Ми живемо у своєму світі щоденних турбот, десь у паралельному світі живуть наші політики, і ці світи нібито ніколи не перетинаються. Але так лише здається. Бо якість ремонту садочка нашої дитини залежить від вибору підрядника, ним може бути фірма депутата міськради, а чи виборола вона це право у чесному змаганні — це питання.
Раз на п'ять років наші світи все ж таки перетинаються конкретніше — на виборах. І тут ми, пересічні виборці, здавалось би, можемо відігратися на їхньому світові. Але це нам знову лише здається — світ українських політиків уже майже навчився мистецтва перегравання результатів нашого з вами вибору через місяці після завершення голосування.
Про все це не так давно дискутували компетентні молоді львів'яни в одній із університетських авдиторій. Формат заходу звучав досить нестандартно — дебати. Років 15–20 тому це була річ популярна на українських телеканалах, й один відомий київський журналіст навіть любив тоді запитувати: «Дебати — це іменник чи дієслово?».
Цього разу це був радше іменник. Затіяв дискусію у Львові Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, а її тему сформулював так: «Внутрішньопартійна дисципліна: диктатура вождів чи демократична практика?». Кожен розуміє, що «тема важлива й актуальна», як писали колись у «темниках».
Під час дебатів високі матерії діяльності столичної Верховної Ради тісно перетиналися з прозою життя місцевих рад (передусім Львівської міської), але щоб не заплутатися, ми ці дві теми спробуємо розвести в різні боки.
Палиця з двома кінцями
Істина, народжена в дебатах, була така: ця палиця має два кінці, і вони, звичайно, є протилежними. З одного боку, у наших виборних органах існує потреба внутрішньопартійної дисципліни (ВПД): кожна фракція має виступати там монолітним носієм якоїсь позиції, а не аморфною частиною ради. Інакше верховні можновладці безкарно вихоплюватимуть по одному депутату з опозиційних фракцій, руйнуючи в такий спосіб опозицію. З іншого боку, в умовах, коли практично всі фракції у ВРУ та більшість фракцій у місцевих радах так чи інакше служать котромусь із олігархів, є потреба захистити принципову позицію окремого депутата від партійного диктату.
Диспутанти розглядали два варіанти порушення ВПД: депутат або голосує всупереч позиції фракції, або взагалі виходить із неї (окремий випадок, який плутає всі карти, — коли депутата з фракції виключають).
Політолог Андрій Сухарина (аспірант ЛНУ, стажер Фонду «Демократичні ініціативи») проаналізував феномен асинхронного (несолідарного) голосування в теперішній Верховній Раді. У фракції «Блоку Петра Порошенка» (БПП) рекордсменом щодо цього є нардеп Віталій Чепинога. Трохи відстають від нього Наталія Агафонова, Дмитро Голубов і Сергій Тригубенко.
В «Опозиційному блоці» у справі асинхронного голосування лідерують Ігор Шурма й Артур Мартовицький, у «Народному Фронті» — Денис Дзензерський, Тетяна Донець й Ігор Котвіцький.
Найвищий показник асинхронного голосування окремого депутата (згідно з моніторинґом ОПОРИ) становить: у «Радикальній партії Ляшка» — 23%, у «Батьківщині» — 27%, у «Самопомочі» — 30%, у «Народному Фронті» — 56%, в «Опозиційному блоці» — 58, у БПП — 79%.
Андрій Сухарина констатує дивовижний факт: парламентські партії реально не дбають про збереження ВПД. У рекордсмена асинхронних голосувань, фракції БПП, окремі депутати в 4 випадках із 5 голосують не так, як решта фракції, а проте, депутатів, які порушують ВПД виключають із фракцій у виняткових випадках — за підсумками голосувань, важливих для партійних босів, або з питань, які мають великий суспільний резонанс (наприклад, про зміни до Конституції в частині реалізації так званого «особливого статусу Донбасу»).
У цьому секторі БПП часто голосують «не так»
Експерт Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Сидорчук по-своєму ілюструє цю ситуацію: «Найбільша фракція парламенту — БПП. Там є ціла група депутатів, які ведуть себе абсолютно невідповідно до рішень керівництва. Депутати з групи "Єврооптимісти" в останні місяці голосують, як їм заманеться. Тобто вони вже в опозиції фактично — до Президента і до фракції. Але вони самі не виходять із своєї фракції, оскільки бояться, що їх позбавлять мандату в такому випадку. А сама фракція їх не може виключити. Бо якщо їх і виключить, то не зможе позбавити їх мандатів. І виходить така нездорова ситуація, коли всередині президентської фракції є одні з найбільш затятих опонентів Президента».
