Розмова з режисером Шкільного театру УКУ «На Симонових стовпах» Євгеном Худзиком
Театральне мистецтво здавна було одним із основоположних обов’язкових напрямків у європейській освіті. Зокрема і в католицькій освіті, йдеться, передовсім, про Єзуїтські колегіуми. Так, доволі відомий був шкільний театр, який діяв при Львівському Єзуїтському колегіумі, навіть сцена театру розташовувалася в бічному нефі Єзуїтського костелу (тепер це Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла).
Цілком органічним є те, що й сьогодні у світі шкільні театри активно розвиваються і досі є неодмінною складовою освітнього процесу та світоглядного розвитку особистості. Одним із найвідоміших сучасних університетських театрів, що діє в системі католицьких університетів, є шкільний театр у Люблінському Католицькому університеті. Український католицький університет у Львові теж має свій Шкільний театр "На Симонових стовпах», який провадить режисер Євген Худзик.
Нещодавно театральна майстерня під керівництвом Євгена Худзика завершила інтермедіальний мистецький проект «», який складався із серії різних майстер-класів, підсумкової вистави «Убогий жайворонок» за притчею Григорія Сковороди та гастрольної подорожі з цієї виставою із Заходу на Схід. Відтак, по поверненню з гастрольної мандрівки була гарна нагода зустрітися з Євгеном, щоб докладніше порозмовляти про цей проєкт та й не тільки…
– Євгене, в одному з інтерв’ю ти якось зауважив, що відкриваються нові змісти у новому часі, коли тексти хороші, навіть через певний час. Ти раніше працював над текстами Сковороди, і ось знову повернувся до цього матеріалу у проєкті «Вісь Сковороди» (РAWA). Тож питання: чи таки вдалося тобі по-новому відкрити Сковороду? І чим є для тебе як режисера є ця постановка за текстами Сковороди? Чи важливий тобі Сковорода як режисерові?
–Я насправді щасливий. Щасливий з того, що вдалося реалізувати цей проект, присвячений Сковороді. Адже цього року ми святкуємо маленький ювілей нашого театру – 5 років. І мені хотілося б підбити підсумок зробленого.
Сковорода дає глобальне розуміння світу. І себе в цьому світі. Він розвиває духовний світогляд. Хоча його здебільшого мислять виключно як просвітника. От я взяв Сковороду, і ми зі студентами щось собі там «товчемо». Але я не випадково вишукую для роботи найкращі, часто непрості тексти. Бо і сам хочу в них рости! Для мене це дуже дорога штука!
У Сковороді, в тому як і що ми робили з тими текстами, нам відкривалися все нові і нові сенси. У часі своєї роботи над творами, ми дійшли до того, що немає жодного доброго адекватного адаптованого перекладу текстів Сковороди. От жодного. Будь-який адаптований переклад є спотворений. Спотворює сенс того, що говорить Сковорода. І зникає розуміння.
От, я беру текст Сковороди, я читаю – і не можу зрозуміти. Беру ще раз читаю текст – і все одно не можу зрозуміти. Тоді беру оригінал – і бачу, що там зворотне написано. До прикладу, читаєш у Сковороди: «не той євангельський убогий, хто…», а в адаптованих перекладах «той євангельський убогий, хто», тобто пропущена частка не, а це зовсім спотворює сенс, руйнує всю систему смислів Сковороди. Для мене це було одночасно і сум, і відкриття, що тексти Сковороди в нашу культуру досі не зайшли навіть на рівні букв.
