоплено читають історії про дівчат, закоханих у приємних і слухняних (хоча й трошки, ну зовсім трошки зелененьких) хлопчиків-зомбі.

З цього факту Галіна робить вельми парадоксальний висновок: ми живемо у «посмертії» Імперії, у своєрідному post-mortem, яке ситуаційно змушує письменників (а, можливо, не лише їх) конструювати замогильні світи, світи-кладовища, які входять у своєрідний «резонанс» із тим, що бачать люди навколо себе. Звідси, каже письменниця, й отой пресловутий і всюдисущий в наших краях пост­мо­дер­нізм – ігрове мистецтво мертвого цитування.

Зрештою, ми завжди знали про те, що навколишнє тоне у цитуванні. При тому з кожним роком це цитування стає все менш якісним і вправним. Якщо в добу Кравчука пострадянські зомбі-політики ще не втратили здатності вправно «косити під СРСР», то тепер при владі і в опозиції косорукі неумєйкі. От показують в зомбоящику генерала. Мундир майже радянський. Але стиль втрачено. Пика небрита, постава невпевнена, очі бігають. Та й зірки на погонах підозріло здо­ро­вен­ні. Немов в опереткового «ко­за­ць­ко­го отамана» з когорти тих само­паль­них запорожців, що хвацько ту­су­ва­ли за доби хоружівського месії.

Теперішній Київ – цитата Москви, теперішня українська економіка – цитата мексиканського народного господарства 30-их років минулого століття. Те­ле­ба­чен­ня – відрижка совкових те­ле­ка­на­лів помножена на сен­ти­мен­та­ль­ну латино­аме­рикан­ську се­рі­а­ль­ність. Ми – «четвертий світ», який намагається цитувати «перший», але спроможний лише мавпувати «третій», та й то на рівні карикатури. Нам погрожують тим, що при невправному цитуванні ми станемо «п’ятим світом» - інферно. Але навіть така пекельна перспектива не перетворить двійочників пост­ра­дян­сь­ко­го цвинтарка на майстрів постмодерної гри.

Ми не граємо. Грають нами. Ми лише надуваємо щоки, намагаючись зобразити чи то нащадків древньої цивілізації, чи то боввана у китайському преферансі. Ми тікаємо від діагнозу. Можливо боїмося того, що діагност скаже: «Пацієнт радше мертвий, аніж живий». Проте життя після смерті є. Таке як у серіалі «Ходячі мерці». Дивіться і насолоджуйтеся.