Як Леся Українка протидіяла тиску оточення та суспільним очікуванням? Як її обтяжував статус класика – при житті і по смерті? І як тепер усе псує школа?
Тези з виступу професора Григорія Грабовича на публічній дискусії «Леся Українка та літературний канон» під час інтелектуального маратону «Косач Talks» на 150-літній ювілей письменниці
Григорій Грабович — професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису "Критика"
Чи Леся Українка усвідомлювала себе класиком?
Я хотів би поставити це питання в ширшому контексті: як Лариса Косач, Леся Українка себе бачила? Вона точно знала, що призначена на якусь роль. Однозначно! Це було від її мами [Олени Пчілки] і це було від її дядька [Михайла Драгоманова]. Ця вибраність була очевидною. Але чи вона бачила себе як класика? І відколи? Це вже трохи інше питання. Власне, це основний зміст мого давнього писання про нашу «святу трійцю» – Кобзаря, Каменяра і Дочку Прометея.
Вона була професійним письменником. Вона дбала про гроші. Хоча родина мала гроші, вона постійно в своїх листах звертається: чи надійшов гонорар, скільки заплатили і так далі.
Визнання приходило етапами. Вже на 15 роковини її смерті, у 1928 році, Микола Зеров пише про неї як про виразного класика. Насправді він покликається на перше посмертне, вже ретроспективне писання про неї Михайла Грушевського, який також її вже бачив як класика.
Її вхід у полеміку, її впевнене полемізування з Франком нагадує те, як Шевченко ставив себе нарівні з Гоголем – він також себе бачив як рівноправного. І Леся Українка себе бачить як рівноправну.
Але мені здається, що за тим криються різні складні питання. Починаючи з протистояння двох іпостасей – Лесі Українки і водночас Лариси Косач. Що не є те саме. Навіть назва нашого заходу це підтверджує: весь час ідеться про Лесю, Лесю, Лесю – але чомусь це називається «Косач Talks». Щось тут є зашите.
Чи Леся Українка – це прояв зрілості української культури?
Це стало топосом у баченні самої Лесі Українки. За гамою тем і проблем, які вона порушувала, це було чітко видно.
Вона була на свій час, мабуть, найбільш начитаною, найбільш ерудованою з українських письменників. Вона зачерпнула від найближчого свого оточення – від мами, але передусім від дядька, від Михайла Драгоманова – поняття обов’язку бути частиною світової культури. Вже не в межах Російської імперії або навіть двох імперій – і Російської, і Габсбурзької. А взагалі – світовий контекст. Тож очевидно: це був топос, це були рамки, в яких ця класичність звучала.
Мама взагалі бачила літературу як питання певного домашнього вчення. І її ціла «Плеяда», і її гармонограм завдань походили саме з цього. Вона, врешті, не виконала тих завдань і не виправдала тих очікувань. Вона не переклала всі ті речі, які від неї хотіли (пан Грабович має на увазі перелік світової літератури, складений її оточенням для перекладу українською мовою; сама Леся Українка трималася інакших перекладацьких пріоритетів, – Z). Мала бути перекладачем так, як Михайло Драгоманов хотів, – але вона цього не зробила. І правильно! Вона стала собою!
На яку місію її готували? Як вона це все переформатувала і стала незалежною персоною, яка діє за своїми стандартами і за своїми мисленнями? Власне ці питання, на мою думку, є архіважливими. І це є, власне, основне її досягнення.
Чи Леся Українка досі «почитаємая, но не читаємая»?
В англійській мові є поняття: горила в кімнаті. Це тема, про яку ми не говоримо, яку нам зручно не помічати. Або в Йонеску – носоріг у кімнаті, про якого ми не говоримо. А це є наша школа! Це є навчальна програма, роблення класики в школі для дітей. Тобто насаджування їм класиків. Тією структурою, яка насаджує той чи інакший аспект прочитання, є саме школа. А школа інфантилізує. Вона з Лесі Українки зробила Лесю Українку такою, якою вона є.
Приклад: премія, створена совітами 70-го року за найкращий твір дитячої літератури – ця ж формула була повторена вже за незалежної України – і далі існує. Це є величезне непорозуміння. Письменник вже згори є бачений як патронеса дитячої літератури – а воно насправді зовсім навпаки. Це дуже зріла особа, яка пише не для дітей, а для нас, дорослих, і в ключі, який є дорослим.
Може, я ламаюся у відчинені двері, може, для всіх це є вкрай зрозуміле. Але якось хотілось би, щоб це частіше обговорювалося. Бо без цього обговорення… Ну уявіть собі – «лесезнавство». Яке це лесезнавство? Це інфантилізуюча формула.
Чи Леся Українка завжди писала геніально?
Я би хотів поставити питання про внутрішню еволюцію Лариси Косач як письменника. Про етапи. Невже добрий читач не бачить, що деякі ранні твори є дуже інфантильні? Вони є запрограмовані на це: Do, Re, Mi, Fa, Sol, La, Si (ідеться про цикл «Сім струн», присвячений, до речі, Михайлові Драгоманову, – Z). Або цей – «Роберт Брюс, король шотландський»… Я це перечитував учора. Це не читається! Це для дядька писане! А потім – потім переходимо до іншого. І вкінці – до «Віли-посестри» і до «Лісової пісні».
