Ридання.

І.

Сторононько рідна! коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне... Як глухо, як тихо...

Ой лихо!

Ой де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?

Чому ти не зійдеш на землю із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?

Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати моі вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні невагойниі рани

На лоні у тебе, моя Украйіно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой Боже!

Коли ж се минеться? Чі згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

II.

Украйіно! плачу слізьми над тобою...

Недоле моя! що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?

Гай, гай, не велика послуга!

Чі я ж би такоі бажала роботи?

Чі я ж би терпіла бридкі твоі пута?

Багато у серці моім і одваги й охоти...

Та й я ж у кайдани закута!

Ох, сльози палкі — вони душу палили,

Сліди полишили огнисті на віки.

Ті жалі гіркиі — вони мені серце звялили!

Даремні для нього всі ліки.

Чі ж мало нас плаче такими сльозами?

Чі можем ми, діти, веселими бути,

Як ненька в недолі, в нужді, побивається нами?

Де ж тута веселого слова здобути?

От знову ридання оті навісниі

У грудях мені закипають.

Ой доле! невже сі ридання тяжкі, голосниі

Отак надаремне лунають?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцне є каміння проймають, —

Невже найщиріші крівавиі сльози дитячі

Ніякоі сили не мають?

III.

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, серце запалає,

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить у край те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Йійі розбудить серденько зболіле.

Як-же повстане — йій не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога,

Сі дві дороги перед нами стане...

Котра з сих двох нам судиться дорога?...

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, браття! мало ще наруги,

Бо ще душа терпіти силу має,

Хай серце плаче, бється, рветься з туги,

Хай не дає спокою, хай палає!

[Народ]