Непокірним тагарем лежало на Західній Україні недовготривале, але надто спустошливе панування польських поміщиків.
В XIX столітті польські пани нечувано посилили гніт і утиски уярмленого вільнолюбного українського народу. Хоча в результаті відомих в історії трьох поділів Польщі (1772, 1792 і 1795 рр.) Західна Україна була захоплена Австрією, однак переважну більшість поміщиків становили все ті ж споконвічні вороги українського народу — польські пани.
Вони — діставши "волю дій", безперешкодно і безкарно ополячували українське населення, насаджували католицьку релігію, забороняли українську мову, силкувались затримати розвиток і задушити культурне життя народу Західної України.
Мужик, русин-селянин був поневолений, знедолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав. Тільки з стихійною впертістю він зберігав старосвітське-руську народність, мову, звичаї та побут. У відповідь на максимальне посилення соціального і національного гніту всюди стихійно спалахували масові повстання селян і міщан.
Польські пани і австрійські урядовці, діючи заодно, силкувалися зупинити рух галицького населення, убити тягу до возз'єднання, злиття в єдину сім'ю з великим українським і братським російським народами. Полонізація досягла тут величезних розмірів.
***
Друга половина XIX століття була найчорнішим моментом духовного занепаду Галичини. Під тяжким і постійним тиском пануючої польсько-австрійської реакції, під гнітом габсбургської Австрії — "тюрми народів" нечисленна галицька інтелігенція провадила, в кращому разі, суперечки про мову, правопис, шрифт та церковні обряди.
Безтактний, нахабний і не чувало дикий, наприклад, проект галицького намісника, лютого польського графа Голуховського у 1850 році про заведення латині в українській мові дав привід до т. зв. "азбучної війни", вніс деяке оживлення в "сонне життя" Галичини, бо ж "проект хатинки" мав бути останнім цвяхом забитим в домовину на похоронах "українства".
Саме тоді виникли дві "течії політичної думки" — так зване "москвофільство" та "народовство".
Зневірена і розчарована в Австрії, втративши всяке довір'я до польських панів, частина галицької інтелігенції повернулась лицем на Схід. Вона заговорила про спільність історичної долі з наддніпрянськими українцями й сміливіше простягла руку спорідненим російським слов'янам, особливо оживились традиції, спогади і враження, які не затерлися ще з часу незабутнього заступництва Росії за Західну Україну в часи Старої Польщі, пригадались знамениті походи визвольної армії Хмельницького (в 1648 р.) і Хмельницького-Бутурліна (в 1655 р.) під стіни галицької столиці Львова визволяти, возз'єднувати єдиноплемінних і єдиновірних братів-червонорусів. Хитання такої частини галицької інтелігенції скінчились, перемогла орієнтація на Росію.
Ще в 1856 році утворилась у Львові "Галицько-руська колонія", яку очолив історик Денис Зубрицький. "Москвофіли" зіп'ялися на ноги під час згаданої "азбучної війни". "Москвофільський дух" вселився в мури Народного Дому у Львові. "Москвофільською" стала газета "Зоря Галицька". Вона, переорієнтовуючись на Росію, кинула клич: "Скинути пута чужі й прибратися, як годиться, по-руськи". Поміркована Львівська газета "Слово" з 1861 року також виступила з остаточно оформленою програмою галицького "москвофільства": "Ми зле зробили, — писало "Слово", — що в 1848 році проголосили себе русинами... Була найкраща нагода сказати ясно і полякам і Європі, що всі змагання і поляків і дипломатів утворити з нас окремий народ русинів-уніатів лишились без успіху, що Русь галицька, угорська, київська, московська, тобольська і т. д. під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом є ідентична". А один "москвофіл" в грудні 1866 року, під час промови у Львівському сеймі, осмілився сказати: "Ми не винуваті в тому, що наша мова подібна до вживаної в Москві... схожості вашої мови з мовами всеї Русі не затре ніхто в світі, ні закони, ні сойми, ні міністри".
Такий був старт "москвофільства", але фініш — неприємний.
Орієнтація на російський народ була підмінена орієнтацією на російський реакційний царизм. "Москвофіли" кинулись в обійми московському білому цареві, а відвернулись від народу російського і свого власного галицького, негативно поставились до народної російської, української і інших братських мов, культур. "Москвофіли" видумали і силкувались писати і свою діяльність проводити якоюсь химерною мовою — сумішшю мов церковно-слов'янської, російської, української та польської.
Історик Денис Зубрицький, письменник Антон Петрушевич, редактор "Слова" Богдан Дідицький, Яків Головацький, Могильницький і інші стали заперечувати окремішність українського народу, мови, літератури й культури, почали знущатися з української мови, як "мови пастухів", "мови грубих мужиків" і т. д.