Не треба звужуватися. Динамізація цього процесу є дуже потрібна, дуже цікава. Бо Леся Українка бореться з цим. Уявіть собі, що з меншим талантом і з меншою відвагою могла би стати таким рабом Олени Пчілки і великого Українця (Українець – один із псевдонімів Михайла Драгоманова, – Z). Вона не стала рабинею.
Чи дійсно «Лісова пісня» – magnus opus Лесі Українки?
Це питання, над яким варто застановитися. Мені здається, що це є непорозуміння. Шкільна програма зазвичай вибирає або найгірші речі, або найпростіші речі, або якісь такі, які можна якнайлегше вбгати в прокрустове ложе ідеології, напоучування. А тут раптом їм не вдалося – вибрали найкращий твір! Мали вибрати найгірший – а вибрали найкращий!
А тому, що «Лісова пісня» – це є твір з подвійним дном. З одного боку це казка, феєрія. А з іншого боку це психодрама. Про психотипи, про архетипи. Це прекрасний твір! Великий твір! Як кажуть поляки, arcydzieło. Нам пощастило, що його не можна зіпсувати, бо він вже надрукований, його нема як цензурувати. Хоча можна робити різного роду дурацькі спрощення – що школа й буде робити.
Вибачите за цей пафос проти школи. Але мушу його висловити, бо є нагода. Обов’язок кожного науковця – обов’язково говорити про стултифікацію (stultus з латинської – йолоп, – Z), інфантилізацію школи. Вона не зреформована. Як ми взагалі можемо робити поступ, якщо фундаментальні речі не залагоджені? Або – що ще гірше – навіть не обговорювані.
Чи Леся Українкв мала читача серед своїх сучасників?
Інтуїтивне, глибинне почуття читача є необхідним. Як без цього? Вона його мала. І я так думаю, це був by-product, побічний продукт цього вишколу, цього запрограмування. Тут є зворотна сторона цих закостенілих інтелектуальних пут, які накладалися, – бо водночас було відчуття, що пишеш для майбутнього, для якогось універсального читача.
До речі, Франко це також мав. Хто є адресат його «Похорону»? Це є сповідь. Він сповідається про те, як йому погано тепер бути роздвоєним – бути і письменником, і тим Каменярем водночас.
Лариса Косач має дуже багато саморефлексії. Вона є письменником, який має глибоке розуміння і самого себе, і своєї пастки, в якій вона є, своєї приреченості. І тому це так важливо. Якщо ми хочемо зреформувати її присутність у каноні, варто наголошувати на багатогранності її доробку, складності її епістолярію, її статей і так далі… Кожен критик попадає в екстаз і апологію. А тут раптом треба все це динамізувати, по-новому бачити, ревізіонувати.
Я її ще відкриваю для себе. Найбільше, мабуть, закарбовується відвага. Попри всі болячки – точно не тільки ці фізичні! – саму себе стверджувати і йти вперед... Ну, це героїзм. Але «героїзм» у кращому розумінні. Не в цьому пафосному і не в шкільному. Героїзм протиставити себе канонам, протиставити себе тому, чого хоче від тебе суспільство – думаю, це варте уваги.
Але водночас для мене важливе, щоби, знаєте, не ідеалізувати. Ті ж листи з Ольгою Кобилянською... Як це розуміти? Може, Соломія [Павличко] мала рацію – а може, не зовсім. Я не думаю, що йдеться про сублімації сексуального. Це є пошук інтимності. Вона себе розкриває. Я це бачу і доцінюю. Мені це по-особливому звучить.
Чи можна читати Лесю Українку по-сучасному?
Коли я останнього разу був у Києві, мені пощастило потрапити на останній показ експериментальної вистави на базі «Лісової пісні» – «Verba» Сергія Маслобойщикова. Це є твір, який нібито є «Лісовою піснею», але так переінакшеною – що водночас ніби і не «Лісова пісня». Текст покручений, помішаний. І це є прекрасний твір! Він мене шокував. І навіть якоюсь мірою відштовхував. Бо я був під впливом цього же канону. Але дуже цікавий твір. Це, як би сказати, своєрідна деконструкція класика і переставлення її вже немовби в інший формат.
Чи тема спадку Лесі Українки вичерпана після публікації 14-томника?
Я натрапив у своїй бібліотеці на таку книжку – «Леся Українка. 1871–1971». Її видали 50 років тому за підсумками лесезнавчого проєкту. Це була конференція в Гарварді – і потім видали книжку. Читаю – і розумію: як багато від того часу змінилося! Яке це все є старосвітське, таке ближче до XIX століття, ніж до XXI, хоч воно у 1980-му році видане… Те, що маємо тепер – це обнадійливо. Думаю, це фантастична нагода почувати себе оптимістично.
Але найважливіше – не впадати в шаблони «алилуйщини». Це така наша біда... Треба робити ще більше.
Підготував Володимир Семків
04.03.2021