Згадаймо Івана Верхратського

Роковини Чорнобильської катастрофи відсунули в тінь іншу пам’ятну дату. 170 років тому народився видатний український природознавець, ботанік, зоолог, мовознавець, діалектолог, мінералог, перший творець української природничо-наукової термінології, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка Іван Верхратський.

 

"У розбудові наукового стилю української мови, у формуванні навчальної термінолексики, особливо природничої, позитивну роль відіграла діяльність українського вченого, члена Наукового Товариства імені Т.Шевченка Івана Верхратського, якого вважають фундатором української термінології", – пише дослідниця Валентина Авраменко ¹.

 

Народився відомий галицький науковець 26 квітня (за деякими даними 24 квітня) 1846 року в селі Більче-Золоте (нині Борщівського району Тернопільської області) в родині пароха церкви Св. Михаїла Григорія Верхратського (1798–1848). Коли помер батько, мати з чотирма дітьми переїхала до Львова. Там юний Іван вчився в міській школі, а 1857 року вступив до Академічної гімназії, яка саме почала переходити на руську (українську) мову навчання. В гімназії захоплювався природознавством, збирав колекції комах, гербарії, писав наукові розвідки.

 

Після матури Іван студіював на філософському факультеті Львівського університету ім. Франца І, який закінчив у 1868 році. Того ж року розпочав педагогічну працю на посаді молодшого учителя природознавства та руської мови в реальній гімназії міста Дрогобича.

 

Відразу після створення «Просвіти» у Львові Верхратський здійснив спробу організувати в Дрогобичі просвітянське Товариство, але не зумів через надто сильну тут тоді москвофільську орієнтацію: "Спробу організувати в Дрогобичі просвітянське Товариство відразу після створення “Просвіти” у Львові 1868 р. робив Іван Верхратський, прибувши у тім році зі Львова на працю в Дрогобицьку гімназію (гімназійний учитель І.Франка), але не зумів через надто сильну тут тоді москвофільську хвилю", – писав професор Михайло Шалата ².

 

Організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів – серед них Іван Франко. Історик Ярослав Грицак відзначив великий вплив, справлений Верхратським на свого молодшого на 10 років учня. "Учитель руської мови Іван Верхратський дав йому читати два найзнаменитіші на той час твори русько-української літератури, «Ру­салку Дністрову» та «Кобзар» Тараса Шевченка. «Русалку Дністрову» Франко тоді зовсім не зрозумів, як не зрозумів «ані язика, ані речі» й пер­шої української книжки, яка йому трапилася – «Переяславської ночі» Костомарова. Зате Шевченко справив на нього величезне враження – аж так, що він вивчив майже всього «Кобзаря» напам’ять" ³.

 

Іван Франко згадував потім в нарисі "Рутенці" свого вчителя: "Іван Верхратський, що з замилуванням займався ентомологією, мав великі та дуже гарно виконані збірки хрущів та мотилів і надто займався також збиранням до пізнання народного язика та його діалектів" ⁴.

 

У 1874 році Іван Верхратський завершив студії на природничих курсах у Кракові. Це був період його 20-річної мандрівки освітніми закладами Галичини: від 1871 року працював учителем у реальній школі, від 1875-го – у ІІІ гімназії ім. Франца Йосифа у Львові (на нинішній вул. Князя Романа), 1879 року отримав посаду старшого вчителя в Станиславові, а 1891-го – в Ряшеві (Жешув). Щойно у 1892 році (у віці 46 років) Верхратський знайшов тиху гавань – став професором природи в Академічній гімназії у Львові (тій самій, що її колись сам закінчив), де працював до виходу на емеритуру 1908 року.

 

В роки вчителювання працював над поширення української мови в науці й освіті. Писав українські підручники для гімназій з ботаніки, зоології й мінералогії, перекладав їх з польської, німецької та російської мов.

 

Гостро виступав проти москвофілів з їх штучним «язичієм» та русифікацією, обстоював фонетичний правопис. Видав праці «У справі народного язика» (1873); «В ділі управильнення правописі» (1880), готував матеріали до словника української мови.

