Ще ніколи не були ми такі байдужі на всі події, що заскакують людей у житті, як тієї памятної весни 1940 р. Був це кінець квітня, час великодніх свят, тоді, як боєві дії у Норвеґії наближалися вже до вирішної фази. Та тут, за лінією Мажіно, всім було це байдуже. Ми щоденно чули ці французькі, далекі від правди, комунікати, обмірковуючи їх по свому й забували, за важкою щоденною працею, про Божий світ. А були це часи, коли дійсність змушувала нас критися по мишачих дірах, щоби зникнути з очей напасливим жандармам, які силували нашу молодь вступати до польської армії. Найгірше приходилось тим, що товаришували з деякими поляками, залишаючи іноді свій останній гріш в кишенях облесних коршмарів. Тепер же ці "товариші" інформували поліцію про все: куди хто ходив, про що говорив, і як ставиться до союзної армії. До сьогодні не знаю, що сталося і одним з наших, що походив із Добромильщини, й для якого впродовж двадцяти літ пани з консуляту були найпершими гістьми, а от проговорився перед одним, що, мовляв, Чемберлєн дурак, і слід за ним застиг.
Великодній ранок зустрічало нас яких двадцять молодих українців на університетській площі в Нансі, біля академічного дому ґрупи студентів-католиків. Ми всі так раділи з зустрічі, немов віками не бачились. Кожний випитував, розпитував один одного, де дівається, що робить, як дає собі раду. Одні оповідали свої пригоди з жандармами, інші, яким минув речинець ставитися до війська, з тривогою очікували "гостей". Та більшість, махнувши рукою, була готова на все, зокрема ті, що вже насиділися по польських тюрмах. Їх тверде слово було одинокою розвагою для тих, що тратили духа. В часі, коли не було ні свого часопису, ні поради від нікого, цих кілька хвилин дискусії закріпили в нас бажання послідовно станути в обороні нашої національної гідности. На дальші наради ми мали зібратися після обіду в нашій "Просвіті".
Руханкова саля величавого дому студенів-католиків була для православних мешканців міста Нансі місцем, де вони мали свої щомісячні Богослуження. Там збирались болгарські студенти, еміґранти росіяни, а також наші українці. Але підчас Богослужень сала ця світила пусткою. Потреби молитви відчували тут тільки нечисленні одиниці. Завсіди ті самі тут сповідалися й причащалися. На порозі, по традиції, заєдно товпилися наші галичани, що приходили на Богослуження з якоїсь внутрішньої потреби — поспівчувати з цією церквою, сиротою на чужині.
Умовившися на полудне, наша громадка розійшлася. Одні вступили до поблизького костела, де кілька неділь тому було наше церковне свято, інші пішли за орудками в місто, а дехто на Богослужбу до православних. Було пів до десятої, як пан-отець приїхав на місце. Це для нього мала бути вже третя відправа, він переїхав від досвітку вже зі сотню кільометрів. Довідуюся, що це якийсь князенко, висвячений уже тут, у Франції, в старшому віці. В його рухах видно якесь нервове подразнення, він не встоїть на місці. Декого це бентежить, але хто з еміґрантів не зрозуміє священика-людини, що працює в таких умовинах. Саме кінчилась Воскресна Утреня. Співав хор еміґрантів-росіян. І не погано. Підчас пісні "Да воскреснет Бог", при словах "друг друга обіймім" — пані стали скидати капелюхи, священик обернувся і вірні підходили до цього, щоб цілуватись "єдиними усти і єдиним серцем". Цей безпосередній вияв братолюбія, диктований духом Євангелії, що бере свій початок напевно десь із перших часів христіянства, відомий і в Україні. Та нас він чомусь відштовхує. Вправді, оце сьогодні не той самий пан-отець, що з глибини душі ненавидить українців. Цей до політики "не мішається". Ось бачу, що й наші православні підходять до цілування. Родяться в мені якісь дивні почування. Врешті, вірні розціловуються між собою і до мене підходить п. З. та давай цілуватись. Поцілувалися, побажали собі всього кращого, та й слухаємо. Літурґії преждеосвячених дарів, що її пан-отець співає по грецьки, прошептуючи рівночасно хористам, як співати по грецьки те, що простіше. Решту співають звичайно по старословянськи. З цього Богослуження вийшов я, навіть не помолившись, бодай коротко. А як бажалося тоді щиро, щиро молитись...
Моїх знайомих та товаришів стрінув я після обіду в "Просвіті", зайнятих гарячою дискусією. Виявилося, що кілька із них уже посперечалися на ринку з якимось підпитими поляками, що, почувши українську мову, стали відгрожуватись. Наші хлопці згаряча таку дали їм відправу, що добре затямлять собі цей Великдень. Нерви наших хлопців годі було присмирити й їхній засаді — кому терпи, а кому відразу плати, годі було змісця протиставити якийсь софізм.
Спершу ми для настрою почали співати Христос Воскрес. Пізніше перейшли вже й на патріотичні пісні. Десь тут узялися і декляматори, а при кінці сипнулася й гаряча промова. Ми почули, що й для нас Христос воскрес — тут, на чужині, в домівці "Просвіти". На столі появилося пиво та "шопіна" (вино), бо які ж би це були свята без цього та ще й у Франції. За хвилину заграв уже і патефон, але, згідно з нашим звичаєм, обійшлося без танців.
І найбільше пригноблені повеселішали. Ми вирішили таки змусити наших противників, щоб уважали нас вірними тільки нашим національним ідеалам, навіть у цій жахливій дійсності. І сильні характери таки перетривали й тепер же святкували Христове Воскресення вже в інших умовинах, вірячи непохитно в прихід свого Beликодня.
[Краківські вісті]
02.05.1941