А далі ти заглиблюєшся в Сковороду, і бачиш цю парадоксальність мислення. Це філософія парадоксу. Він пише: «Вчися і розважайся» (бався). Він весь час пробує виставити людину на балансування. Адже, коли ти тільки вчишся – ти себе закриваєш од світу, коли тільки бавишся – теж не правильно. Але як взяти людині те балансування?! Це теж питання! Та й та ж убогість Сковороди, як красиво він її розписує. І дуже просто, ясно. Недаремно Сковороду відносять до практичних філософів, які досліджують практичні до життя питання. Сковорода запитує: ви хочете бути щасливими? Так?! Отже, щоб досягти щастя треба це, це і оце – і виводить до убогості. Але ця убогість – не те, що ми розуміємо під цим словом тепер: бідність, а уБОГість, життя в Бозі. І пояснює свою думку на картоплі, пташках, таких наявних прикладах. Але це все дуже глибинні речі, фундаментальні, екзистенційні. І подає це на рівні притчі, розкладаючи свою мудрість на ситуації. Саме у цьому мені Сковорода видається неймовірним і водночас ясним. Найбільше чого я прагну у цій виставі – зробити текст ясним, прозорим! Взагалі, мені здається, що сутність митця полягає в тому, щоб спрозоріти, стати прозорим.
«Прозоріння», – час від часу вживаю такий термін. Я вважаю, що режисера не має бути видно у виставі, він має спрозоріти, дозволити крізь себе зазвучати матеріалу, актор має «спрозоріти» у виставі. Тобто, актор має подати не себе чи своє ставлення до автора/ матеріалу (це неминуче станеться), а щоб сам текст «зазвучав» через актора.
Коли актори, художник, режисер досягають отого «прозоріння», тоді в тому колодязі побачимо чисте дно, його глибину, нам відкриється і Сковорода зокрема. Якщо ми кожен починаємо пропускати автора через свій фільтр, своє ставлення: от тут я хочу те сказати, а я хочу оце, а ще хтось ще щось інше – тоді ми бачимо кольори, але не бачимо світла. А Сковорода – це, передовсім, глибина чи висота і світло!
– Наступне питання про Антонича, на творах якого постала вистава шкільного театру. Чому саме цей поет, а не якийсь сучасний, або ж популярний та легкий для сприйняття?
– Я свідомо обрав поезії Антонича, як матеріал Одкровення для початкової роботи в студії. Беручи одкровення за основу творчості. Опираючись, зокрема, і на свій досвід роботи в театрі ім. Леся Курбаса. Хоча тепер я чуюся окремо, на іншій дорозі, там я багато всього відкрив для себе, і вдячний театрові Курбаса за ці прекрасні моменти.
Щодо вистави «Зелене Євангеліє» в шкільному театрі УКУ – створення її було навіяно також і спогадами про виставу «Молитва до зір». Я досі під враженням від тої вистави за поезіями Антонича, яку колись побачив в театрі імені Леся Курбаса. Пригадую, що коли вперше побачив її, не розумів, що відбувається на сцені, але те відчуття ясності і чистоти простору вражало. То було справжнє відкриття Антонича-поета-богослова! Там багато брали поезій з книжки «Гармонія життя», де провідною була богословська тематика, така собі поетична розмова з Богом.
Те емоційне враження від Курбасівської вистави «Молитва до зір» зі мною є до сих пір. «Формули екстази» – сучасна вистава за поезіями Антонича в театрі імені Леся Курбаса також добре складена, але там інші акценти, зібрані інші поезії. Тож я спробував зробити виставу за поезіями Антонича, тут – в Шкільному театрі УКУ і відтворити ту реальність, яку засвідчив колись.
Ця робота, власне, відкрила мені правду про Антонича як богослова, яка досі не розкрита вповні в інтелектуальному дискурсі, недооцінена. Як, врешті, і будь які інші високі одкровення митців. Богдан-Ігор Антонич говорить про Бога, а точніше з Богом в повноті власної інтимності. А для мене найвищий рівень поета, поетики: як висловити таїну?! Як висловити мовчання?! Антонич говорить поезіями, але в нього між паузами звучить ця таїна. Вона проявляється поміж словами. Як скульптор Архипенко, що відкрив порожнечу в скульптурі, повноту її образності, так для мене Антонич закладає через вслухання у віршах оці тиші поміж словами. Антонич закладає цю таїну між словами. От поезії Антонича мені про це. Врешті, поет сам пише про те: «Тиша, це мова, якою промовляє до нас Бог».