Як система протидіє «надмірній» самостійності депутатів? Андрій Сухарина вказує і на вже зроблене (коригування партійного виборчого списку до Верховної Ради вже після оголошених офіційних результатів виборів — т. зв. «закон про партійну диктатуру»), і на плановане — запровадження т. зв. «імперативного мандату» в місцевих радах (законопроект №3693). Більшість учасників дебатів обидві ініціативи оцінюють як диктаторські.
«Був прийнятий закон про можливість партіям змінювати свій список після виборів, — каже Олексій Сидорчук. — Недемократичні практики викривлюють волевиявлення виборців. Депутати голосують не як члени партії, в особі депутатів голосують виборці. В результаті виборці голосують, а після цього партії визначають, хто з них може пройти, а хто не може… Депутатів не можна позбавляти мандату за рішенням партії, оскільки їх не партія обрала, а їх обрали виборці».
Політолог і громадський активіст Андрій Ткачук концентрується на «законі 3700» («закон про партійну диктатуру») і на «правильному» застосуванні пункту 6 статті 81 Конституції — зокрема, на тому, quo prodest. А prodest воно, на його думку, передусім президенту: «Петро Олексійович, який, керувавши своєю корпорацією, знав навіть, скільки у нього зарплати має водій, який на півставки працює, мусить у руках своїх тримати Верховну Раду, контролювати свою фракцію. Він, я переконаний, щодня знає, коли Фірсова вигнали, коли вигнали Томенка, хто як себе повів, хто вийшов із фракції, хто як проголосував. Я переконаний у тому, що щодня в Адміністрації Президента моніториться і визначається, як веде себе партія».
«Вигнали Фірсова й Томенка, щоби показати, хто вдома тато», — каже Ткачук.
Він дає своє пояснення, чому Петро Олексійович аж ніяк не міг обійтися без «закону 3700»: «Перший номер входу у Верховну Раду за списком БПП був адвокат Корбана (Андрій Богдан. — Z). Ви розумієте, що відбувається між дніпропетровським табором УКРОПу і табором Петра Олексійовича, який це резонанс викликало би, що за списками БПП заходить адвокат Корбана, який би вже на наступний день пише заяву на вихід із фракції і йде в рух УКРОП?».
Політолог Ткачук має свої теорії щодо політичних лабіринтів фракції БПП: «Вийшов із фракції БПП Томенко, вийшов із фракції БПП Фірсов. Їх виключили з Верховної Ради. Тарас Батенко — депутат-мажоритарник, він балотувався по Львівській області від БПП, по Золочівському округу. Він вийшов із фракції БПП і став спочатку позафракційним, а зараз він є у політраді УКРОПу. Його не виключили». Ситуації з Батенком Ткачук протиставляє ситуацію з відомим нардепом Чумаком. Перший хоч і мажоритарник, але висуванець БПП, а другий — самовисуванець. Чумака прибрати з Ради БПП не могла, а Батенка нібито могла. «Чому не прибрала?» — багатозначно питає політолог, але, на жаль, залишає питання риторичним.
Утім відплата долі не забариться. «Але не розуміють тої зворотної дії чиновники. Згадайте скандал зі Скосарем (депутат попереднього скликання Верховної Ради, він зайшов за списками «Батьківщини»), який заявив на одному з ефірів, що заплатив шість мільйонів доларів для Мартиненка та Яценюка, які заповнювали списки «Батьківщини» в 2012 році. Я переконаний: такі дії відбуватимуться після цього закону, після того, як почнуть виключати різних людей із списків. Справа Скосара — не остання, не останні шість мільйонів доларів. Ми ще з вами це почуємо», — з політолога Ткачука може бути й добрий футуролог. Якщо пророцтво здійсниться. Стежте за подіями.
«Тушки» повертаються?
Олександра Чоловська, представниця Комітету виборців України, на питання, чи в цій каденції ВРУ поменшало «тушок», відповідає: «Вони не перестали бути "тушками", просто перестали публічно переходити з однієї фракції в іншу. Вони просто голосують за конкретні рішення ("за" чи "проти") тоді, коли потрібно. Але не йдуть на трибуну Верховної Ради, не кажуть: "Ну, все. Я — «тушка»". Вони просто змінили метод».
