27 березня 2016 року, на Міжнародний день театру, у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса відбулась прем’єра вистави «Зимова казка» В. Шекспіра. Міжнародний проект на кону курбасівців за підтримки Британської ради в Україні та у співпраці з Мистецькою майстернею «Драбина» було реалізовано у рамках Всесвітньої програми вшанування творчого спадку Вільяма Шекспіра з нагоди 400-ї річниці від дня його смерті. Разом із режисером Євгеном Худзиком, котрий виборов право першого в Україні прочитання цього твору у театральному конкурсі, проведеному Британською радою 2015 р,, над виставою працювала фіналістка престижної британської премії молодих сценографів Linbary Prise Мінґлу Вонг (Китай). Переклад з англійської – Віктор Коптілов, Співоча палітра – Мирослава Рачинська. Хореографія – Нінель Зберя. Науковий консультант – Марія Габлевич.
Це вистава із присмаком солі на губах. В акторів. І глядачів. Звичайнісінької солі, марки «Екстра», закупленої в супермаркеті у кількості 500 кг. Вона сиплеться з-під купола, встеляє сцену, її передають як дружнє рукостискання, нею пишуть і креслять магічні кола, врешті, дихають, адже соляний пил проникає, здається, у кожну шпарину. Соляним полем ходять актори, сіллю – замість отрути – наповнюють бокал, і здається, що навіть у маракасі – ударному музичному інструменті – теж шурхотить сіль. Стрілка велетенського годинникового механізму час-до-часу проїжджає білосніжними дюнами з відбитками босих ніг/постолів/черевиків/рифлених підошов. Обернувшись кілька разів, вона невблаганно перетворює хаос людських слідів на правильну концентричну систему смуг. Так очищають льодові арени від шрамів ковзанів, нічийні та прикордонні смуги – від слідів порушників, а час – від болю та докорів сумління в ньому живущих. Так, мабуть, обнульовують списки жертв та пам’ять про їхніх катів, перемелюються життя одиниць та долі націй – на сіль, на порошок, на пил.
Час у цій виставі, безумовно, головна дійова особа, втілена не лише метафорично, а й персоніфіковано – Кронос (Олег Стефан) спокійно вмикає і вимикає механізм обертання годинникової стрілки, пришвидшуючи чи сповільнюючи ходу Історії. Ота всюдисуща сіль – то його, Часу, математична функція, хімічна формула, фізичний матеріал. Тому й на героях – ніби випаруване до прозорості вбрання з поліетилену, під яким – прозорий одяг з тканини, що огортає гарячі від поту, але водночас мов би охолоджені вічністю і тому відсторонені від нас тіла. Персонажі вистави виходять на великий корпус годинникового механізму як на подіум – Час-модельєр виказує себе, зодягаючи тіла акторів у різні за кроєм та оздобами, але незмінно прозорі поліетиленові костюми. Таке собі чотирьохгодинне дефіле діями-епохами: Княжа доба (І), Козаччина (ІІ), Царат (ІІІ), Новітні часи (IV), Сьогодення (V). Стоп! До чого тут Шекспір – запитаєте ви?
Коли рік тому режисер Євген Худзик представив на конкурс своє вирішення «Зимової казки», голоси членів експертної групи уперто розділились. Для авторки цих рядків реалізація задуму львівського митця здавалась щонайменеш нереальною. Погодьтесь – коли раптом в одному із творів Великого англійця вам пропонують побачити …історію України, важко повірити у «ненасильницькі методи» інтерпретації класики. Важко повірити у те, що прямолінійне накладання нашої історії на казковий сюжет твору хай і всесвітньо уславленого, але такого далекого чужинця, може завершитись успіхом.
Каюсь… Тонкий слух та проникливий погляд режисера не зрадили йому й театру. Відштовхнувшись від кількох, ледь помітних у масиві п’ятиактової п’єси, фраз, зокрема, репліки Герміони «Мій батько був колись царем Русі», режисер розгорнув концепт українськості у часопросторі всієї вистави. Ім’я та історія народженої в неволі, приреченої на смерть і щасливо порятованої казкової принцеси Утрати, що після років вигнання таки повертається до отчого дому і стає під материнське благословення, трансформувались у незвичний жанр спектаклю. «Хроніка Утрати» – так визначив постановник код, за яким пропонує відчитувати події шекспірового твору. Універсальне й національне, шекпірове й наше, класичний текст та його сучасна інтерпретація – прихована й видима діалогічна напруга будується не на конфронтації, а гармонізації: часу, простору, дії, сенсів.