Мені дуже прикро, що ці богословські контексти Антонича якось лишаються на маргінесі. Мовляв, хай на релігійну тему в поезіях Антонича у релігійних спільнотах говорять. А в релігійних – нащо той театр, коли є церковна традиція. Тому, ми в театрі УКУ у своїх виставах Антонича намагаємося творити цей дорогий мені місточок, уприсутнити саме цю таїну, тишу поміж словами, яку я колись почув у «Молитві до зір». Не знаю, якби зараз я це сприймав, але тоді в той час, і в тому віці, для мене було потрясіння. Хоча спочатку я слухав, слухав: ну нічого незвичайного, актори діють, Половинка грає на піаніно, Драч там тааак!!! )) емоційно розвертався… . (Наталя Половинка та Олег Драч на час постановки «Молитва до зір» були акторами театру імені Леся Курбаса і були задіяні як виконавці у постановці за творами Б.-І. Антонича. – О.П.)
І от в другій дії раптом щось відбувається. Головним секретом, на мою думку, були ці вірші з книжки «Гармонія життя». Зараз їх відставили, курбасівців зацікавило щось інше. Я з туги чи ностальгії за тими відчуттями, зважився попіднімати ці поезії тепер,спробувати відкрити те, що митець може промовити про Бога ясніше, прозоріше, ніж науковець, не дидактично, дуже чесно. Тут же також велика робота ще й над собою – бо треба себе спрозорити. Як чесно вийти на цю розмову? Антонич на неї виходить. То не є якісь вірші на замовлення когось або з нагоди чогось. Це свідчення!
Пригадую, то була така класна штука: коли я вперше приніс Антонича. Нічого нікому не було зрозуміло: як там? що там? нащо той Антонич?. А через рік роботи – то улюблений поет! Бере актор вірш, читає в нього течуть сльози, зупиняється, не може продовжити. І тут ще така штука: коли актор себе збирає докупи, і далі читає цей вірш. З цього моменту в просторі така напруга. Присутні на виставі, чи репетиції раптом розуміють, що це правда, а те що вони читали досі – неправда. Виявляється, що це вірш про мене, а не я щось собі відтворюю. І це дає неймовірний камертон на те, а що ж таке мистецтво?!
Очевидно, що ми в шкільному театрі також розбираємо структуру, композицію, про що ці поезії Антонича. Але оце про що воно – воно в мені, а не там, в якомусь штучному поясненні ззовні. Але це рідкісні випадки, коли воно влучає і в акторів, і в глядачів. І коли це виходить – то це для мене як для режисера, дуже дорого. Є також велика небезпека в роботі над віршами – зайти в надмірне шліфування. Але ми намагаємось із цим також боротися.
– Євгене, твоя постановка «Зимової казки» Вільяма Шекспіра на сцені театру імені Леся Курбаса була надзвичайно вдалою. Однією з найкращих шекспірівських вистав на львівських театральних сценах доби Незалежності. Відтак, не можу не запитати про твій досвід роботи над Шекспіром. Які найцікавіші родзинки ти знайшов, «прочитав» в Шекспіра?
– Трошки розлого відповім. Почну про досвід роботи зі Шекспіром і рефлексіями на «12-ту ніч» за текстом Кліма. Хоча до того був і дорогий досвід на курсі Олега Ліпцина з текстом Шекспіра «Буря» і репетиції в театрі Курбаса над виставою «Два Веронці». Певний досвід роботи з Шекспіром у мене вже був. Отже, з «Дванадцятою ніччю» Кліма за Шекспіром також була ціла історія. Мене запитували: «Навіщо? Чи не краще працювати безпосередньо з оригіналом Шекспірового тексту, нащо брати переспів?!» Але я вдячний за цю мандрівку під проводом Кліма. Як я собі бачу цей текст і досі, Клім написав його з великою повагою до Шекспіра і любов’ю до театру. Коли ти заходиш в тексти Шекспіра, ти там розгортаєшся. Клім написав свій текст зі знанням всіх текстів Шекспіра. Він звертається у «Дванадцятій ночі» до Шекспіра 12-ї ночі мовою Шекспіра, який вже написав усі свої твори, і «Зимову казку» також. Як відомо, він присвятив цей текст Бартошевічу, знаменитому шекспірознавцеві. І актуалізує одне з шекспірівських питань: для чого театр?
