Можливе кіно

Уявімо собі фільм, зроблений з командою найпрофесійніших професіоналів, і з нелімітованим для його потреб бюджетом. І саме так, як хотілося б режисеру. Такий політ фантазії, особливо в частині фінансових опцій, найбільше нагадує божевільне і неможливе. Але будь-який творець будь-якого проекту прагне ідеалу. Та попри очевидну і, зазвичай, кардинально-непоправну зміну уявного під час його трансформації у втілене, ми наразі поговоримо про бажане.

Місяць тому почалися зйомки одного великого вітчизняного телесеріалу. А за кілька місяців перед тим його продюсер спитав у мене, кого б я порадив на головну чоловічу роль – щоби той був красивим, відомим і гарним! Ситуація анекдотична, але це наші реалії. Ця потреба ідеального – реальна, оскільки для нашого кіновиробництва, хоч би як дивовижно це звучало, потрібно все і відразу. На практиці вдається досягти не більше за 50% від потреби. Але щодо згаданого серіалу це раптом вдалося: на головну роль знайшли саме такого, як і вимагалося. Це Ахтем Сейтаблаєв, яскравий актор і популярний телеведучий.

Власне, менше місяця тому Державне аґентство України з питань кіно оголосило результати чергового конкурсу, за якими проект вже особисто Ахтема, «Кіборги», отримав один з найбільших балів серед інших. Тобто держава підтримає його фінансово. Хоча, як казав мені в інтерв'ю Ахтем, він його зніме все одно – з державною підтримкою чи без неї. Тож яким буде кіно про війну і про несподівану, героїчну і вже леґендарну оборону Донецького аеропорту?

Зрозуміло, що важливою складовою будуть бойові сцени. Ахтем хоче зняти три–чотири бої, але так, аби вони були адекватні до реалій пекла всім відомих подій. Щоби згорав жовтий автобус. А у танка відривалася б від вибуху башта. Щоби руйнація аеропорту була приголомшуюча. Щоби було страшно. Референсом для режисера є фільм «Падіння "Чорного яструба"» Рідлі Скотта, одного з найбільш вправних про війну в історії кіно. Швидкість, прямолінійність і військова діловитість цього фільму вражає з перших хвилин. Бо якщо війна – то це значить «боляче». Тому фільм Скотта саме це й показує: постріли відривають пальці, вибухи – шматують тіла, вертольоти падають, а пересувні кулеметні точки злітають, підірвані, у небо… Тож кращого матеріалу, ніж оборона аеропорту, для створення військового фільму не знайдеш. Ми це знаємо, а Ахтем це розуміє. І так само розуміє усю амбіційність задуму. Бо крім війни-війни він хоче показати війну-драму, зробити стрічку про людей. А отже, другий референс – «Володар бурі» Кетрін Біґелоу, де вже суть в питанні не ЯК проходить війна, а ЩО під час війни відбувається з людиною і ЩО з нею діється після війни…

Ахтем – з тих небагатьох режисерів в Україні, хто знає, ЯК показати й те, й інше. В його режисерському доробку височить стрічка «Хайтарма», потужна драма про війну, яка по праву входить до десятки найкращих українських фільмів 2000-х років. Йому на допомогу може прийти, наприклад, студія «Постмодерн», чия робота з комп'ютерним відтворенням боїв Другої світової війни у фільмі «Незламна» оцінена не тільки українськими глядачами, а й спеціалістами на світових фестивалях і конкурсах, де фільм був неодноразово премійований. Плюс консультантами на «Кіборгах» у Ахтема є безпосередньо самі кіборги. Вони вже вичитують сценарій на предмет правдивості та реалістичності, і вони будуть консультувати, як ставити певні сцени. До того ж дали згоду особисто зіграти у кількох епізодах. Тож є всі шанси отримати бажане для ока і душі – візуалізовану рефлексію на одну мить з вже майже дворічних змагань за свою землю і сучасного українського війська, і самої України. «Аеропорт» – тільки очима самих кіборгів; без фальшивого кіногеройства напоказ, але з реальним геройством, що виходить за межі людського розуміння. Тут дуже важливі деталі, за які глядач любить, скажімо, «Рятування рядового Райана» Стівена Спілберґа. Важливий похмурий, чорний гумор навпіл з вербалізованим філософським смутком і жорстокістю на рівні натуралізму, як в «Люті» Девіда Ейера з Бредом Піттом в головній ролі. Та у Сейтаблаєва задача складніша – він має стати разом узятими Спілберґом і Ейером, аби реалістично показати жах оцієї нашої війни. І в той самий час – показати патріотизм, але без «ура!»-додатку; створити свою ґлобальну картинку «висадки союзницьких військ на побережжя Нормандії», тільки в межах камерних руїн Донецького аеропорту. Надзавдання Сейтаблаєва наразі більше навіть за вимоги «Хайтарми», де потрібно було вклеїти  у воєнний екшен Другої світової національну трагедію з депортацією майже 200 тисяч кримських татар. Наразі режисер «Кіборгів» має за вихідну точку подію, не менш резонансну, ніж штатівське одинадцяте вересня, тільки тепер для всієї 40-мільйонної України. І героїв настільки ж значущих, як леґендарні 300 спартанців. Це – епохальне завдання, бо це не тільки для нас живих, а ще й на перспективу, для не рожденних, щоби пам'ятали і пишалися.