Так, пішовши неправильною дорогою, "москвофіли" відверто виступили проти розвитку українського народу, проти народної культури, виробили реакційні погляди, які однаково були приємні і цареві Романову і цісареві Габсбургу; "москвофіли" стали однаковою мірою слугами і провідниками політики і російського царизму, і австрійського абсолютизму в українській Галичині.
Одночасно з "москвофілами", що тягли назад, виступали з такого ж перспективою виродження й т. зв. "народовці" — купка галицької молодої інтелігенції.
У відміну від "москвофілів" "народовці" в політичних питаннях повернули від радикальних поглядів до лібералізму й націоналізму. У відміну від "москвофілів", які однією рукою брали австрійські гульдени, а другою — російські рублі, народовці знайшли собі підтримку й опору тільки в цісарських гульденах, а також "підпомагались" фондами щедрих наддніпрянських багачів — Семеренка, Чикаленка та ін.
В народовецький рух, очолений Анатолем Вахнянином, Юліяном Лаврівським, Владиславом Федоровичем, Омеліяном Огоновським і ін., втяглась спочатку горстка молоді, а потім консервативне духовенство, урядовці й міщанство.
Безперечно, що такі "народовці" не забарилися відзначитись своїм класовим відчуждженням від народу, від селянських мас.
Саме тоді на національно-визвольний рух в Галичині, на "народовців" та "москвофілів" надзвичайно великий вплив мала полум'яна, пронизана палкою любов'ю до народу і глибокою ненавистю до гнобителів, творчість великого революціонера-демократа Т. Г. Шевченка. Його полум'яні й гнівні вірші бурею вривалися в Західну Україну, будили, згуртовували сили національно-визвольного руху, кликали трудящих до революційної боротьби з ненависним польським панством.
— Жадібно ловили ми вогненні слова святої книги — "Кобзаря", — згадував Іван Яковлевич Франко.
Разом з вогненною творчістю великого Кобзаря в 60 — 70-х рр. прибуло в Галичину багато емігрантів з Великої України.
Старовинний український Львів став центром скупчення українських письменників, учених і політичних діячів. Появились українські щомісячники й громадсько-політичні та літературні видання: "Правда", "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка" і інш. В них активно співробітничали П. Куліш, О. Кониський, Іван Нечуй-Левицький, Марко Вовчок і т. д.
В 1867 році у Львові утворилось товариство "Просвіта", а в 1873 р. емігранти "російської" України та львівські "народовці" й "москвофіли" заснували знамените "Товариство ім. Т. Г. Шевченка".
Воно розгорнуло велику організаційну діяльність і видавничу справу. На зібрані кошти було закладено друкарню. Протягом кількох десятиріч видавали "Літературно-Науковий Вісник" та "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка". Члени Товариства утворювали у Львові і Галичині народні читальні, народні доми, будинки, бібліотеки, каси взаємодопомоги, кооперативні й гімнастичні організації і т. д. Удалось їм утворити кілька приватних народних початкових і середніх шкіл і кілька казенних українських гімназій.
Наукове товариство ім. Шевченка стало основним центром національно-культурного руху в Галичині.
І не випадково. Адже ж саме в цей період на території Галичини в зв'язку з розвитком капіталістичних відносин закінчувався процес формування української нації. А в такій конкретно-історичній обстановці, як учать класики марксизму, національний рух є обов'язкове, необхідне, історично неминуче явище:
"В усьому світі, — читаємо в статті Леніна "Про право націй на самовизначення", — епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була пов'язана з національними рухами. Економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва необхідне є завоювання внутрішнього ринку буржуазією, необхідне є державне згуртування територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріплення її в літературі.
"...Утворення національних держав, що найбільше відповідають цим вимогам сучасного капіталізму, є через це тенденцією (прагненням) всякого національного руху. Найглибші економічні фактори штовхають до цього, і для всієї Західної Європи — більш того: для всього цивілізованого світу — типовою, нормальною для капіталістичного періоду є через це національна держава". (Ленін, Твори, том XVII, стор. 428 — 429).
Не на пустому місці виник національний рух та боротьба за утворення української національної держави і в історії Західної України. Національний рух і ідея української державності зародились і розвинулись об'єктивно, незалежно від розвитку психіки, висновків і системи думок в головах "народовців", "москвофілів" чи членів Наукового Товариства ім. Шевченка, а мають реальну економічну основу.
Реальну історично-економічну основу всякого національного руху з виключною глибиною визначив великий Сталін: "Ринок — ось перша школа, де буржуазія учиться націоналізму" (Сталін. "Марксизм і національно-колоніальне питання", 1937, стор. 11).