Знову ж таки і це ж питання чується в «Бурі». Ми з Олегом Ліпциним працювали над «Бурею» Вільяма Шекспіра, там є такий фантастичний фінальний монолог Просперо:
Я, зрікшись чарувань своїх,
Покластись лиш на себе міг,
Та власна сила замала,
Щоб вирішать значні діла,
Тож мусить вирішити люд,
Чи кинути мене отут,
Чи, рушивши в зворотну путь,
Мене в Неаполь відвезуть?
Я сподіваюсь, що мені
Не жити більш на чужині.
Я знову герцогство посів,
Зласкавився до шахраїв,
Нехай би оплески хвали
Моїм вітрилам сил дали,
Напнувши їх, як буревій,
Інакше добрий задум мій
Поникне марно, згине враз,
Хоч мав потішити він вас.
Я втратив свій чаклунський чар,
Над духами вже не владар,
Єдина сила в мене є:
Благання запальне моє,—
Якщо воно безсиле теж,
Проймусь я розпачем без меж.
Ні, я благатиму — ачей
Зласкавляться серця людей!
Простяться всім гріхи земні,
Простіть же гріх мій і мені.
Цей уривок можна трактувати як комплімент глядачу чи передоплесковий реверанс, а можна уважніше поставитись до категорій прощення, гріха, благання, які постають у монолозі ,де він каже: “Я вірив, я думав, що театр може щось змінити. А театр насправді нічого не змінює”. І в Просперо розкаяння, бо він усвідомив, що в своєму намірі перевернути світ своїм театром, був наївним. Він виходить на якусь іншу правду.
З іншого боку, мені здається, тільки великий митець може оцінити власні творчі потуги, як наївні спроби осягнути неосяжне. От ми зараз працюємо над Антоничем, і в нього є один такий вірш на цю ж тему,
Бува
такий момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.
Увиш,
Немов льоди душі твоєї попливли б
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
Тоді стає брехнею кожен вірш.
Тут Богдан-Ігор говорить про те, що інколи наступає такий момент, коли будь-який вірш може стати брехнею, і навпаки. В цьому мені Шекспір перегукується з Антоничем.
І от, Клім пробує говорити «між слів», що таке театр, що таке любов. Про необхідність не просто жертви, але жертовності у мистецтві, в театрі, щоб стати актором. І це може звучати приречено чи фатально, якщо не розкрити ці поняття у біблійному, християнському звучанні. Дуже часто слух і виразність акторська (якщо це не особливий дар) увиразнюються через власний трагічний досвід, через власну точку болю, з якої він добре чує іншу людину. Він має пережити драму, щоб добре чути і відчувати біль іншої людини. І про це теж глибоко і ненав'язливо, мені звучить текст Кліма.
Що ж до безпосередньо вистави «Зимова казка» – це була неймовірна пригода з Шекспіром на зламі подій, що відбувались в Україні. Цей текст став мені суголосним з тим, що відбувалось в тому часі. Майдан, початок війни, погляд на власну історію і стосунки із північним сусідом. Склався епічний твір в доброму жанровому значенні цього слова. Текст, гра, спів, сценографія склались в єдину багатошарову партитуру.
– Євгене, в контексті шекспірівського кола питань: Менглу Вонг як сценограф «Зимової казки» «чула» тебе як режисера? Ви легко знаходили порозуміння в ході роботи над цією виставою Шекспіра?