 

"У газеті „Зоря” під псевдонімом Лосун Іван Верхратський веде рубрики „В справі язиковій і деякі замітки про книжки для українського люду” [Лосун 1892] і „Замітки язикові” [Лосун 1892], де висловлює низку думок щодо унормування літературної мови, звертає увагу читачів на історію нашого народу та формування українського правопису, вказує на тяжкі умови розвитку рідного слова, обґрунтовує потребу в книжках для люду, аналізує вартість поезії" ⁵.

 

Верхратського цікавили різноманітні галузі науки: природознавство, мінералогія, біологія, мовознавство, фольклористика. Він збирав гербарії, колекції різних комах, які потім були передані до Природничого музею Дідушицьких у Львові.

 

Займався екологічними проблемами. Зокрема мріяв створити заповідник «Степ Панталиха» на Тернопільському Поділлі – унікального степового ботаніко-орнітологічного комплексу з системою лугів, долин, видолинків, озер, боліт, джерел, малих річок та потічків загальною площею близько 500 га. І.Верхратський звернувся до австрійського уряду з пропозицією про створення там заповідної зони для збереження унікальної екосистеми європейського значення. Цісарський уряд підтримав цю ініціативу, та його реалізації перешкодила Перша світова війна. А у міжвоєнний період унікальні природні ландшафти Панталихи були розорані.

 

Перші спроби в творенні української природничо-наукової термінології Іван Верхратський розпочав ще у 17-річному віці. Тоді він видав у львівському тижневику «Вечерниці» (випуск 11, 12 за 1863 р.) «Матеріали до словаря зоологічного», які у вересні 1864-го увійшли до його першого зошита «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної».

 

"Наш язик лише тоді зможе добувати собі одвітного і гідного становища, коли розвинеться о стільки, щоби міг стати поруч з образованими язиками других європейських народів, яко довідний середник зв'язкового і опреділеного вираження мислей на всіх полях людського умства. Мусить проте наш язик виробити собі одвітну термінологію в ріжних вітах людських знань, мусить одвітно використовувати все багатство рідної словні, а заразом прямувати до потрібної прецизії, яку стрічаєм у других язиках щасливіше розвитих. Без тих підвалин і думати годі про ширший розвиток науки в рідній бесіді" ⁶.

 

Незабаром він видав низку книг і брошур, де було зібрано кілька тисяч народних назв рослин, звірів, птахів, риб, плазунів, молюсків, комах та ін. "І.Верхратський пояснював, що українські назви він збирав у Галичині, випитуючи селян, стрільців, пташників і рибалок, а дещо брав з книжок, виданих в Україні. Робота ця нелегка, особливо щодо ботанічних назв, яких існує значно більше, ніж зоологічних. Тому автор запросив до співучасті в роботі всіх охочих і дав їм відповідні рекомендації щодо збирання рослин. Рослину слід було засушити і причепити до неї карточку, на якій записати її народну назву, місцевість зростання, повір’я та забобони, пов’язані з нею" ⁷.

 

 

Займався вивченням фольклору лемків Угорської Русі (Закарпаття та Пряшівщина), якою подорожував у 1897 і 1899 роках. Зібраний матеріал склав основу монографій «Гоя дюндя і собітки на Угорській Русі» (1899) та «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» (1901).

 

Досліджував мову не лише закарпатських, а й, природно, передкарпатських лемків. Найґрунтовніша праця в цій галузі – «Про говір галицьких лемків» (1902), складена, зокрема, з розділів «Граматика», «Взірці бесіди галицьких лемків» і «Слованик».

 

 

Інші його праці з діалектології: «Говір замішанців» (1894), «Про говір долівський» (1906), «Дещо до говору буковинсько-руського» (1908), «Про говір батюків» (1912).

