Богдан Скаврон

 

«Після катастрофи на ЧАЕС ми наївно говорили мешканцям Прип’яті, що поїздка за місто буде тимчасовою і нагадуватиме туристичний пікнік», – учасник евакуації міста енергетиків. 

 

У квітні 1986 року за яких два дні місто Прип'ять Київської області перестало існувати як населений пункт. Усі його мешканці були евакуйовані, і на вулицях міста залишилися тільки військові, міліціонери та радіоактивний пил. Як i перших ліквідаторів аварії, правоохоронців, що з першого дня забезпечували евакуацію населення міста, можна назвати "першою шеренгою" тих, хто за велінням службового обов'язку, прийняв на себе смертоносне випромінювання після вибуху четвертого блоку ЧАЕС.

 

Один із учасників евакуації, пан Юрій, уже понад два десятки років мешкає в Івано-Франківську. Коли сталася аварія на ЧАЕС, він був старшим лейтенантом міліції, слідчим УВС Київської області. А завершував службу в Івано-Франківському УМВС у званні підполковника, щоправда, не на оперативній роботі – дався взнаки Чорнобиль. Близько 30 бер радіоактивного випромінювання, отриманих у ті дні, підірвали здоров'я.

 

Перших чотири дні після аварії він провів у місті енергетиків – Прип'яті. Далі – пряма мова колишнього «евакуатора».

 

"Перед святковою першотравневою демонстрацією ми проводили вишкіл, щоби пристойно виглядати перед урядовою трибуною. На одну з останніх репетицій перед парадом нас зібрали на стадіоні СКА о 8 годині ранку 26 квітня. Усі прибули у святковій формі: білі сорочки, парадний мундир. Раптом через гучномовець почулося оголошення: "Працівникам міліції УВС Київської області залишити стадіон i вийти до виходу, де вас чекають автобуси".

 

Нас відвезли до обласного управління міліції i повідомили, що  сталося НП: пожежа на Чорнобильській атомній електростанції. Тоді ці слова надто серйозно ніхто не сприйняв. На нараді нам сказали, що наша присутність там необхідна, але яким має бути конкретне завдання не пояснювали. На збори дали лише півгодини. Тому, прихопивши "алярмові валізки" з добовим пайком та предметами першої необхідності, що зберігалися у кабінетах на випадок тривоги, навіть не переодягнувшись із парадної форми, ми вирушили трьома автобусами спершу до містечка Чорнобиль, а потім до міста Прип'яті, розташованого десь за кілометр від ЧАЕС.

 

У Прип'яті ми були близько 10.30 26 квітня. Люди у місті жили звичайним життям, нічим непримітним вихідним днем – була ж субота. Господині розвісили випрану білизну на балконах, пенсіонери грали у доміно або шахи, діти бавилися у пісочницях, рибаки ловили у Прип'яті рибу. Нас, працівників Київського обласного УВС було близько 60 чоловік. Оскільки у Прип'ятському міськвідділі міліції нам все ще не дали якогось конкретного завдання, дехто з наших пішов на берег річки i, скинувши форму, загорав – тоді було спекотно, близько 30 градусів тепла.

 

 

Все виглядало так спокійно, що ніякої тривоги не викликало. Лише над ЧАЕС висіла якась хмара, яку ми тоді сприймали за дим після погашення пожежі.

 

Десь близько 12.00 до лікарні, що була неподалік, пiд'їхали три автобуси-експрес із Бориспільського аеропорту. З лікарні один за одним почали виходити хворі. Усі вони були дуже схожі один на одного. I не так лікарняними однаковими піжамами, як виразом неприродньо жовтих облич. Декого дорогою починало нудити. Видовище було украй незвичайне, оскільки хворих було більше 50 чоловік. Пізніше я дізнався, що це були перші ліквідатори аварії, яких терміново літаком відправляли у Москву на лікування.

 

 

Тоді ж я зустрів знайомого майора з управління пожежної охорони, який приїздив провідати свого сина, також ліквідатора. Він сказав, що ситуація на ЧАЕС дуже серйозна. Але ж нам видавалося, що загроза повинна бути очевидною: щось горить, валиться, вибухає. Пізніше ми обговорювали побачене у лікарні, i більшість схилялися до думки, що пожежники просто отруїлися чадним газом. Лише дехто говорив, що це, можливо, наслідки радіації.

 

 

Після обіду у місті з'явилися підрозділи хімічних військ, які щось вимірювали своїми приладами. Від них ми теж багато не дізналися. Трохи пізніше прибули працівники схожих спецпідрозділів, підпорядкованих МВС – вони вже нам щиро зізналися, що на деяких дозиметрах для вимірювання рівня радіації просто "зашкалює".