Та усвідомлення цього приходить згодом. А поки що ми сидимо у залі із несподіваним відчуттям присутності у майже шекспіровому театрі. Бо ось же – балкон, поміст, простота та умовність простору. Текст Автора у центрі сценічного світу. А світ цей дивує архаїчним (в найкращому розумінні) мінімалізмом мови. Тут владарюють Актори, лаконізм сценографії пробуджує уяву, от хіба що між територією гри та глядачами першого ряду – один крок. Та й вокальна партитура вистави – фірмова, «курбасівська» (від народної «Ой, ви, голуби», ірмосів до сороміцьких коломийок та батярських пісень). І хореографія – по-сучасному гротескна, синкопована. Але то все – другий план, по-худзиківськи делікатне тло основної дії, в якій потужність акторських темпераментів, пряме спілкуванням із залом, яскраво подане слово – визначальні.
Зміни коду театральності – від притаманного цьому театрові інтраверсивного самозаглиблення до екстраверсивних, відкритих назовні енергій – як на мене, спровоковані Майданом. Їх апробовано у «12 ночі» Кліма за В. Шекспіром (режисер – Євген Худзик), яскраво проявлено в «Ножах у курях» Д. Гарровера (режисер – Володимир Кучинський), продовжено і розгорнуто тепер, у «Зимовій казці». Ця вибухова, але майстерно контрольована енергія дозволяє акторам «піднімати» важковагові тексти британця мов би й зовсім без зусиль, легко, даруючи глядачеві упродовж чотирьох годин насолоду разом з театром чути, розуміти й любити Шекспіра.
Укрупненість образів, тонке чуття тексту та віра у вигадані (здебільшого запозичені, кажуть дослідники) драматургом схеми персонажів і подій дозволяють курбасівцям працювати широким пензлем, азартно, вільно, навіть авантюрно. Прямо на наших очах наче по нотам роз’ятрює ревнощі свого Леонта Андрій Козак, майстерними зигзагами емоційних піднесень та спадів ведучи схибленого героя від маленької підозри над прірву злочину. І чим більшає провина тирана, чим гучнішає його крик – тим нижче, на коліна, у сіль занурює його режисер. Образ Леонта збудовано з архетипових характеристик владодержців: самозакоханості й гарячковості, сліпоти й свавілля. Він заходиться від крику у безпідставній ненависті до коханої людини, але накази на її страту віддає тихо й холодно. Тож не дивно, що змінюване вбрання: княже, петровської доби чи пізніших царських часів – не змінює сутності персонажа. Водночас по-шекспірівськи об’ємно виявляє актор і людську природу самозасліплення, нагадуючи про слабкість, незахищеність та здатність до злочину будь-кого з нас – владаря чи злидаря. Однак поруч є й інші – наприклад, стриманий Камілло (Василь Колісник), якого драматург наділив правом опиратися убивчим наказам короля. Приймаючи ризиковані рішення, рятуючи невинних, беручи на себе відповідальність за життя інших, він впливає на хід казкових (історичних?) подій. Цей скромний персонаж другого плану, гідно й впевнено зіграний актором, відлунює гострим докором нашому громадянському сумлінню…
Античною силою й красою виповнені у виставі жінки. Горда вертикаль королівської постави тіла й духу Герміони (Мирослава Рачинська) у давньоруському княжому вбранні викликає в уяві образ Ярославни, її материнські муки суголосні із стражданнями Шевченкової Катерини, а стоїцизм та терпіння уподібнюють її до наших сучасниць з Майдану. Поліна (Наталія Рибка-Пархоменко) ж радше – верховна жриця. Її позачасовість підкреслена відсутністю штучної пластикової «оболонки». Героїня домінує у кожній зі «своїх» сцен, не залежно від того, хто перед нею – слуга чи король. Епізод, де Поліна приносить владарю Леонту з в’язниці народжену дочасно його дочку, перетворено на мотошний ритуал волання про хрещення дитини як найвищу людську і божу милість. Та чим дужчає – аж до ірраціонального – тиск праведності, тим швидше й простіше приймає король-Козак смертоносні рішення. Театр досліджує механізми влади, закони тиранії – й сам жахається цьому. А ось і дивом врятована, вже доросла королівська донька Утрата (Валерія Котеленець) – чистий, піднесений голос, що серед зимового сну пророкує прихід весни. Це сама Україна: у вишиванці, постолах, дзвінкоголоса, усміхнена, струнка, з дотепними й мудрими відповідями незнайомому гостю (Поліксен-Микола Береза). Разом із принцем Флорізелем (Андрій Петрук) вони творять справді ідеальну пару закоханих, шляхетство якої – не з крові, а в душі.
Зрештою, вже лунають трембіти. Так, так, не дивуйтесь: де у Шекспіра Богемія, там у Євгена Худзика та Мінґлу Вонг – Гуцульщина. Де Шекспір дає в руки героїні квіти – там львівська Утрата, господиня свята, роздає гостям розмаїті стрічки. Де у казці – свято овечих стрижіїв, там для Театру ім. Курбаса – щаслива нагода розгорнути масштабне дійство.
