Христина Лукащук в публічному просторі Львова з’явилась раптово шість років тому, коли відкрила галерею «Коралі». Наважилась зробити це по-за старим містом, хоч як їй всі доводили, що це комерційне самовбивство, ходити не будуть. Ходили. Тож звістку, що Христина закриває галерею, арт-Львів обговорював з сумом – всім було шкода потенціалу цього стильного простору і його креативної господині. Але вже за рік Христина з’явилась в іншій якості – автора оригінальних книжкових проектів. Про ці та інші її творчі перевтілення я вирішила поговорити з нею особисто.
– Ми познайомились на тому моменті, коли ти почала писати?
– Був виданий перший роман і я збиралась відкривати галерею.
– А перед тим у тебе, як з’ясувалось в процесі, була ще кераміка (навчання в коледжі Труша) і архітектура.
– І ще проектна фірма…
– Потім галерея три роки, паралельно – книжки, які ти спершу писала, потім почала ще й ілюструвати. Тільки до першої твоєї книжки малюнки створила Аня Булкіна, а решту вже ти сама.
– І далі б ілюструвала Булкіна, якби вона не впадала в такі творчі паузи, які відкидали видання книжки на півтора-два роки.
– Потім галерея себе вичерпала для тебе як проект, тобі вже стало нецікаво. І книжки ти теж перестала писати, мені здається, що це відбулось раптом, хоча, напевне, то був поступовий процес. А ще паралельно в галереї ти почалась займатись живописом в групі Нестора Бордуна. І ці шукання в образотворчому напрямку перевтілилося зрештою у книжковий дизайн і книжкові проекти. Це такий складний шлях пошуку себе, бажання охопити все, що цікаво, чи просто обставини так «ведуть»?
– Починалось з того, що все мало бути «правильно». Після коледжу Труша в академію я не пішла, бо батьки сказали, що художник – це ніхто. І треба мати серйозну професію. Я хотіла поступати у Києво-Могилянську академію на міжнародні відносини, в мріях бачила себе дипломатом. Але батьки вирішили, щоби я на архітектуру вступала. Я тоді дуже плакала. Але виявилось, що архітектура – це дуже цікаво. Як казав професор Рудницький з Політехніки, якби я мав дочку, і думав би, куди її віддати – то це власне, була б архітектура. Бо вона поєднує і мистецтво, і інженерію.
– Але тут важливо, щоби ти співпав з обраною професією. Інакше найцікавіша професія – мука. Я знаю кількох хороших художників з дипломами архітекторів.
– Тому що у нас немає попиту на творчість в архітектурі. Є попит на ремісника, який може збудувати хату. Але щоби хтось цінував пошуки чи індивідуальну думку, таких немає. Вся діяльність архітектора зводиться до того, щоби збудувати елементарний будинок (найдешевший) і погодити його. А щоби дати архітектору свободу поставити на цю ділянку саме те, що там має стояти – такого розуміння нема.
– У твоїй архітектурній практиці такого не було жодного разу?
– Ні, і я не знаю архітекторів, які б до кінця були задоволені з того, що вони зробили. Хіба в Києві були поодинокі випадки, коли замовник запрошував певного архітектора, тому що вважав, що його стиль відповідає його смакам. А у Львові на таке ніхто б не підписався. І це мене в нашій архітектурі дуже розчаровувало. А стосовно книжок – писалося, поки писалося. Після «Курви» (2012 рік), по суті, нічого нового і не вийшло.
– Поштовхом писати було бажання вихлюпнути якісь свої нездійсненні особисті сюжети чи надмір фантазії?
– У мене виникали час до часу ситуації, якими я не могла ні з ким поділитися. Бо до церкви не ходила (це не моє), до психоаналітика теж ні – тоді немодно було, а треба було якось давати собі раду. В писанні я якраз спробувала моделювати для себе цю ситуацію і шляхи, як з неї вийти. А коли це вже було викладено на папері, то ставало просто і очевидно. Я зрозуміла, що для мене це був варіант самопсихотерапії. В процесі я навчилася, принаймні, формулювати свої внутрішні питання і якимсь чином давати на них відповіді. Писала начебто для себе, але з розрахунку, що це хтось може прочитати. Зрештою, мої вправи оформились в лекцію «Письменництво як психотерапія». І, власне, мої книжкові нагороди (практично кожен роман Христини Лукащук ставав лауреатом конкурсу «Коронація слова» – ред.) були результатом якраз «граничної чесності» в моїх творах. «Курва» була визнана кращим еротичним твором, хоча я не вважаю його еротичним – вважаю відвертим. Власне, ця відвертість, на мою думку, якраз імпонувала читачам. Назагал для видавництва це був дуже успішний проект, розійшлося кілька тиражів. Це те, що для мене було важливим – бути чесною з собою і навколишнім світом.
