Спогади та щоденники воєнного часу містять безліч свідчень про те, що попри бойові дії, сексуальний інстинкт (або лібідо, за З.Фройдом) зберігався тоді як у чоловіків, так і жінок.
Снайпер Роза Шаніна та її командир А.Балаєв (1944; світлина – А.Н.Фрідланд)
Радянський ветеран, льотчик Анатолій Петько на запитання від журналіста: «Чи були у вашому полку романи?», – відповів: «У мене в екіпажі Валя Гордєєва була, ось із нею був випадок – вона ходила в «самоволку», «дружила» з інженером полку з озброєння. Ну, вона не встигала вчасно справи там зробити та повернутися, і я її сварив:
– Валя, недобре це. Підводиш наш екіпаж.
Вона слухала, слухала:
– Толя, ти що старий, що не розумієш, що мені хочеться?..».
Фронтовий перекладач Ірина Дунаєвська після трирічного перебування на фронті без чоловіка записала у щоденнику: «Уже третій рік я на фронті. Я ні морально, ні фізично не в силах більше переносити самотність – адже я людина і жінка!... Невже я не витримаю! Невже я не доживу до своєї мрії і не витримавши, розміняю себе на півдумці, на півпочутті, на пів пристрасті?».
Але тривале утримання від інтимних контактів на війні призводило до зміни сексуальної поведінки багатьох людей, які будучи не в змозі стримати своє лібідо, інстинктивно вступали в контакти навіть з незнайомими людьми. Причому, якщо в мирний час такі дії не сприймали представники обох статей, то під час війни це вважалося нормальним, а після її закінчення про ті випадки воліли не говорити.
«Восени 1942 року ми їхали під Сталінград. Ешелон повільно тягнувся степом, і щоразу зупинявся. Нарешті він зовсім зупинився поблизу розбитої станції. Від неї залишилася куча каміння, семафор і шматок дерев’яного тину. Пилюка, спека, навколо ні души, тільки голий степ до горизонту. І раптом звідкілясь з’являються дівчата в гімнастьорках. Це зенітниці, вони, виявляється, захищають станцію від літаків. І дуже нудьгують… Особливо симпатична одна чорненька. Взявшись за руки, ми біжимо до залишків тину (час воєнний – не варто втрачати можливість) і швидко приступаємо до справи… Але раптом лунає затяжний гудок паровоза, і ешелон рушає. “Льовка! Скоріше!!!” – кричать товариші. Ех, як шкода! Доводиться прощатися!... Біжу до свого вагону. Підтримуючи галіфе рукою… “Куди ж ти солдатик, миленький!!!” – кричить чорнява… Імені ми не встигли запитати один у одного». Цю історію швидкоплинного сексуального контакту незнайомих людей розповів ветерану Миколі Нікуліну фронтовий товариш Лев Сізерсков.
Чи могло бути по-іншому? Скоріш за все, ні. Адже з усіх природних потреб людини статева – після потреби у їжі та воді – найдужча. Вона глибоко закладена в кожній нормально розвинутій особистості, а у зрілому віці її задоволення є суттєвою умовою фізичного та духовного здоров’я людини. Інша справа, що на війні задовольнити ці потреби через кількісний дисбаланс обох статей вкрай складно.
Напередодні та під час війни до Червоної армії призвали приблизно 34 млн. осіб, переважно чоловічої статі. Співвідношення чоловіків і жінок на фронті та в тилу було прямо протилежним. Склалася ситуація, коли жінки залишилися без чоловіків, а чоловіки без жінок. Це призводило до природного накопичення в людей сексуальної енергії, яка потребувала виходу назовні. Сексуальний голод з часом ставав домінуючим у їх підсвідомості. За спостереженнями психологів і сексологів, такі люди поводять себе сексуально нестримано і зухвало, намагаючись задовольнити фізіологічну потребу так, як у вже згаданих випадках.
А ще ж на фронт зазвичай брали людей молодого віку (18-30 років), в крові яких рівень тестостерону зашкалював. Були й інші, старші, які мали родини або регулярні інтимні стосунки, їм важко було відмовитися від сексу – організм регулярно вимагав контактів з протилежною статтю. Сексологи давно з’ясували, що чоловіки, сексуальний інстинкт яких значно сильніший від жіночого, без інтимних контактів можуть протриматися 2-3 тижні, а далі починаються психічні розлади, здатні призводити навіть до імпотенції. Сексолог Артем Давидюк каже, що жінкам щодо цього дещо легше, вони без сексу можуть обходитися до двох місяців, відтак теж починаються проблеми, хоча й до них жіночий організм адаптується спокійніше.
Тут потрібно зауважити, що, оскільки всі люди різні, то й ступінь проблематичності утримання від сексу – індивідуальна, а всі наслідки залежать від ступені сексуальної збудливості кожного. Але так чи інакше, у дорослої людини, позбавленої сексу, може виникати невротичний стан – підвищена дратівливість, погіршення настрою, запальність, і навіть можливий агресивний стан.
Цікаво, що автори воєнних оповідок, подібних до наведених, не вважають їхніх героїнь легко доступними і розповідають про них із розумінням і болем. Тут ми спостерігаємо зміщення меж дозволеного в мирний і воєнний часи. За умов миру таких жінок чоловіки, спираючись на морально-етичні норми патріархального суспільства, скоріше сприйняли би як повій і ставилися би відповідно. Але під час війни такі речі обома статями сприймалися нормально і не зустрічали засудження.
