Починаючи з 1994 року, коли в незалежній Україні відбулися перші парламентські, президентські та місцеві вибори, у Донецькій та Луганській областях послідовно перемагали антидержавні політичні сили. Спочатку комуністи та їхні ставленці — «червоні директори» (фактичні власники шахт і величезних металургійних комбінатів), згодом молоді бізнесмени, також не помічені у любові до всього українського. Попри ці факти, Україна сподівається виграти місцеві вибори на окупованих територіях, про проведення яких хоч на наступний день після виведення російських військ заявляє президент. Як оцінювати ці заяви? Коли можна проводити ці вибори і що втратить, а що здобуде Україна від проведення місцевих виборів на окупованих територіях?
А ось так бойовики проводили «потішні» вибори восени 2014-го
Заява Франка-Вальтера Штанмайєра про те, що вибори в окупованій частині Донбасу мають відбутися ще в першій половині 2016 року, сколихнула інформаційний простір України. Практично відразу з'явилася реакція Петра Порошенка: Україна згодна провести вибори — за єдиної умови, що Росія виведе свої війська. 31 березня під час виступу на вашинґтонському форумі «Битва України за свободу триває» президент перед американськими конґресменами вкотре озвучив офіційну (розширену) позицію України. Місцеві вибори відбудуться, якщо:
1) «(...) Росія імплементує Мінські угоди і не буде маніпулювати фразою "проведення місцевих виборів згідно з українським законодавством та міжнародними стандартами". (...) У нас є точні критерії ОБСЄ, які визначають вільні і справедливі вибори. І ці вибори повинні бути прийняті в усьому світі»;
2) «(...) міжнародна спільнота надішле розширену поліцейську місію ОБСЄ для ґарантування безпеки до, під час та після виборів на Донбасі. (...) І 1,75 мільйона українців, що змушені були виїхати з цих територій, не мають права голосувати. Ми ніколи не визнаємо цей російський стандарт демократії»;
3) «(...) ми (український уряд. — Уточн. авт.) почнемо поступове відновлення контролю над українсько-російським кордоном. Уявіть: Росія надіслала 750 танків, понад 1 500 артилерійських систем, ешелони амуніції на таку маленьку територію (...)».
Фактично своїми вимогами про виведення російських військ і повернення контролю над кордоном Україна унеможливлює проведення виборів у найближчому майбутньому. Питання в іншому: чи це свідомий курс на максимальне затягування часу і що Київ планує/має зробити, щоб місцеві вибори на окупованій частині Донецької і Луганської областей сприяли остаточному вреґулюванню конфлікту?
Почнемо спочатку. Місцеві вибори на окупованій частині Донбасу не є забаганкою української влади. Коли б її воля, вона би про них ніколи й не згадувала.
Конечність виборів — це наслідок «мінського процесу», який передбачає дуже чітку логіку: війна — припинення бойових дій — проведення виборів — остаточне вреґулювання конфлікту.
Владімір Сокор, експерт Jamstown Foundation вважає, що наполягання Франка-Вальтера Штанмайєра пов'язані з тим, що він дивиться на українську кризу винятково з позицій євроатлантичної безпеки: якщо є конфлікт, треба терміново знайти механізм, як його вирішити. За логікою німецького віце-канцлера, вибори — це найкращий, мирний спосіб вреґулювання конфлікту. Хоч світовий досвід каже, що вибори на окупованих територіях не проводять, проте Україні постійно нав'язують антиконституційний закон про проведення виборів на окупованих територіях.
Мінська формула «вибори за українським законодавством і широким міжнародним спостереженням» вимагає від України максимально розширити своє правове поле, і водночас звужує поле для політичних маневрів. Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (чи, в принципі, будь-який інший закон, який реґулює правовий статус окупованих територій) вимагає внесення змін до Конституції та процесу децентралізації. Робити виняток — це робити прецедент. Немає ґарантії, що інші реґіони не будуть вимагати таких самих унікальних прав. Адже до того моменту, поки м'яка сила, привабливість України не буде переважати над різними політичними експериментами, будь-які правові винятки ставатимуть політичними проблемами у майбутньому.