«Дискваліфікованого» Фірсова не пускають у сесійну залу ВР
Тему «тушок» розвиває Олексій Сидорчук: «Зараз найбільші тушки — це чотири члени "Самопомочі". Хоча їх нібито виключили з їхньої фракції, таким чином партія не може позбавити їх мандатів. З іншого боку, Закон "Про статус народного депутата" передбачає, що до фракції можуть приєднуватися лише мажоритарники. Якщо депутата обрали за списком певної фракції, він не може вступити до складу іншої фракції. Але фактично вони (БПП. — Z) цю заборону порушили, і ми отримали нових "тушок". І "Самопоміч" ніяк не може повпливати на цих депутатів. Це також викривлення волевиявлення, оскільки ті люди, які підтримували "Самопоміч", не очікували, що депутати будуть вступати в президентську фракцію, бо в неї інші принципи, інші програмні засади (якщо вони дійсно є). Вони очікували, що ці депутати будуть діяти в межах партійної ідеології "Самопомочі"».
Зі слів Олексія складається картина повного «безкраю», що тепер запанував у Верховній Раді (особливо на тлі цивілізованих парламентів): «Практика законодавства Канади дозволяє депутатам виходити з парламентських фракцій, але якщо він вийшов, не має права вступати в будь-яку іншу фракцію. У нас нібито законодавство так само цього не дозволяє. Але ми бачимо, що його обходять, і БПП фактично обійшло цю норму і включила депутатів "Самопомочі" до свого складу». Рецепт від Сидорчука: «Варто більш детально прописати в законодавстві пряму заборону: якщо депутат вийшов, виключили його чи якимось іншим чином він уже поза межами фракції, він має залишитись позафракційним. Це буде певним запобіжником перед появою "тушок"».
Імперативний мандат
Чи зарадив би ситуації той сакраментальний «імперативний мандат», що його постійно відмінювали диспутанти? Тут є свої нюанси. «Класичний імперативний мандат передбачає можливість відкликання депутатів виборцями. У нас в Україні запроваджено т. зв. "партійний імперативний мандат". Це певний гібрид. У нас виборці просто так не можуть відкликати депутата. Це може зробити партія. І це вже не зовсім класичний імперативний мандат. Його ніде немає, крім України. В цьому ми є доволі унікальна країна», — констатує Сидорчук.
Експерт Фонду «Демократичні ініціативи» виступає за скасування імперативного мандату на рівні Конституції, хоч і не знає, наскільки реальним є повернення до цієї теми.
Є ще питання формування коаліції за участю позафракційних нардепів. Олексій Сидорчук нагадує, що таку практику дозволив Конституційний Суд своїм рішенням 2010 року. «Це абсолютно безглузде рішення, яке приймалося під тиском нового президента Януковича, — каже експерт «Демініціатив». — Конституційний Суд має в цьому навести порядок, оскільки в Конституції чітко записано, що є коаліція депутатських фракцій і саме на цій основі коаліція може формуватися. Ніяких позафракційних депутатів до коаліції не може входити».
Захід нам поможе?
Учасники дебатів констатують: у ПАРЄ були занепокоєні ухваленням законопроекту 3700 («закону про партійну диктатуру»), про що йшлося в заяві доповідачів з питань України («зміна виборчих списків після проведення виборів суперечить європейським стандартам»). Фактично ПАРЄ передала цей закон на оцінку Венеційської комісії.
Питання до фахівців-політологів: чи можливі рекомендації від Венеційської комісії будуть враховані Верховною Радою України?
Політологи налаштовані скептично. «Я думаю, що не буде ніякої адекватної реакції, оскільки у нас рішення Венеційської комісії оцінюють вибірково. Якщо лідери всіх фракцій підтримали цей закон, то боюсь, що ніякої реакції від них не буде», — каже Олексій Сидорчук, а Олександра Чоловська пригадує, про що говорили на останній конференції КВУ: Петро Порошенко з усіх рекомендацій «з-за паркана» зважає лише на рекомендації Міжнародного валютного фонду...
Андрій Ткачук розраховує не так на Венеційську комісію (хоч і впевнений, що її висновок буде неґативним), як на Європейський суд з прав людини: «Зараз подала низка депутатів у Конституційний Суд щодо цього. Ясно, що все буде "законно", буде все "добре", "хороший закон". Але є можливість подати в Європейський суд. Для деяких політичних сил це буде просто шикарний електоральний привід — подати в суд, його в Європі виграти (це є реально — виграти в Європі), і тоді вже буде змушена наша влада прислухатися до рішень Європейського суду».