 

Ночувати ми залишилися в автобусах, якими нас привезли. Наступного дня після аварії у Прип'ятi стало набагато більше працівників органів МВС – десь близько 2,5 тисяч. I нарешті нам оголосили офіційно наше завдання: потрібно забезпечити евакуацію населення до 14.00. Населення міста тоді було десь 45-50 тисяч. У дев'ятиповерхових будинках на кожен під'їзд було виділено двох правоохоронців, у п'ятиповерхових – один на під'їзд. Нам потрібно було обійти всі квартири i попередити мешканців про тимчасову евакуацію.

 

Серед квартир, які я обійшов, приблизно третина були порожні. Щоправда, дехто з них просто виїхав на вихідні у село, щоби допомогти родичам поратися на городах. Іноді траплялися випадки, коли старенькі люди навідріз відмовлялися покидати помешкання, стверджуючи, що й так стоять однією ногою в могилі. Тоді доводилося викликати бригади швидкої допомоги, i їх на ношах виносили до автобусів, які везли впертих дідусів і бабусь до лікарень.

 

Нам дали вказівку пояснювати евакуацію тим, що існує загроза радіоактивного забруднення. Ми говорили людям, що їм необхідно всього на 2-3 дні покинути місто i виїхати у сусідній Іванківський район, де для них розбите наметове містечко. Із собою наказували брати лише харчі на цей нетривалий час і легку одежу. Обіцяли, що евакуація нагадуватиме туристичний пікнік i зовсім швидко люди повернуться до своїх осель. Коли нас запитували, як буде з робочими днями у понеділок та вівторок, ми заспокоювали людей, стверджуючи, що цей випадок буде зараховано як вимушений відгул.

 

Стоп-кадр із тодішньої відеохроніки

 

 

До Прип'яті прибуло близько 1 200 автобусів. О 15.00 останній автобус покинув місто. Із цивільного населення тут більше нікого не було.

 

Після евакуації нам було наказано залишатися біля визначених під'їздів, i нікого у будинки не допускати. Деякі двері забили дошками, у інших – обмотали клямки дротом. Ми отримали завдання не допустити випадків мародерства. Перша ніч пройшла доволі спокійно. Зате у неділю на залізничну станцію прибув потяг, з якого у Прип'яті вийшло близько тисячі людей. Виявилося, що це ті, хто виїхав на вихідні у село i майже нічого не знали про пожежу на ЧАЕС. Ми відразу зайняли свої робочі місця біля під'їздів i, навіть не даючи зайти до квартир, відправляли мешканців міста до резервних автобусів. Ми не дозволяли їм навіть заглянути до помешкань, а тим більше брати із собою забруднені радіоактивним пилом речі, цінності та гроші.

 

Проте, як стало згодом зрозуміло, тим потягом до Прип'яті прибули, крім місцевих мешканців, ще й деякі злочинні елементи. Наступної ночі кількох чоловік ми затримали у чужих квартирах, куди вони проникали або через балкони, або з даху. Усі затримані були передані у міський відділок міліції, i подальша їх доля мені невідома.

 

На третій день нашого перебування містом розповсюдився страшенний сморід: у квартирах було відключено електроенергію, потекли холодильники i почали псуватися продукти. Окрім того, від спеки у смітниках почали розкладатися відходи. Дивним чином змінилася поведінка собак і котів: вони якось раптово здичавіли. До того ж у них від збільшення щитовидних залоз через радіацію порозпухали шиї, i містом бігали уже не домашні тварини, а зграї якихось диких чудовиськ. Коли собаки влаштовували між собою гризню, то тільки-но у когось з'являлася кров із рани, на пса-невдаху накидалися інші собаки i, розриваючи на шматки, з'їдали.

 

Ми чергували без зброї i, чесно кажучи, ставало лячно, коли поруч пробігали ці тварини. Після наших повідомлень у штабі було сформовано команди мисливців, i довший час у місті стояла справжня канонада від пострілів рушниць. Через деякий час кількома вантажівками трупи здичавілих тварин вивезли з міста.

 

 

…29 квітня по рації оголосили, що ті, хто прибув сюди в перший день, повинні зібратися біля міського відділу міліції. Нас посадили у ті ж таки автобуси i відвезли у Іванківський район для проведення дезактивації. Але i там сталася халепа. Коли ми уже пройшли всі потрібні процедури, виявилося, що намет, у якому нам мали видати новий одяг, порожній. Як нам пояснили, вантажівка, якою нам мали підвезти чисте обмундирування, дорогою поламалася.

 

Кілька годин близько 60 абсолютно голих правоохоронців уночі сиділи серед лісу, чекаючи на одяг. Врешті вирішили вдягнути свою стару забруднену форму i так повернулися до Києва. Після повернення додому я спав годин вісімнадцять. На парад 1 травня ніхто з нас, зрозуміло, уже не пішов. До речі, саме того дня я відсвяткував своє 30-лiття. Але свято минуло невесело. Після повернення звідти у мене з'явився цілий букет хвороб...".

 

26.04.2016