Медсестра Червоної армії відпочиває поруч з вояками. За спогадами жінок, у такі моменти їм нераз доводилося давати відсіч чоловічим рукам.
«Нам, дівчатам, завжди діставалося… Спати окремо могли тільки на деяких аеродромах, де були окремі землянки для нас, дівчат. А так загальні нари. Лежать [солдати – Z], розсунь їх і лягай. І починається боротьба з руками, – згадувала фронтовичка Ніна Куніцина. – Молоді хлопці, така у них фізіологічна потреба, тому ми пробачали: ніяких образ, нікому не ябедничали».
«Януцька вдалася до роздумів про особливості та принади епізодів випадкового воєнного кохання. Розповідала, як їй довелося вилазити у вікно КП [командного пункту – Z] батальйону, рятуючись від непроханого свідка її чергового гріхопадіння. Розумію розумом, але не серцем, серце цінить лише кохання», – записала у щоденнику 1 лютого 1943 року Ірина Дунаєвська.
Тобто, на війні люди, стикаючись із сексуальним голодом, що не набував такої актуальності у мирний час, нераз відкидали загально встановлені релігійні чи суспільні норми, що засуджували чи обмежували це, і цілком віддавалися фізіологічним бажанням чи були до них вирозумілими. Інакше було складно зосередитися на виконанні безпосередніх обов’язків й уникнути проблем зі здоров’ям.
Сила сексуального інстинкту є така велика, що здатна поневолювати свідомість людини, придушувати її здатність керувати своїми емоціями, поривами, бажаннями. «Я не знаю, як мене називати після цього, але називайте, як хочете. Я не шукав тут дружини чи нареченої, а лише бажав одного. Так одного, мені потрібна вона тільки для вгамування великого бажання, адже тіло прагнуло до спілкування з нею», – писав у щоденнику про чергову жінку, з якою мав сексуальний контакт на фронті, ветеран Олександр Йолкін. Коли чоловіки не могли знайти собі партнерок для угамування статевого голоду, вони могли вдаватися до ґвалтувань.
Жінкам, які страждали через відсутність сексу, вдаючись до різних жіночих хитростей, було простіше знайти партнера, але це лише тоді, коли не відчувається «чоловічий голод», як то було в тилу чи, певною мірою, на окупованих теренах. Тоді їм доводилося активно пропонувати себе при появі чоловіка, особливо тим, що не вирізнялися привабливою зовнішністю або через вік не могли змагатися з молодшими суперницями.
Заручником такої ситуації став повстанець Іван Лико (псевдо «Скала»), який прийшов до вдови з лемківського села Смільник за випраним одягом для вояків УПА. Жінка під час розмови почала залицятися до упівця. 19-річний юнак достоту налякався, коли на нього почала «пхатися грудьми та тілом» вдвічі старша огрядна жінка. Ошелешений такими діями господині, «Скала» спробував вибігти з хати, але вдова вхопила його в обійми та полізла цілуватися. «Вид цієї жінки просто налякав мене, бо всі пристрасті спраги статевого стосунку опанували її єство, затьмаривши всілякий глузд. Мені здавалося, що мушу вирватися силою з її обіймів, а навіть вдарити в лице, щоб привести її до тями», – згадував повстанець. Врятував молодого упівця побратим, який якраз зайшов до помешкання. Збентежена жінка віддала випрані речі та швидко вибігла до іншої кімнати. Дорогою Іван Лико розповів товаришеві пригоду та поділився думкою, що в подальшому віддаватиме білизну тільки вродливим молодим дівчатам.
Сказане вище підтверджує звіт начальника поліції та СД Києва від 1 листопада 1942 року. «Восени 1941 р. київські жінки почали зав’язувати знайомства з німецькими, а згодом і з угорськими вояками. Спочатку ці знайомства носили винятково інтимний характер. Іноді притримувалися такої думки: “Це все природно: жінка через війну втратила свого чоловіка… Вона шукає іншої підтримки сильного забезпеченого чоловіка. Таким є німецький солдат і український поліцай”. Якщо жінка має сильний характер, то відносини лишаються нормальними, в іншому випадку починається розгульне життя».
Своєю чергою, чоловіки, що прибували з фронту до тилу у відпустку або з’являлися на визволених від ворога теренах, теж ставали об’єктами пильної жіночої уваги. Політичний працівник Червоної армії Борис Тартаковський згадує у щоденнику, як в одному селі біля самої Москви його товариш по службі постукав у двері хати, прохаючи дати води, і був негайно «взятий в оборот» тутешньою молодицею, яка не стала витрачати час на розмови. Іншого товариша наздогнала й оточили тісним кільцем група молодих жінок, які намагалися, за висловом однієї з них, «хоч понюхати чоловічого духу». Солдат, наляканий перспективою, що справа одним «обнюхуванням» не обмежиться, втік, посилаючись на свій немолодий вік.
Не вдаючись до моралізаторства, варто при тій нагоді навести доречні слова з книги Августа Бебеля «Жінка та соціалізм» про те, що «статева потреба не є ні моральна, ні аморальна, вона лише природна, як голод і спрага; природа нічого не знає про моральність, але суспільство далеке від визнання цього». Слова про суспільство особливо актуальні за умов, коли воно не стикається з цією проблемою в сьогоденні, а намагається судити з його позицій про події минулого.
Продовження теми – дивись.
Світлини – «Военный альбом».
08.05.2016