…Так трапилося, що зараз є ще один проект про історію України, точніше українців. Хоча, як каже відомий сценарист і режисер Заза Буадзе, випадковості невипадкові. Йдеться про канадсько-український проект «Ворожі іноземці» канадійця Террі М'ялковського. На останньому пітчинґу Держкіно він був чи не наймасштабніший. І ледве чи не найбільше шокував присутніх на представленні проекту. Оскільки відкрив сторінку історії, що до кінця ‘90-х років була засекреченою… Бо хто з нас знає про те, що в період 1914–1920 років в Канаді було ув'язнено сотні українців з Галичини, які приїхали на заклик канадського уряду? Бо у Першій світовій війні Канада виступала проти Австро-Угорської імперії, і, відповідно, проти Західної України, що тоді входила до складу Австро-Угорщини. На цій підставі українців, а також хорватів, чехів та інших представників Східної Європи було інтерновано до трьох десятків таборів. Загалом через ці табори пройшло понад вісім тисяч людей. Багато хто загинув. М'ялковський, так само як і сценарист проекту Раян Бойко, – нащадки тих українців. І втілити проект про них – їхня особиста данина невинно загубленим душам.

Зважаючи на події, описані в сценарії, левова частина зйомок стосуватиметься саме перебуванню в таборі двох братів. З формального погляду перше, що виникає в пам'яті у кіномана на згадку про табір чи в'язницю, – це «Втеча із Шоушенка» Френка Дарабонта. Та цей приклад так само далекий від історичних подій, описаних у «Ворожих іноземцях», як Сізіф від вершини гори. Проект Раяна Бойко і Террі М'ялковського максимально відрізняється від усіх подібних. В його основі – не тільки ориґінальна історія жахливого ув'язнення кількох героїв і загалом українців, а й небачені ще ні в кіно, ні в літературі даталізовані причини НЕ втікати з в'язниці. Важко нам, сучасним, перетравити слова старшого брата, який на пропозицію молодшого брата забиратися геть з табору, каже, що він не зможе бути втікачем і злочинцем, що довгим їхнє ув'язнення все одно не буде, що треба залишатися з чистою совістю, досидіти до кінця і вийти чесним... Звісно, ця шокуюча відповідь може якоюсь мірою пояснювати таку довгу «в'язничну» історію самої України і українців, кілька століть тому загарбаних москалями і досі не спроможних скинути ярмо ні фізично, ні психологічно.

Утім будинок будується на основі наявних креслень. Тож «Ворожі іноземці», маючи в своїй основі ориґінальну історію, все ж таки складаються з драматургічно зрозумілих цеглинок. Ну, наприклад, сам сюжет є вигаданим, хоч історичне тло цілком збігається з дійсністю – як це було у блокбастері «Перл Гарбор» Майкла Бея. Дух фільму, за визначенням майбутнього оператора фільму Олександра Кришталовича, буде подібним до «Леґенд осені» – елегійного, повного величної краси природи фільму Едварда Цвіка з Ентоні Гопкінсом і вже згаданим Бредом Піттом у головних ролях. Але до цього, вочевидь, додадуть різкості, загрозливості канадських гір, здатних породити неконтрольований, тваринний страх самотності та відчаю, що так запаморочливо продемонструвала «Леґенда Г'ю Ґласса» Алехандро Ґонсалеса Іньярріту. Готуючись до проекту, Райан Бойко й Олександр Кришталович, перетинаючи велетенські простори Канади від місця існування одного табору до іншого, намагались зрозуміти, як оцю шалену красу і спопеляючий страх передати в елегійних Карпатах, де було вирішено знімати з огляду на неможливість фінансового забезпечення зйомок в канадських горах. Звісно, ті гори від наших гір відрізняються разюче, і розписаного на фільм бюджету в п'ять мільйонів доларів аж ніяк не вистачить на зйомки в Канаді. Там лише зафільмують заявочні плани, а далі до засніжених двотисячників Карпат з «Братів» Вікторії Трофіменко за допомогою комп'ютерної графіки домалюють замерзлі п'ятитисячні канадські вершини, аби час до часу нагадувати глядачеві, про яку ж місцевість йдеться. Цілком в традиції сучасної практики створення тих-таки голлівудських блокбастерів.

Террі М'ялковський хотів би, щоб драматична напруга «Ворожих іноземців» нагадувала «Дорогу» Джона Гілкоута. І це примушує задуматися. З одного боку, орієнтація режисера на такий достойний фільм робить честь і викликає захват. А з іншого, знаючи цю екранізацію однойменного роману Кормака Маккарті як найбезкомпроміснішу постапокаліптичну стрічку в історії як мінімум цього жанру, важко і лячно вставити сюди українців. Хоча хто сказав, що лише євреям дозволено мати свій «Список Шіндлера»? Досі жодна українська чи іноземна стрічка не передавала жахіття існування українців ні в лещатах Росії, ні Польщі, ні Німеччини, ні Януковича з Путлером на пару. Кілька фільмів про Голодомор, скромні документалки «Вавілону'13» про Майдан і АТО, декілька про хама і недопалка – і все. Хіба що «Поводир» розпочав в епічному масштабі тему українців і радянської влади. «Ворожі іноземці» можуть стати наступним, ще масштабнішим, українським епічним, історичним і водночас художнім полотном з великою драматичною історією в основі. Тож якщо своїх великих «Віднесених вітром» ми наразі дістати не можемо, є шанс дістати бодай добрих «Ворожих іноземців».