Партій — багато, бажання контролювати — одне
Олександра Чоловська замислюється над тим, як довго діятиме «закон 3700»: «Враховуючи те, що в нас не всі політичні партії проходять декілька виборчих циклів, а переважно один–два, чи можемо ми стверджувати, що цей закон буде діяти довше, ніж до кінця цієї каденції?». Тим часом ніхто зараз не скаже, коли вона закінчиться. Представниця КВУ наводить оцінки своєї організації. Наприкінці минулого року Комітет виборців України оцінював можливість дочасних парламентських виборів у 20%, а в березні цей відсоток зріс до 45%.
Ще одне цікаве зауваження від панни Чоловської стосується головної теми дебатів — внутрішньопартійної дисципліни. Вона звертає увагу на результати опитування, яке здійснив Фонд «Демократичні ініціативи». Згідно з ними, найкраще виражена партійна дисципліна у політичній партії «Свобода». Що цікаво, особистий досвід представниці КВУ підтверджує такий висновок.
Інтермедія про політичні партії
Панна Чоловська згадує, як 2015 року молодою третьокурсницею вона відбувала стажування у своїй теперішній організації: «У нас було завдання: обійти всі осередки політичних партій. На той час їх у Львові було зареєстровано 183. За два чи три тижні ми змогли вияснити до кінця це питання. У нас була така міні-анкета, ми проводили опитування: говорили про підготовку до майбутніх виборів. За кілька годин, коли ми знаходилися в компанії політичних діячів, ми могли своїм, не дуже досвідченим, таким боязким оком поглянути на те все. І ще тоді ми визначили, що політична партія ВО "Свобода" все-таки має найбільшу партійну дисципліну. Це виявляється не тільки в голосуваннях, і не тільки коли депутат виходить із фракції через незгоду, але й у внутрішніх розмовах, внутрішніх відносинах між партійцями. І, відповідно, між партійцями і зовнішнім світом».
При нагоді з'ясувалося, що, як вони тоді встановили, зі 183 офіційно зареєстрованих у Львові партійних організацій реально діяли лише близько 15.
«Нас було троє. Ми були боязкими студентами і боялися ходити по одному. З такими політичними партіями, які є більш відомі, було набагато легше, тому що ці партії будують якусь комунікацію, вони спілкуються з виборцями, і перед нами часто не закривали дверей», — згадує п. Чоловська. Але додає, що так було не завжди: «Більшість місцевих осередків політичних партій зареєстровані в житлових будинках, у квартирах. І дуже часто в цих квартирах проживають старі бабусі, які вперше чують про політичну партію і про те, що вона там зареєстрована».
На «місцях»
Досвід, застосований нагорі, збираються переносити на рівень місцевих рад. «Зараз на розгляді у Верховній Раді перебуває законопроект, який, по суті, становить імперативний мандат на місцях, — каже Андрій Сухарина. — Це означає, що керівний орган партії має змогу приймати фінальне рішення щодо позбавлення мандата тієї особи, яка чимось партію не задовольняє в місцевій раді. Це, по суті, встановлює владу кількох осіб у партії, які перебувають на самому верху. Відповідно, ці кілька осіб, які мають реальну владу, можуть дати будь-яку вказівку зверху, а всі інші депутати цієї партії у різних радах мають їм підпорядковуватися. Це виключає абсолютно елемент дискусії (навіть такої, яку маємо сьогодні), це виключає будь-який елемент обговорення всередині кожної партії. Це перетворює партію на організацію кількох людей».
Втім, виявляється, це будуть «ягідки», а «квіточки» вже з'явилися. «Насправді у законі про місцеві вибори, за яким проходили місцеві вибори у жовтні 2015 року, у "Перехідних положеннях" також є норма про те, що політична партія має право відкликати свого місцевого депутата рішенням осередку партії, яка його висувала, — на прохання виборців», — каже Олександра Чоловська. І зазначає, що право відкликати депутата місцевих рад має й сама місцева рада. Це, зокрема, записане в реґламенті Львівської міської ради. Гаплик підкрадається непомітно?
Представниця КВУ має цікаві приклади сучасних локальних практик. З її слів, під час останньої кампанії місцевих виборів склалася на Львівщині ситуація, коли політична партія висунула кандидата у своєму списку в одному з округів, але через якийсь час скасувала це висування. Цією партією була «Самопоміч». Тоді лунали сумніви щодо демократичності такого її рішення. Втім «Самопоміч» так і не не спромоглася скасувати своє ж таки висування. «Не можу сказати, наскільки це було "диктатурою вождів", але це вже було таким дещо неґативним дзвіночком», — каже Олександра Чоловська.