–О, це був дарунок долі. Я виграв грант на цю постановку від Британської Ради. В мене була можливість обрати сценографа для постановки, хоча вибір треба було зробити за підсумком 30-ти хвилинної розмови. Не більше. В Лондоні, в приміщенні національного театру серед десятків молодих англійських художників вибір пав на Менглу. Вона чудесна, неймовірний професіоналізм. При тому, що я одразу виклав їй своє бачення: стержнева важливість постаті Часу, мінімалізм, прозорість, вона мене «почула» як режисера, і водночас зробила такий оригінальний сценографічний образ цієї вистави. Я б сказав, що сценографія звучала, як окремий твір мистецтва, аж ніяк не як формальне виконання замовлення режисера.
– Євгене, чи ти хотів або плануєш повернутися до Шекспіра вже на сцені Шкільного театру УКУ? Чи Шекспіра неможливо якісно поставити в умовах університетського театру?
– Щодо Шекспіра тут в УКУ, то треба зазначити, що я думав над цим питанням, але в іншому контексті. Шекспір оперує людськими пристрастями. Хоча Шекспір розбирає екзистенційні питання, а для мене це територія духа, не душі, не почуттів, але є чуттєвим інструментарієм. Тут, в нашому шкільному театрі УКУ ми ще не опанували оці чуттєві партитури. Більше того, я не думаю, що всі професійні актори здатні якісно «витягнути» гру на чотири години шекспірівського тексту. Адже сучасний театр, сучасні професійні актори з трудом витягують тривалу гру, важко пробігають довгу дистанцію.
Постановка «Зимової казки» Шекспіра у професійному театрі вимагала від акторів витривалості, то була гра на надзусилля. І це тепер одна з найбільших проблем сучасного театру. З одного боку, ми йдемо назустріч глядачу, і стараємося скоротити все що тільки можна: урок 45 хв., есей формату А4 1 сторінка, Літургію (Євхаристію) нащо служити півтори години, коли можна 1 годину 5 хвилин?!. То нащо виставу 4 години, якщо можна те саме сказати за 1.5. години чи 1.10 хв.? Сучасна людина не готова це приймати, відповідно і актори не годні 4 години вібрувати на цих частотах. А «Зимова казка» – це один з останніх творів Шекспіра.
Отже драматург працює з тими акторами, які пройшли вже весь трагедійний цикл Макбета, Отелло, Цезаря тощо. В «Зимовій казці» ревність береться одразу, там акторові одразу треба влітати – нема розгойдування, нема ревнивості на 3 дії, щоб потім в кінці 3-ї дії душити оцю Дездемону. Там в «Зимовій казці» в 1-ій дії одразу береться оце почуття. Актори беруть цю ревність з ходу. Цей твір – апогей роботи Шекспіра-драматурга, і актори шекспрівського театру, які працюють з його текстами, вже мають набутий напрацьований інструментарій працювати з таким матеріалом. І вони можуть сказати глядачеві ще щось, що є над тим почуттям, витягнути інші сенси, що є закладені в тексті.
Тому повертаючись до питання: щоб поставити Шекспіра тут в УКУ, треба набути відповідні професійні м’язи. Випрацювати культуру цієї м'язової тканини. Адже ми на театрі знаємо, що почуття мають і руйнівну силу. Питання не тільки розкручування енергії, а й уміння її контролювати. І це робота непроста, тривала. Шекспір потребує ретельної підготовки. До того ж для мене є важлива етика режисерської роботи. Мої актори підростають професійно, і вони хочуть зіграти щось сильніше. Шекспіра також. Але поки що я мушу дбати про те, щоб їхні професійні м’язи не вбити, подбати про територію виходу зі сцени в життя. Бо коли вони вийдуть на вулицю після Шекспіра, вони зміняться, але як вони будуть почуватися емоційно, коли будуть непідготовлені?!