У Маріуполі на організованих державою місцевих виборах бюлетені так і не доїхали до комісій. Що буде з виборами в «особливому статусі»?
Cамопроголошені республіки на пострадянському просторі є елементом гібридної війни Росії. Після переходу зі стадії активних бойових дій у режим замороженого конфлікту їхній вплив не зникає, а змінюється: інтеґруватися і видозмінювати внутрішню та зовнішню політику материнської держави, тримати її у сфері інтересів Росії. Тому без чіткої стратегії співіснування, опору чи реінтеґрації окупованих територій Україні не обійтися.
Уявімо, що під тиском Росії та західних партнерів подібний закон таки вдасться прийняти. Відбудуться вибори. Мало є сумніву, що електоральні симпатії місцевих людей змінилися. Що далі? Чекати, коли висуванці Плотницького та Захарченка домагатимуться з трибуни Верховної Ради дотацій для відновлення зруйнованих шахт і Авдіївської промзони? Попри апокаліптичність такого сценарію (на перший погляд), до того все йде. Окуповані частини, які, звісно, з юридичного погляду перестануть бути окупованими, зрівняються у правах з усіма іншими реґіонами і навіть отримають особливий статус. І, як усі реґіони, будуть лобіювати свої інтереси й маніпулювати урядом.
Президент сподівається, що ті люди, які під час бойових дій у 2014–2015 роках переїхали на контрольовану Україною територію, повернуться і суттєво змінять результати виборів.
За даними Аґенства ООН у справах біженців, на серпень 2015 року в Україні було 1 438 000 внутрішньо переміщених осіб.
Скільки вже повернулося — тема постійної дискусії між Міністерством соціальної політики та громадськими організаціями. За даними Міжвідомчого координаційного штабу з питань соціальної допомоги переселенцям, понад 700 тис. осіб уже повернулося на непідконтрольну Україні територію, і якщо не буде активних бойових дій, це число зростатиме. Але чи ці люди, які зустрілися з усіма жахіттями війни, українською бюрократичною машиною, нерозумінням у місцях тимчасового перебування, голосуватимуть за умовно «проукраїнське майбутнє» реґіону? Валерій Пекар, викладач Київської бізнес-школи, радить ставити питання інакше: що ми можемо зробити, щоб за дуже короткий час ці люди, які повернуться на окуповані території, голосували за Україну? І радить тиснути на владу, бо відтягування часу без швидких реформ — це тільки відтягування часу.
Одне з наполягань України на перемовинах: на виборах в ОРДіЛО мають голосувати переміщені особи
Експерти зі Світового інституту політики, які підготували звіт «Досвід вреґулювання конфліктів у світі. Досвід для України», переконані, що вибори — чи не найкращий варіант для встановлення стійкого миру, якщо дотриматися певних вимог: а) не поспішати; б) вплести вибори в систему інших заходів — демілітаризація, роззброєння, амністія. Будь-які вибори не мають бути самоціллю, а такі важливі, від яких залежить цілісність держави, й поготів.
Складність ситуації полягає в тому, що Росія не зацікавлена у швидкому розв'язанні цього конфлікту. Якщо проаналізувати досвід Молдови та Грузії*, які також зіткнулися з проблемою утворення квазідержав на своїх територіях, то Росія не виконала жодних міжнародних вимог: не вивела свої війська ні з Грузії, ні з Молдови, не допустила поліційні місії ОБСЄ чи інших миротворців на територію конфлікту, не дозволила контролювати кордони і не дозволила провести незалежні вибори в жодній із самопроголошених держав. Сподіватися, що у випадку України буде інакше, — марно.
