Наш віденський орґан "Ukrainisches Коrrespondsuzblatt" містить отсю статю проф. д-ра Павла Сальвісберґа, видавця "Hochschul-Nachrichten" (Мінхен), де вона була первісно поміщена:
В области унїверситетської полїтики мають вагу для Австрії два занедбаня: справа італїйського факультету і справа заложеня українського унїверситету, якої полагодженю замотані полїтичні обставини ставили все нові перешкоди.
Перша справа не тільки мала дуже некорисний вплив на відносини з Італїєю, але також так впливала на заінтересованих в сїй справі тирольських італїйцїв і инших горожан італїйської народности, що се було тільки на руку ірредентї і партіям та напрямам, які працювали на шкоду монархії.
В Галичинї знов навпаки так само недоцїльно занадто числили ся з російським опором проти українського унїверситету й відбудованя насильно здавленої української культури, як також з неоправданими анї історично ані річево аспіраціями не менше ворожих Українцям Поляків.
А тимчасом українська державна думка має для нової орієнтації европейської полїтики і з окрема для дальшого економічного розвитку і забезпеченя центральних держав таке велике значінє, що її не можна ставити в яку небудь залежність до польського питаня, мимо його шумної реклями. Тому ми не повинні виходити з відносин, серед яких Українцї в Галичинї борють ся за полїтичну і державно правну рівноправність з Поляками і яких не можна вважати анї корисними анї нормальними. Перед нашими очима стоїть Україна в цїлім своїм ґеоґрафічнім просторі і економічнім значіню, як найголовніший склад руди і вугля, як властивий шпихлїр соли і збіжа, а також найбільше жерело податків великої російської імперії, Україна з 40 мілїоновим населенєм, ворожим до Московщини.
Сумно, що в Австрії доси не було для сього зрозуміня, аж до замордованого архикнязя наступника престола, який своїм бистрим оком пізнав усю далекосяглість справи. Подїї й досвіди, які наступили від того часу, показали, що виконаний сербськими убийниками смертний присуд на австрійськім наступнику престола був виданий у Петербурзї. Австрія, яку відносини покликали продовжати дїло замордованого і приготовити угнетений український нарід до національного відродженя, не повинна сього забувати за очевидною полїтикою упривілєйованя, яка доси не принесла найменших полїтичних, культурних чи економічних користий.
З ерою пропущених можливостий треба би скінчити, бо ся війна, що перевертає світ і системи, вимагає нових державних правил, які одні тільки дають запоруку бажаного тривкого мира. Тому "неподїльна" Галичина не може входити в рахубу при польських фантасмаґоріях так само, як Познанщина і західна Прусія; за те мусить вона стати місцем для відродженя України. Побіч вільної, новочасним вимогам і відносинам відповідаючої Польщі є не менше місця для незалежної, опертої о центральні держави України.
Не пора тепер навіть на папери воскрешати ті боротьби, які в минулім часї в Галичинї, особливо у Львові доходили аж до кровавих розрухів, але упертість, з якою Поляки держать ся своєї, на нїчім неопертої фікції про польські історичні права до тамошного унїверситету, говорить з приміткою комізму з чолобитної телєґрами, яку вони вислали до цїсаря в імени "унїверситету короля Яна Казимира" з приводу увільненя Львова від російської інвазії. Що правда, король Ян Казимир заложив у Львові в 1661 р. "єзуїтський унїверситет", який в 1784 р. означила держава тим, чим він від давна був, лїцеєм. Одначе аж під Габсбурґами повстав в 1816 р. властивий унїверситет, який від 100 лїт носить почесну назву "ц. к. унїверситет Франца". Тому треба особливої смілости, щоби внукови властивого основателя унїверситету сунути перед очи Яна Казимира. Подяка цїсаря була адресована до унїверситету цїсаря Франца І. Одначе мимо сеї цїсарської коректури Поляки швидко потім святкували замість столїтя унїверситету Франца 225-лїтє заложеня "унїверситету Яна Казимира". Таким способом хотять вони в "неподїльній" Галичинї, як говорить одна з новійших заяв, "погодити свої змаганя з полїтикою центральних держав і з становищем Австро-Угорщинї". Одначе ті тенденційно уфризовані історичні ремінїсценції нам зовсїм не смакують, ми ведемо найтверезїйшу реальну полїтику.