Андрій Ткачук критикує чинний закон про вибори до місцевих рад, який забороняє самовисування. Але не голослівно, а на яскравих прикладах: «Не можна було до місцевих рад іти самовисуванцем. Тобто якщо є класний активіст — живе на Сихові пані Люба, вона вже знає всіх, її знають всі, двадцять років працює, старається, зараз створює ОСББ, завжди чиновників ко́пає під зад, щоби вони щось робили, — вона не може зараз балотуватися самовисуванцем. Мусить йти в якусь партію, проситися, щоби її брали до списків тієї партії. Але вона робить на місці реальний рейтинґ тій партії».
Інший наочний приклад від Ткачука: «Той механізм є зараз, що громада може виключити депутата (ініціюють збори). Коли останні вибори були, я їздив у Ходорів, там були дільниці по 130 людей. Тобто обрали депутата, сто чоловік проголосувало — хтось став депутатом. А, наприклад, я стою на входження в раду перший у списку. Я йду в те село, кажу: "Так, товариство! Сто чоловік зберіться, скажіть, що він поганий, що він вам бульбу крав на базарі, і давайте його виженемо, тому що я хочу зайти". Це не є нормальний механізм відкликання депутата громадою. Тим більше, що громада не може сама відкликати, вона це подає партії».
Страсті за відкликанням
Взагалі питання відкликання депутатів і його критеріїв спровокувало найгарячішу дискусію. Андрій Ткачук підтримує необхідність депутатам відповідати перед виборцями. Він проаналізував їхні обіцянки 2014 року: «Вони обіцяли: я буду відповідати перед виборцями. Якщо буде потрібно, я складу мандат. А як? Ніхто не склав, і ніхто не складе. Має бути якийсь механізм. Але як його придумати — це величезне питання в Україні».
Дисципліна передусім
Диспутанти покликаються на дані руху «Чесно», члени якого вже три роки моніторять, як депутати відвідують засідання сесії міськради: «Прописали в законі, що якщо депутат пропускає 50% засідань сесії та комісій, то вже наступного року можна теоретично його відкликати. Тепер приклад нашої Львівської ради: директор "Шувару" минулого року пропустив 90% усіх засідань, а цього року він уже чемно ходить. Тобто формально якусь складову він виконує, але це зовсім не означає, що його фізична присутність на засіданнях ради та комісій дає якусь користь громаді. Має бути наступний крок — як його роботу оцінити. Якщо ти просто не порушуєш закон, але нічого не робиш — це не підстава, щоби ти мав мандат. Треба якісь вимірювальні категорії — чи шлеш запити або якість тих запитів».
Такі підходи викликають сумнів у Олексія Сидорчука: «Я є прихильник того, що депутата можна позбавити мандату лише за якісь кримінальні злочини. Як він себе поводить, чи він дисципліновано ходить, чи він якісно працює — ці критерії завжди будуть суб'єктивними. Такі критерії — це простір для маніпуляцій, для зловживань з боку партійного керівництва. Тому ні народних депутатів, ні депутатів місцевих рад я би не відкликав, не реалізовував би ці всі механізми». Тим більше, додає аналітик, що депутати місцевих рад навіть зарплату не отримують. То хай собі вже…
Депутатський конфлікт інтересів
Відштовхуючись від критеріїв відкликання місцевих депутатів, дебати занурюються у предмет дедалі глибше. «Я днями переглядав декларації депутатів усіх фракцій Львівської міської ради, і за дивним збігом обставин більшість із них є підприємцями або директорами якихось підприємств. Це означає, що потенційно вони в раді лобіюють не інтереси своїх виборців, а освоюють бюджетні кошти на рахунок своїх підприємств або наближених до себе підприємств», — каже один із диспутантів.
Андрій Ткачук знову демонструє схильність до яскравого ілюстрування нудної теорії: «Декларація — це річ така. Я (йдеться про «ліричного героя». — Z) от двічі задекларував по 10 тисяч стипендії. Якщо у мене тесть — власник якогось великого торгового центру, я став депутатом і лобіюю його питання. Можуть бути такі речі? Вони є. А, може, навпаки: він — підприємець, він зробить ще ліпше. Він на прикладі свого підприємства каже: "Я зробив успішний завод — зроблю успішне місто"».
