За мотивами львівської виставки «Своїм життям до себе дорівнятись...», присвяченої до 150-річчя Лесі Українки
Ювілейні дати письменників є неабиякою інспірацією до переосмислення їхньої творчості, зокрема й у царині образотворчого мистецтва, а щодо Лесі Українки й поготів — згадаймо, коли створено найбільше за кількістю й найбільш знакові мистецькі твори, присвячені письменниці, а це знаменні дати 50-річчя пам’яті (1963 рік) і сторіччя від дня її народження (1971 рік). Тож 150-річний ювілей, до якого таки готувалися упродовж останнього року, є нагодою воднораз підсумувати й осмислити мистецький спадок, пов’язаний з Українчиними творами й постаттю самої письменниці, та організувати проєкти для спонуки до створення нових мистецьких робіт.
Виставка художніх творів у межах великого мистецького проєкту «Леся Українка: 150 імен», що відбувалася у дні ювілею Лесі Українки в Українському домі в Києві засвідчила, що досить небагатою є ця спадщина минулого як для такого масштабу письменниці та й радянський період не дозволив прочитати Лесю Українку належним чином, а за останні 30 років незалежної України ми лише потроху повертаємося до поетеси й починаємо переосмислювати її творчість та місце в історії нашої модерної культури.
Тож ініційована у львівському мистецькому середовищі виставка «Своїм життям до себе дорівнятись...» є одним із таких кроків до осмислення, прочитання чи препрочитання творчості видатної українки. Виставковий проєкт готувався тривалий час за кураторського сприяння народного художника України Ореста Скопа й об’єднав кілька десятків львівських малярів, графіків і скульпторів різних поколінь, від давніших робіт найбільш знаних художників, як Софія Караффа-Корбут, і до молодих митців, які чи не вперше звернулися до творчості Лесі.
В експозиції представлено низку портретних переосмислень Лесі Українки — від робіт, створених за відомими світлинами, до уявно-метафоричних портретів і скульптур. На початку експозиції ми впізнаємо зображення маленької Лесі з грабельками, за мотивами широковідомої стилізованої світлини у волинському народному вбранні 1878–1879 років, разом із не менш відомими портретами Петра Косача й Олени Пчілки, також відтворених за родинними чорно-білими світлинами, що ожили в кольорі на роботах Олександра Крохмалюка (2021).
Виставка пропонує вдивитися в художні портрети Лариси Косач-Квітки через пастельно-ніжний образ Лесі, який створив Володимир Турецький (1992), абстрактно-авангардний портрет авторства Бориса Буряка (1987), її портрет на блакитному тлі Петра Сипняка (2016) й замислено-іронічний портрет Лесі на червоному тлі Михайла Демця (2021). Два з найвідоміших прижиттєвих портрети Лесі авторства Івана Труша представлені на київській виставці, проте роздивитися їх можна на інформаційному банері із цитатами з листів Лесі щодо історії створення портрета.
Доповнюють портретний ряд скульптури, серед яких гіпсове погруддя авторства Ярослава Троцька (без дати) та Петра Кулика (1970).
Даниною Лесі Українці як фольклористці й записувачці народних пісень та дум є триптих Ореста Скопа «Кобзар, Леся Українка, Філарет Колесса» (2021) зі згадкою етнографічної експедиції Філарета Колесси за сприяння Лесі Українки та її чоловіка Климента Квітки, якій ми завдячуємо унікальним записам українських дум, пісень та інструментальних композицій, що їх виконували кобзарі й лірники Полтавщини та Харківщини.
Серед драматичних творів Лесі Українки традиційно, як і в сценічних рецепціях, лідерські позиції посідає «Лісова пісня». Мавка, Русалки, Лісовик, Лукаш із сопілкою, світ лісу й української демонології — у сюжетних сценах чи окремих образах, в графіці, скульптурі й живописі. На виставці представлені вже легендарні ілюстрації шістдесятниці Софії Караффи-Корбут до «Лісової пісні» (1963), які знайомі багатьом за книжковими виданнями, а тут їх можна роздивитися в оригінальному розмірі й первісних кольорах. Сучасні ж роботи за мотивами «Лісової пісні» переосмислені в різний спосіб — іронічно-етнографічний танок довкола Лукаша в Олексія Косатого (2016), гіперреалістичні русалки й лісовик на манер античних фавна й німф у Петра Сипняка (без дати), спустілі лісові й річкові хащі Тараса Опалинського (2021) й аж до нашарувань християнських образів та мотивів у триптиху Романа Опалинського (2021).