 

Верхратський пробував сили також на літературному полі. (псевдоніми – Любарт Горовський, Любарт Співомир Лосун, Подоляк, Щипавка та ін.). Вийшли друком “Стрижок. Збірник поезій сатиричних, епіграмів…” (1864), “Калина. Збірник стихотворов” (1875), “Байки, приказки і повістки” (1875), “Тріолети” (1878). Він рецензував твори Ю.Федьковича, “Німецько-руський словар” О.Партицького, перекладав твори польських письменників, зокрема, Ю.Словацького.

 

Іван Франко невисоко оцінював літературну творчість Верхратського, хоч і мав би бути йому вдячний за своє літературне покликання. "Правдоподібно, вирішальний вплив на нього справив його вчитель Іван Верхратський, який сам був поетом – до того ж мав себе за найбільшого українського поета, більшого навіть за Шевченка і Федьковича. Верхрат­ський щонеділі запрошував руських учнів до себе читати книжки. Франко приходив до нього майже щодня, саме тут він і дістав Шевченкового «Кобзаря». Верхратський першим звернув увагу на літературний талант цього учня, але не ставив його надто високо ані тоді, ані потім. Набагато вище він оцінював талант Франкового гімназіяльного товариша Ізидора Пасічинського, який тоді вже друкував вірші у народовецьких виданнях" ³.

 

Франко сам визнав це у листі до Драгоманова від 26 квітня 1890 року: "Почав я писати – віршем і прозою – дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення в мене літературного смаку мали Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети, хоч один одного не любили" ⁸.

 

Порівнюючи Франка й Верхратського, Я.Грицак писав: "Франків гім­назійний вчитель Іван Верхратський думав про себе як про найбільшого поета після Шевченка. Саме його, поряд із Федьковичем, вибрав Драгоманов, коли пробував вивести у Галичині «нову породу» – народного поета, відповідно до зразків російської літератури. Верхратський не згодився прийняти цю роль, бо, за його словами, «не хотів класти огню під рідну стріху». Коли Франко почав друкуватися у «Друзі», на його сторінках панував молодий Володимир Стебельський. На нього як на «винятково талановитого поета» покладали надії як українофіли, так й русофіли... Уже коли Франко добився слави як літератор, його суперником на поетичному полі був Володимир Масляк. Однак ані Верхратський, ані Стебельський, ані Масляк не могли зрів­нятися з Франком у популярності. Жоден із них не відповідав уявленню про національного поета. Цей образ пов’язувався з безкорисливим служінням суспільним ідеалам, а служіння мало допроваджувати до страждань і переслідувань" ⁹.

 

Це у 1876 в журналі "Друг" Франко написав на поетичну збірку свого учителя критичну статтю "Тріолети: Написав Любарт Співомір. У Львові": "Язик гарний і чистий, – і "Тріолети" дадуться з приятністю читати. Автор всю свою бачність звернув на гладкість і плавність форми. То його головна заслуга в "Тріолетах". Но годі нам тут не запримітити, що при свій своїй старанності о форму автор забув , відай, про друге, рівно, єсли і не більше важне в поезії, – про содержання...

 

Полетів мій голубець,

Мій біленький полетів –

Де ж, ах деж він ся задів –

Полетів мій голубець,

Понад синіх гір краєць

На рожевих хмарах плив,

Полетів мій голубець,

Мій біленький полетів" ¹⁰.

 

У 1878 р. з’явилася епіграма І. Франка:

Хто се Вер-ий? О, се демократ,

Але не Йванові простому брат! ¹¹

 