На одній з лекцій «Письменництво і психотерапія» до мене підійшла Оксана Думанська і сказала, що знає, про що я говорю. Вона в свій час теж завдяки письму вийшла зі складної життєвої ситуації. «Але перестань писати попсу, – сказала пані Оксана, – і почни писати нормальні тексти». Для мене це було одкровенням. Бо в письмі я відчувала себе таким самим наївістом, як от, наприклад, наївісти в живописі. Там я професійно можу про це судити, тож я собі уявляю, як сама виглядала в очах професійного письменника і викладача, доцента кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства. Завдяки пані Оксані я зрозуміла, що в письмі все так само, як в живописі. Вісімдесят відсотків успіху – добра композиція, а далі – гама і своє індивідуальне бачення.
Потім, коли Оксана Думанська готувала антологію «Львів… Львів’янки... Любов…», вона мені подзвонила з питанням, чи я маю текст, де є Львів і любов? Я мала «щось» на 40 сторінок, те, що я називаю «пряма трансляція серця»: текст без діалогів, без названих персонажів, без прописаних характеристик, без динаміки подій… Отого всього, що потрібно для комерційної успішності твору. Але, знову ж таки, там була максимальна чесність з мого боку. Коли я пані Оксані пожалілася, що вже далі не знаю, про що писати, бо основний імпульс вичерпався, все, що хотіла, я вже сказала, вона мені порадила: «Розкрий оце, оце, оце…». Я ще два місяці дописувала текст, і тоді вперше відчула задоволення від письма.
Десь взялися теми, десь взялися нюанси, і оце в березні нарешті має з’явитись друком роман «Любов практична» (видавництво «Книга ХХІ»), який редагувала Оксана Думанська. Це вже після «Курви» пройшло чотири роки. Коли видавництво «Чорні вівці» сказало, що їм подобаються мої малюнки, я запитала, може, їм будуть подобатися і мої тексти? Вони сказали: «Надсилай!» Я надіслала. Головний редактор Христина Венгринюк перепитала, чи я впевнена, що хочу, аби це друкували, бо це вже така ду-уже відвертість? Але я вважаю, що це чесність з мого боку, ота відвертість. Для мене інакше немає змісту писати. І «Книга ХХІ» («Чорні вівці» - їх дитяча філія) погодились то друкувати. Вважаю, що з моїх дев’яти чи десяти романів це нарешті щось те, в якому напрямку я б хотіла писати. Зараз працюю над новим текстом, але в іншому режимі, ритмі, я вже тепер знаю, що я хочу, я смакую писання.
На відкритті виставки в галереї "Коралі"
– Паралельно з писанням ти досить успішно провадила галерею («Коралі» - ред.)
– У мене багато друзів-художників, які роблять добрі речі, я давно хотіла щось зробити для їх популяризації. Мені видавалося, що в нас люди не знають про цікавих художників, бо немає місця, де вони можуть їх побачити. А якби це місце було, вони б дуже тішились з того, що є такий от такий цікавий пласт молодих авторів у Львові. Виявилося, що я глибоко помилялась. Що такого місця немає, бо немає попиту. Якщо комусь раптом щось треба, то він через знайомих знаходить художників по майстернях. Я пропрацювала в галереї три роки день в день, і можу відповідально сказати, що з культурою галерейного життя у нас дуже проблематично. В одній зі львівських галерей мені навіть не дозволили повісити оголошення про нашу виставку. А коли до мене приходили кияни, які шукали того чи іншого автора, а я витягала їм список галерей, де можна купити їх твори, вони питалися «Ви нормальна?». Я казала: «Сподіваюсь, що так». Розуміла, про що вони говорять, що не можна отак видавати контакти, треба всюди пильнувати свій інтерес. Але я робила те, що вважала за потрібне.
Коли вже закрила галерею, прочитала книжку Джулії Кемерун «Шлях художника» – це такий практикум, я про нього прочитала в інтерв’ю Мар’яни Прохасько. Коли в неї була творча криза в процесі ілюстрування її першої книжки, їй порадила колежанка. І там я прочитала, що люди, які бояться самостійно займатися мистецтвом, брати на себе відповідальність за свій творчий шлях, займаються чимсь дотичним до мистецтва: відкривають галереї, стають критиками… Тож, коли я послухала себе до кінця, я зрозуміла – так, я хочу працювати як художник. Власне, тоді ми з Нестором Бордуном відкрили студію для дорослих.
– А як в твоєму житті з’явилась книжкова ілюстрація?