Драматична поема «Кассандра», актуалізована в умовах російсько-української війни й цьогорічною київською театральною прем’єрою та численними обговореннями серед літераторів, на виставці представлена новою скульптурною композицією Ярослава Юзьківа, виконаною у бронзі, що акцентує не на центральній героїні твору, а на напруженому драматизмі протистояння у війні й залежності людських доль від вищих сил.
Митці не часто зверталися до Українчиної «Кассандри», але все ж варто згадати, що 1971 року за мотивами цієї драми львівська мисткиня килимарства Стефанія Шабатура виконала панно «Прокинься Троє! Смерть іде на тебе!!!» — одне із найсильніших переосмислень драматургії письменниці, яке, на щастя, не постраждало в тій тоталітарній системі, проте його авторка відбула п’ять років таборів суворого режиму. На жаль, ні на цій львівській, ні на київській виставках воно не представлене, сьогодні його можна роздивитися в холі Львівської обласної державної адміністрації на експозиції.
Оригінальне філософське осмислення Лесі Українки пропонує триптих Віктора Москалюка «Приходь, я жду...» (2021), виконаний за мотивами драматичної поеми «Камінний господар», де митець експериментує з образами й матеріалами у пошуках відповіді на складні питання.
Чимало драматичних творів, як-от «Оргія», «Бояриня», «Руфін і Прісцілла», «В катакомбах» та багато інших ще чекатимуть на нову мистецьку рецепцію майстрів, сподіваємося, не до наступних ювілеїв.
Серед поезій Лесі Українки найбільш привабив митців поетичний цикл «Сім струн» — на виставці експонується однойменний графічний цикл ліноритів Романа Василика (1971) й серія робіт Теодозія Салія (2019). Графічні роботи Богдана Пікулицького (1988) відсилають до ще одного поетичного циклу «Зоряне небо» і додають до поезії Лесі Українки східної філософії й витонченості, античного мелосу і драматизму внутрішніх переживань.
Нову роботу за мотивами поеми «Давня казка» запропонував Левко Скоп (2021), занурюючи в середньовічні мотиви куртуазної поезії й середньовічних образів.
Чимало робіт в акварелях та олійному живописі відтворюють атмосферу волинських, криворівнянських, кримських чи грузинських пейзажів, де зростала, мандрувала чи перебувала на лікуванні Лариса Косач-Квітка, надихалася до літературної творчості чи поетизувала їх. Серед них — волинські акварельні пейзажі Володимира Сколоздри (2018) й гірські акварелі Віктора Виноградова, яскраві панорами й образи Гуцульщини Ігоря Гавришкевича й колоритна зустріч з Іваном Франком у Криворівні Михайла Демця.
Неодноразові і тривалі подорожі Лесі Українки до Єгипту зумовили єгипетські мотиви на виставці, зокрема «На тлі вічності» (2009) та диптих «Єгипетський пейзаж» (2021) Петра Сипняка. Уявна зустріч Івана Труша й Лесі Українки в Єгипті прочитується в інсталяції Макара Москалюка «Труш і Леся Українка в Єгипті» (2021), три монументальні полотна й до них прямують три паралельні дерев’яні балки з колодками, що нагадують сліди й нездійсненну зустріч 1912 року, коли Труш, ймовірно, вирушив услід за Лесею до Гелуана, проте не застав її там.
Як і на кожній колективній виставці, частина робіт лише ситуативно творить контекст Українчиної творчості, частина нагадує про час, в який ці роботи створювалися, деякі демонструють естетичні пошуки, проте на загал варто відзначити єднісне прагнення львівських митців віддати належне великій українській поетесі, драматургині й культурній діячці Лесі Українці у рік її 150-річного ювілею, хоч і не так тісно було пов’язане її життя зі Львовом.
Виставку демонструють у Львівському палаці мистецтв (Коперника 17) від 5 березня, проте через карантинні обмеження її поки змогло побачити надто мало відвідувачів. Сподіваємося, все ж на відкриття музеїв у квітні й можливість побачити експозицію, а поки пропонуємо короткий її огляд на світлинах.
02.04.2021