Але моделює ситуацію не лише Ткачук: «Є якесь підприємство, яке заробляє на бюджетних коштах, освоює ці гроші — роблять дороги, школи. Мають цілком пристойні внутрішні бюджети. Приходять нові вибори, вони проводять рекламу по телевізору, у палатках. Виборці думають: "О, нова класна партія!". І голосують. А ті далі так само продовжують освоювати гроші своїх же виборців. І потім знов по колу, по колу». І висновок: конфлікти інтересів можуть виявлятися у проміжку між виборами, і, може, це стало би підставою для втрати мандату? Інакше обмежуються права виборця — він може переобирати депутата лише раз на п'ятирічку…
Ткачук нагадує, що, крім виборця, обмеженого п'ятирічним інтервалом, оцінку корупційним депутатським схемам можуть давати нічим не обмежені прокуратура, СБУ чи Антикорупційне бюро: «Якщо довести схему, що пан Петро, який має своє підприємство, освоює гроші з бюджету на нього, давайте ми його притягнемо до відповідальності і посадимо. Мало його не переобрати — треба його посадити».
Але «компетентні органи» свій каральний меч можуть застосовувати вибірково (як той казав, «друзям — усе, ворогам — закон»). Краще би до пошуку конфлікту інтересів у депутатській діяльності взялися громадські активісти. Та не так воно просто робиться, як мовиться. Про це добре знає Олександра Чоловська: «Я вважаю, ми ніколи до кінця не зможемо прослідкувати цей зв'язок. Для того, щоби це все прослідкувати, потрібно переглянути порядок денний 187 засідань, переглянути всі державні реєстри і т. п., знайти якісь зв'язки».
Представниця КВУ дає зрозуміти, що кавалерійські наскоки дилетантів у таких справах мало помічні, і навпаки: «Але, якщо вже говорити про декларації, я в такому випадку ще хочу сказати про декларування конфлікту інтересів депутатів. Реґламент міської ради був прийнятий відповідно до нового антикорупційного законодавства. І туди внесли норму: кожен депутат, міський голова, заступники і секретар міської ради перед винесенням того чи іншого рішення на голосування повинен декларувати конфлікт інтересів. І, як можна побачити, наші депутати не завжди це роблять і часто зловживають цим. А це вже є кримінальною відповідальністю». Ось як, виявляється.
Говорячи про депутатські підприємства, які освоюють бюджетні кошти на ремонтах дитячих садочків і шкіл, молода активістка знову демонструє, як важливо розумітися на нюансах цієї справи: «Так, він (депутат. — Z) може лобіювати свої інтереси, але у нас лишиться така штука, як титульні листи. Титульні листи, які містять інформацію про те, що буде ремонтуватися, коли воно буде ремонтуватися. Потрібно піднімати питання, хто приймає рішення про затвердження тих титульних листів, про черговість тих чи інших об'єктів у тих титульних листах. Депутат може прихилити інших депутатів з інших фракцій, щоби вони проголосували за те рішення. Але, знову ж таки, є титульні листи, і він може не отримати в результаті ті кошти».
Висновки й рекомендації
Висновок Андрія Сухарини:
«Українські "партійні боси" намагаються встановити партійну дисципліну не шляхом демократичного обговорення і консенсусу всередині політичної сили, а репресивними методами… Відповідно, сьогоднішній вектор розвитку українських політичних партій спрямований не до демократичного механізму дисципліни, а до диктатури».
Висновок Олексія Сидорчука:
«Після Революції гідності Україна, з одного боку, рухається в напрямку демократизації, оскільки ми маємо більше плюралізму, більше політичної конкуренції, нема переслідування опозиції, але, з іншого боку, ми бачимо, що в питанні партійного будівництва є серйозні ознаки того, що відбувається рух в інший бік — в бік диктатури».
Рекомендації Андрія Сухарини:
- народним депутатам України: скасувати «закон 3700», який дозволяє коригувати партійний список уже після оголошення офіційних результатів ЦВК; не підтримувати в другому читанні законопроект №3693, який встановлює імперативний мандат для депутатів місцевих рад; розробити законопроект, який чітко реґламентував би застосування пункту 6 статті 81 Конституції України;
- керівним органам політичних партій: проводити широке внутрішньопартійне обговорення з усіх важливих і неоднозначних для членів партії питань; утриматись від застосування пункту 6 статті 81 Конституції України.
04.05.2016