Позитивно оцінюючи в "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." наукові праці Івана Верхратського, Франко критикував його літературні твори: "Досить оживлену письменську діяльність у 70-х роках проявив Іван Верхратський, розпочавши її ще в кінці 60-х років у "Sprawozdaniach Komisyi fizyograficznej c. k. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego" по-польськи пи­саними причинками до східногалицької фавни, руською мовою видав у Львові ще 1864 р. один, а 1869 р. два зо­шити «Початків до уложення номенклатури і терміноло­гії природописної народної», що поклали добру основу для руського викладу природописних наук. В р. 1873 він видав переклад «Ботаніки» Гікля, професора Дрого­бицької гімназії, з польської на руську мову. У польських і руських часописах він помістив довгий ряд спеціальних монографій про різні роди звірів, птахів і комах, оперті головне на власних спостереженнях. Деякими своїми спо­стереженнями, важними для оцінки широко розповсюдже­них народних вірувань, приміром про те, що вуж висисає молоко у коров, він ділився також з німецьким ученим світом. Немалу заслугу придбав собі Верхратський також як збирач матеріалів язикових із уст народу і як дослід­ник карпаторуських діалектів. Його слабою стороною все була і лишилася й досі поезія та літературна критика, в якій він поза самим собою не бачить нічого" ¹².

 

У 1880 році видавав Верхратський літературно-науковий часопис “Денниця”, який викликав гостру критику Франка, бо таким уже було його покликання: "Осторонь від усіх народовецьких періодичних публікацій 80-их років стоїть «Денниця, письмо літературно-наукове», видаване Іваном Верхратським у Станіславові 1880 р. Невважаючи на те що зміст часопису світиться досить численними підписами ніби різних авторів, весь річник, крім чотирьох віршів Іларіона Грабовича, п'ятьох віршів Данила Млаки та триактової опери криптоніма Т. Ш. (Ісидора Мидловського) п[ід] з[аголовком] «Нещасна любов», містить самі тільки вірші, оповідання та статті, оригінальні та переклади самого редактора Івана Верхратського, друковані під різними псевдонімами та крипто­німами. Всі вірші, між якими стрічаємо також переклад чудової поеми Словацького «В Швейцарії», визначаються браком поетичного чуття й таланту та неприродною, мі­шаною, а при етимологічнім правописі ще більше незугар­ною мовою. Такими самими прикметами визначаються також прозові оповідання, оригінальні й перекладані. В науковій часті «Денниці» найцінніші в усякім разі природописні статті автора, а найменше варті його уваги «Про взаємини руського язика і народної літератури», подик­товані в переважній часті особистою злобою та затратою почуття живої народної мови" ¹³.

 

Іван Верхратський був одним із перших членів Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. А 1889 року вченого обрано дійсним членом НТШ і першим головою математично-природничо-лікарської секції та редактором її “Збірника”. У 1905 році І.Верхратському надали звання Почесного члена НТШ.

 

 

Останні роки він мешкав у Львові у власній кам’яниці на вул. Ґоломба, 8 (від 1946 року це вулиця Івана Верхратського). Був одружений з Оленою з Русинів (1870–1951).

 

 

Помер Іван Верхратський 29 листопада 1919 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, на полі 3 за могилами Шашкевичів і Барвінських в гробівці Верхратських і Русинів.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Авраменко В.І. Розвиток української навчальної термінологічної лексики у процесі розбудови національної системи освіти кінця ХІХ – поч. 1930 рр. – Умань, 2014. – С. 31.

 

² Шалата М. Століття Дрогобицької "Просвіти" // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 19: "Просвіта" – оберіг незалежності та соборності України. – Л., 2010. – С. 287.

 

³ Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). – К., 2006. – C. 93.

 

Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 15. – С. 9.

 

Микитюк Оксана. Іван Верхратський – діялектолог // Вісник Лвівського університету: Серія філологічна. – 2004. Вип. 34. Ч. ІІ. – С. 140.

 

⁶ Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. – Львів, 1992. – С. 115.

 

Гамалія В.М. Термінологічні праці І.Верхратського у справі розробки науково-природничої номенклатури // Магістеріум. Мовознавчі студії. Ч. 50. – 2013. – С. 18.

 

Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 49. – С. 242.

 

Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). – Київ, 2006 – С. 393, 394.

 

¹⁰ Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – С. 24.

 

¹¹ Там само. – Т. 2. – С. 284.

 

¹² Там само. – Т. 41. – С. 356.

 

¹³ Там само. – Т. 41. – С. 445, 446.

 

 

26.04.2016