Телебачення — наша стратегія
Фізично впливати на те, що відбувається на окупованих територіях, Україна не може, але інформаційний зв'язок не перерваний. Люди в Донецьку та Луганську й далі стежать за тим, що відбувається на неокупованій території. І якщо в Україні поліпшиться життя — це неодмінно приваблюватиме людей.
Важливо зрозуміти, що, на відміну від квазідержавних проектів ДНР/ЛНР, існування України не є обмежене в часі. Ми можемо собі дозволити довготривалу гру та стратегію малих кроків. Головне, щоб ці кроки справді робилися, а не імітувалися.
«Якщо Україна хоче повернути Донбас, то мусить виробити механізм протистояння російській пропаґанді. Доки не вдасться зменшити вплив російської пропаґанди, доти будь-які реформи в Києві будуть нівелюватися брехливою інформаційною політикою», — каже Руслан Шевченко, молдавський політолог, який аналізує помилки уряду в Кишиневі після придністровської війни. Іншим, успішним прикладом, на який треба орієнтуватися Україні, є ФРН, телеканали якої, попри спротив СРСР, були доступні майже у кожній східнонімецькій сім'ї. Телебачення дозволяє утримувати людей в одному інформаційному полі, тож люди й далі асоціюватимуть себе з Україною, певен експерт. За сприятливих геополітичних змін буде набагато легше повернути ці території.
Бій олігархам
«План реінтеґрації Донбасу повинен включати боротьбу з олігархією і зміну виборчої системи», — наголошує Валерій Пекар. Для зміни політичної ситуації в реґіоні, каже він, належить змінити соціально-економічні умови життя людей, позбавити їх залежності від великих підприємств та їхніх керівників. Зміна пропорційної виборчої системи на змішану у 2011 році привела до Верховної Ради десяток керівників великих підприємств, сприяла зміцненню режиму Януковича і, якщо нічого не зміниться, далі допомагатиме новій еліті Донбасу проникати у Верховну Раду. Щоб хоч якось змінити ситуацію, треба повернутися до пропорційної виборчої системи і дати шанс малим політичним силам прийти до влади і змінити ситуацію в реґіоні.
За реформою виборчої системи має йти також кадрове оновлення: на зміну корумпованим чиновникам мають прийти молоді люди, які хочуть працювати для цього реґіону, відродити його. Після того, як влітку 2014 року українська армія визволила окуповані міста Донбасу, більшість чиновників залишилися на своїх посадах. Виходить, що вони працювали за Януковича, під час Майдану, окупації і на тих самих місцях залишилися й після визволення.
Окрім виборчої системи, на результат виборів впливає мобільність населення. Ситуація, за якої Україна загороджується пропускними пунктами від своїх громадян, не сприяє примиренню. Треба зрозуміти, що «берлінські мури» — це позиція слабких. КПП, кілометрові черги, хабарництво і контрабанда товарів не сприяють зміцненню м'якої сили України.
Треба зрозуміти, що місцеві вибори на Донбасі все одно відбудуться. Питання тільки, коли і чи зможе Україна до них добре підготуватися. Можливо, це смішно звучить, але постараймося використати цю проблему як шанс. Збереження територіальної цілісності держави має стати найсильнішим поштовхом до реформ. Петро Порошенко час від часу повторює, що за допомогою реформ хоче зробити з України привабливу вітрину, щоб люди, які живуть на окупованих територіях, самі захотіли повернутися. Ні Молдові, ні Грузії (країнам, які за останні 25 років зустрілися з подібною стратегією Росії) цього не вдалося зробити. Навіть у найскладніші для російської економіки роки Кремль фінансово підтримував ці проекти. Але відмовитися без бою (давши нині згоду на референдум) — це програти двічі.
_______________________________
*Присутність миротворчих сил СНД в Грузії належить вважати не більш ніж маніпуляцією громадською думкою.
29.04.2016