Звісно, для глядача є привабливим розкручування чуттєвих екстремумів. От, в «Зимовій казці» там одразу на початку 1-ї дії персонажі запитують глядачів: що ви прийшли дивитися, як ми будемо рвати наші душі, як я буду там кидати на сцені ту Миросю чи Тамару. Це все тримає увагу глядачів, але як потім вийти з цього всього морально?! Для цього потрібно опанувати певну систему тренажів. Це довга, тривала і напружена робота. Але знову ж таки, повертаючись до самого питання: я б дуже хотів поставити Шекспіра в Шкільному театрі УКУ, але при цьому мені важливо, щоб ми були міцно духовними людьми. Мали добрий духовний стрижень, тоді чуттєвості шекспірівських текстів не принесуть нам руйнації. Взагалі питання тіла, душі, духу, це питання не тільки фізичної, емоційної, духовної зрілості, а й культури, певної роботи. Якщо нам у 21-му столітті вже є зрозумілим, для чого і як дбати про своє тіло, то культура емоцій ще на дуже низькому усвідомленні. А якщо говорити про духовність, то ми швидше відходимо від практики, втрачаємо розуміння важливості цих практик. І вже пожинаємо плоди занедбання. Територія Шекспіра, його «Глобус», є надважливим театральним феноменом і, дасть Бог, ми туди завітаємо.
– Над яким матеріалом плануєте працювати в ближчій перспективі?
– Є кілька проєктів в роботі: «Метаморфози» Овідія. Ми вже частково торкнулися античності взимку. Мали такий невеликий проєкт по театру античності з тематичними тренажами та лекторієм. Будемо глибше заходити на цю територію. Більше працювати з цими потужними міфами-монологами. Цими сильними енергіями.
Овідій – це також багато в чому територія чуттєвого. Як і Шекспір. І зберігає за собою наскрізний вертикальний стрижень: заради чого?! Бо твори Овідія – то не тільки красиві тексти, щоб качнути собі чуттєві м’язи, отримати ендорфіни, а й потужні тексти із змістовним наповненням. Такі фундаментальні тексти дають можливість рости як режисерові, так і акторам театру, – тексти писані на зламі епох. Пригадаймо: Овідій був сучасником Ісуса Христа. Неймовірний час! Очевидно, великі поети, до яких відносять Овідія, своїми творами, свідомо чи ні, засвідчують ці злами, повороти історії, цю метаморфозу часу. Слід пам’ятати, що метаморфоза перекладається з грецької не тільки як перетворення (людини в квітку чи пташку), але як Преображення. Преображення часу, простору, людства, і звісно, людини. Працюємо над поезіями Яна Твардовського, Василя Стуса. Цього року світ відзначає 700-річчя від дня початку небесних мандрів Данте, 150-річчя Лесі Українки, наступного 300-річчя Григорія Сковороди. Знаменних дат багато, а мрій і планів ще більше.
– Євгене, а ти бачиш себе як театрального педагога? Адже університетський театр це також своєрідний вишкіл, тож чи ти хотів би себе спробувати в такому напрямку мистецько-педагогічної діяльності?
– Гарне питання. І на часі. Я в цьому напрямку довбаю скелю вже 15 років. Викладав сценічну мову і акторську майстерність на різних театральних курсах, недавно мені було запропоновано очолити набір курсу при університеті ім. Івана Франка. Поки що я відмовився від цієї пропозиції. От цього навчального року буду дебютувати як викладач курсу «Театральна антропологія» на бакалаврській програмі «Культурологія» Гуманітарного факультету. Мрію, щоби в УКУ відкрилася магістерська програма з театрального мистецтва. На мою думку, це дало б новий потужний поштовх до розвитку гуманітарного напрямку в УКУ і запропонувало б нову педагогічну візію театральної справи.
Для мене важливою є ціннісна платформа для формування і живлення мистецької парадигми, структурна цілісність в побудові програми, уважність до історичної контекстуальності, не стільки естетичної, як методологічної. Освітній проєкт «МетаТеатр», який заснував Олег Ліпцин на базі Острозької академії, і до якого я запрошений асистентом, має такі якості. Вже є бачення, як ця програма мала б розвиватися в УКУ: кілька академічних напрямків у межах однієї магістерської програми: режисери, актори і театрознавці (критики), які б навчалися разом. Сподіваюся, що нам вдасться незабаром реалізувати свій задум.
Розмовляла Оксана Палій.
19.10.2021