Від Балтійського до Чорного моря, від старо-нїмецького краю хрестоносцїв до численних нїмецьких кольонїй на Волини й Бесарабії, до Херсону й Одеси, живуть народи, які, що правда, поневолені Московщиною, одначе нїколи не були й не є Росіянами. Ходить о се, щоб сей великий простір полїтично і стратеґічно зізолювати; наша сьогобічна безпечність є коррелятом тої бічної свободи. Відповідно до сього ми не маємо рішучо нїякого інтересу в великодержавній могучости "неподїльної" Польщі, про яку нїколи не можна бути певним, чи вона в рішаючій хвили йде з Росією проти нас чи з нами проти Росії (от хоч би промова польського ґлена Думи Гарусевича в дебатї над буджетом мінїстерства внутрішних справ в сїчни с. р.), тільки потребуємо на сходї певного покритя з боку чи з заду, яке є на необмежений час за кожною полїтичною комбінацією, зверненою проти Росії. Чим солїдарнїйший той союзник, тим міцнїйша охорона і тривкійший мир.
З огляду на се маємо всї причини рухливим Українцям, які тепер висилають своїх послів і речників до нас до Нїмеччини й Австрії, тільки бажати щастя в їх починах і підпирати їх, де і як тільки можна. Спідїваємо ся, що чейже швидко настане день, коли наше війско в Галичинї вимете зелїзною мітлою останнього Росіянина і на ново промостите шлях свободї у серце ворожого культурі кольоса.
А для наших висших шкіл і їх заграничної місії отвираєть ся широке і вдячне поле дїяльности, бо власне Україна, яка зближаєть ся до нас без упереджень, дає дуже пригожий ґрунт для наукової і продуктивної дїяльности звнї, якої вона при дотеперішнім занедбаню так потребує і яка швидко поставила би її на високий рівень культурного і економічного розвитку.
Завести се покладане в нас довірє значило ся поступати проти наших власних інтересів.
Мусить се особливо вважати, коли серед таких обставин один з професорів берлїнського унїверситету просто остентаційно не тільки відкидає історично оправдані права Українцїв на власну національність, але також заступає їм дорогу в користь Польщі. Маю на думцї виклад проф. Олександра Брікнера про світову війну і Славян, який мав він як "нїмецьку промову 5. марта 1915; сей виклад появив ся в збірцї "Deutsche Reden im schweren Zeit" (Karl Heymanns Verlag, Berlin). Відомий славянський фільольоґ і член Петербурської Академії Наук попадає при сїм навіть в конфлїкт з дослїдами своїх товаришів з Академії. Відчуваєть ся також значно його польське походженє. В кождім paзї виголосив він свою промову трохи завчасно під вражінєм тодїшного російського нападу в наші границї. Тому й його слова, якими він при кінци бажає центральним державам побіди в інтересї цивілїзації, не гармонїюють з рештою його передчувань і виводїв. Крім того не виявляє він особливого зрозуміня, а ще менше симпатій до народів, поневолених Pосїєю, а якийсь час також Польщею. Що вони повинні чи навіть мусять так спати, як собі нїби-то постелили, се є історичний фаталїзм, більше зрозумілий у Поляка, нїж у вченого. Сей особливий принцип має також закрити менше науковий спосіб, яким автор упорав ся з "Малоросіянами", свідомо іґноруючи Україну. Все те треба вважати радше польською нїж нїмецькою промовою.
[Дїло]
06.05.1916