Відстала, аграрна Галичина ставала на шлях капіталістичного розвитку. Незалежно від прагнень польських панів і австрійського уряду загальмувати розвиток продуктивних сил в Галичині, перетворити її в ринок збуту своїх товарів і джерел сировини, супроти волі загарбників і руїнників, повільно, з муками зростала промисловість. Поруч з напівремісничою, деревообробною, харчовою розвивалась і гірнична промисловість. В 1846 році з'явились нафтові промисли, гольдкремери і гаммершляги вкрили околиці Борислава й Дрогобича горбами земляного воску, зростав видобуток солі. Про колоніальне становище Галичини свідчила, однак, сильно відсутність текстильної промисловості та польсько-австрійська займанщина — гегемонія на внутрішньому ринку, в торгівлі.
Змінялись економічні відносини. Стиснена з усіх боків народжувана галицька буржуазія та її провід — міщансько-попівська інтелігенція сильніше почали рухатись.
В 80—90 роках непомірно виросли кількісно і якісно угрупування західно-української інтелігенції. "Інтенсивність, ширина й глибина розвиненого руху, — писав Іван Франко в своїх мемуарах, — була в тому часі більша, ніж колибудь слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки, різнородних думок і змагань, тихих але глибоких переворотів".
З незначних громад утворились численні партії. Треба відмітити, що як по соціальному складу, так і по політичній програмі вони були дуже неоднорідні. Всередині цих партій розгорілась політична боротьба. Помірковані елементи — консервативні попи й чиновники вимагали лише "релігійної правовірності", "панування української національної церкви", вони прикрашували свою діяльність козацькою романтикою, як "козакофіли" закликали "вернути старий зміст життя" і т. д.
В цей же час на лівому крилі львівської інтелігенції концентрувались кадри галицьких різночинців, демократичні елементи. Вони об'єднались навколо таких фігур, як великий народний письменник — революціонер-демократ Іван Яковлевич Франко, Осип-Юрій Федькович і інші. "Розкололась спільна фірма народовства" — констатував Ів. Франко.
В 1890 році під впливом М. Драгоманова та Івана Франка утворилась радикальна партія з "лівих" народовців". До заслуг радикальної партії треба віднести рішучу і недвозначну боротьбу за встановлення політичних свобод, загального виборчого права і громадської власності на землю.
В 1899 році радикальна партія розвалилась. Одна частина радикалів організувала націонал-демократичну партію, а друга поклала початок українській соціал-демократичній партії. В кожній з них дуже сильні були угодовські елементи, які йшли на зговір з гнобителями, терпіли гніт польських панів, не чинили опору національно-колоніальній агресивній політиці польсько-австрійської реакції.
Іван Франко утворив першу в Західній Україні революційно-демократичну організацію, яка почала вести революційну пропаганду серед селян і робітників, яка перша послідовно розгорнула боротьбу за знищення національного і соціального рабства в Галичині.
Розвиваючи космополітичні, демократичні і революційні погляди, Франко і франківці стали орієнтуватися на російську демократію, намагалися йти в ногу з російськими і українськими революціонерами-демократами, а також вивчали західноєвропейські течії демократизму і соціалізму.
***
Єдиною силою, здатною очолити національно-визвольний рух і забезпечити доведення його до перемоги, був пролетаріат. В міру розвитку капіталізму загострилась боротьба праці проти капіталу і в Галичині. В 1870 році, наприклад, у Львові працювало 8.600 робітників, а в 1900 р. статистика налічувала уже 20 тисяч пролетарів. Ще в 1870 р. спалахнув перший страйк друкарів у Львові. Вони вибороли собі кращі умови праці. Слідом за цим з року-в-рік страйкували друкарі, кравці, хлібопекарі, стельмахи-колісники і інші робітничі колективи. Появився і зростав пролетаріат і в інших містах Західної України.
Видатний політичний діяч Іван Франко був одним з перших керівників раннього робітничого руху в Західній Україні. Він успішно налагодив пропаганду серед пролетарів Львова, Дрогобича, Борислава і інших міст. Він перший в Західній Україні почав перекладати на українську мову твори великого вчителя комунізму Карла Маркса, а в своїх творах подав художню історію зародження і розвитку капіталізму, народження пролетаріату в Галичині, і на широких полотнах з виключною художністю і правдиво подав яскраві картини боротьби праці й капіталу. Франко читав популярні лекції на різні політичні теми в перших робітничих гуртках, був членом Львівського робітничого комітету і т. д.
В кінці XIX століття виступи галицького пролетаріату набрали гостріших форм. Пролетаріат став гегемоном в боротьбі в ім'я соціального і національного визволення трудящих Західної України.
Єв. Одрина, кандидат історичних наук.
[Вільна Україна]
25.04.1941