Курбасівці добре вміють і люблять це робити: на балконі трембітають трембітарі, йдуть у запальний танок танцюристи, б’є бубен, стрічки обвивають тонкий стан закоханих – весь світ завихрено у містерії народного свята. Як жар з його полум’я вилітає до нас хоровод масок, а з ним – веселі злодії, дотепні шахраї, вуличні музики.
Інтермедійні, комічні сцени у львівській «Зимовій казці» – окрема тема. Це і репризний діалог Пастуха (Олег Стефан) та Блазня (Ярослав Федорчук) на березі моря. І концертні номери Автоліка у виконанні Дениса Соколова та його гітари (чого вартує один лише «тирольський спів»!). Гадаю, йдучи «на Шекспіра», ви аж ніяк не сподіваєтесь почути львівський кабаретовий шлягер – але почуєте («А-га! Е-ле-гант-ська но-га!» співають звабливі Зоряна Дибовська, Оксана Козакевич разом з Денисом Соколовим та Ярославом Федорчуком)! Увінчує ж часову розгортку «зимової гуморини» тріо коміків у складі Олега Стефана, Дениса Соколова та Ярослава Федорчука, котрі, імпровізуючи на текстах Шекспіра, провадять сучасне телевізійне ток-шоу «з прямим включенням з місця подій». Густе комедійне ткання вистави водночас достатньо тонке і придатне для різного виду гаптувань. Чого варті мереживні інкрустації: Олег Стефан-Пастух у мить, коли удає здивування від побаченого сповитка: «Дитинка!»; чи анекдот про гуцула у його ж виконанні. А Микола Береза-Поліксен із багатозначним «Не занадто?». А співана реклама Британської ради? «Розігріта» публіка завзято вибиває долонями ритм, акомпонуючи вокальній імпровізації Автоліка-Соколова, радіє заграванням Блазня-Федорчука, відчайдушно готова до діалогу зі сценою...
Однак виставу майстерно зіткано з контрастів. Тому далі – без жартів. «Зимова казка» Театру ім. Леся Курбаса продовжує суто львівські театральні дослідження стосунків Часу, Історії, Нації і Міфу. Ще 2010 року у «Лісовій пісні» цього ж театру режисер Андрій Приходько перетворив колобіжний часопростір Лесиної казки-феєрії на історичну пряму, що веде від утраченого автентичного минулого у здекласоване, здеградоване, зколонізоване сьогодення нації. Львівський театр ім. Лесі Українки у постчорнобильській «Бабі» П. Ар’є (режисер Олексій Кравчук) теж заговорив про красу одвічного «початку і кінця часів» та руйнівну силу цивілізації. «Зимова казка» курбасівців – наступна в цьому ряду. Час історичний, національний, явлений наскрізним рухом епох, та час міфологічний, «безкінечно круглий», універсальний, втілений у казковому сюжеті – ці два промені, мов у неевклідовій геометрії, поступово і невідворотно зближаються. На початку існуюючи паралельно, у другій дії, вони накладаються, щоб врешті у фіналі зійтися в одній, найвищій, найістотнішій точці, де зустрічаються і зливаються воєдино усі накопичені сенси.
Ця точка-мить настільки потужна, що «обриває» подальший текст Шекспіра. Ми не довідуємось про одруження Поліни, нам не почути радісних весільних пісень на честь єднання закоханої молодої пари. Замість цього хор виспівує «На Майдані, на риночку». Щасливо врятована, не мармурова – жива Матір-Берегиня тривожно-піднесено благословляє свою знайдену доньку. У самісінькому серці сцени вони довго вдивляються одна одній у вічі. Дивовижна і неймовірна ця зустріч: минулого – із сьогоденним, давнього пророцтва – із його здійсненням, вистражданого – з вимоленим у Долі, утраченого – із віднайденим. Будь ласка, обов’язково затримайте в цю мить дихання і прислухайтесь, як у лунке багатоголосся Герміона-Мати-Рачинська вплітає тихе «Пливе кача…»…
Чи перемагає Історія Казку? Чи може Казка стати Історією? Де місце їхньої зустрічі – Майдан, президентські палати, штормове море чи загублена/врятована людська доля? Скільки ще солі має впасти на нас з неба?
Стовп білого пилу у світлі прожектора. Далі гірчить на губах. І навіть те, що не завжди вдається розчути тужливе голосіння Матері серед фінального forte хору, здається невипадковим. Наша з вами хроніка Утрат триває…
P.S. У наступному складі виконавців, котрий незабаром вийде до глядачів, ролі виконують: Леонт, Камілло, Антігон – Олег Онещак; Герміона –Тамара Горгішелі; Поліна – Оксана Цимбаліст; Утрата – Оксана Козакевич; Мамілій, Флорізель – Марко Свіжінський.
Фото - Ольга Дмитрів
05.04.2016