– В Києві є журнал «Маленький розумник», його власниця чи засновниця Олеся Білоус, коли ще була в мене в галереї, питала, чи я знаю когось, хто б хотів малювати для дітей? Бо є великий попит, але мало хто хоче тим займатись. Коли я закрила галерею, то перше, що мені спало на думку – написати до тієї Олесі з тим, що я спробую. А ще один поштовх до цієї ідеї відбувся на презентації книжки «Белла – балерина» «Видавництва Старого Лева», яку ілюструвала колишня львів’янка (тепер вона живе у Нью-Йорку) Валерія Соколова. І, власне, тоді вона сказала, що з дитинства хотіла бути ілюстратором. А я з дитинства хотіла бути всім, тільки не ілюстратором. І мені так стало цікаво, як от можна хотіти з дитинства і в кінцевому результаті стати ілюстратором? Вона також сказала, що це найщасливіша професія, яка може бути в житті. Захотілось попробувати. І коли я зробила першу ілюстрацію на перший вірш – мені щастить з людьми, які мені говорять в потрібний момент хороші і потрібні слова – Олеся Білоус мені сказала «Ой, Христю, ви ж вроджений ілюстратор!» І я зуміла в це повірити. Почала працювати. Тепер знаю – це тяжкий хліб.
– Але тобі вдається. Ті перші ілюстрації, і те, що я бачу тепер – це дві великі різниці. І за такий короткий період.
– Це просто не порівняльно. Я починала на папері, акварель, олівці… Пощастило, що Олеся мені сказала про вродженого ілюстратора. Якби вона якось інакше це сформулювала, менш категорично, типу – працюйте, вам треба розвиватись, навряд би я цим би займалась. А тут захотіла далі працювати. Друзі мені підказали, що якщо я хочу серйозно працювати, то треба і програму серйозно освоїти, і планшет купити. До цих всіх технічних моментів треба ставитись з повагою. Шукала, хто б навчив, ніхто, ясна річ, вчити не збирався, нагадали, що є дядько Google. Я знайшла якісь уроки в інтернеті і два тижні плакала, бо мені все пропадало. А через два тижні у мене появився якийсь перший малюночок, потім другий… Олеся мене дуже в тому підтримала, давала час до часу якісь замовлення. Тож я мала можливість розвитку. Але вона дуже чітко ставила робоче завдання: все було буквально посторінково розписано, що, де, як, в яких ракурсах і кольорах має бути зображено. Свободи для творчості не було жодної. А мені хотілося. І я почала створювати повністю свої проекти: від тексту до ілюстрацій та макету.
– Перший проект був про таємниці сервірування для «Видавництва Старого Лева»? Ми якось про нього з тобою говорили, коли він ще був на рівні задуму.
– Першим, напевне, був «У царстві лева» Люби Відути, видали «Чорні вівці». Це окрема історія. Люба мені в якості прикладу прислала один вірш, а потім мало бути ще двадцять. Я сказала – дякую, мені того одного достатньо. Вона здивувались: як, з одного вірша робити цілу книжку? Але я цей вірш побачила вже відразу в картинках і зробила. Спершу були певні заперечення, бо авторка до такого компонування – два рядки на сторінку – не звикла. Але кінцевим результатом була задоволена.
Наступною якраз була книжка про сервірування – правила етикету у вигляді детективу і «Казка про Майдан». Вона була третьою по рахунку, але вийшла першою. А ті дві перші вийшли тільки цього року.
– Твоя «Казка про Майдан» на той момент, щойно по Майдані, вийшла вчасно і дуже щиро і влучно.
– Моєю ідеєю було написати історію України в контексті Майдану, але так, щоби дитинці з іншої держави це теж було зрозуміло. Почала текст з найдавнішої коляди світоуявлення українців – «Колись, давним давно, коли ще не було ні моря, ні землі…» А далі не знала, як це продовжити. І тут мене підтримала Оксана Думанська, яка сказала: береш, і в такому ж ритмі, в тому ж настрої пишеш весь решта текст. Я написала. Вона сказала – чудово! А тепер переписуй, бо.. І я так п’ять разів переписала. Потім, коли до мене почали доходити відгуки, що всі це сприймають як казку, тобто, мене, як автора, ніхто до уваги не брав – я зрозуміла, що місія виконана.
Ця книжка переконала моїх друзів і замовників, що я щось вже знаю і можу. А я зрозуміла, що книжкова графіка – абсолютно моє. Бо коли ти встаєш зранку і починаєш малювати якихось зайчиків, ти усміхаєшся, бо там неможливо не усміхатися. А в процесі починають з’являтися якісь паралельні історії, наприклад, раптом в малюнку опиняється триколісний велосипед, якого в тексті немає. Але ти розумієш, що то вже зайчик його приволік… І так далі. Щоправда, в одній рецензії написали, що мої малюнки (власне, до оцієї казочки про зайчика) примітивні, і треба було дати більш упізнаваних звірів. Але я дуже довго йшла саме до цих «примітивних» малюнків – це був мій пошук власної мови і певного мінімалізму, сконцентрованості в самому образі. Цей мінімалізм є в народних іграшках та народному мистецтві. Ти даєш натяк, напрямок. Далі має працювати фантазія дитини. Дитина сама собі все решту придумає.
– Так було в нашому дитинстві. Теперішнє тачпадне покоління тицяє пальчиком в екран і чекає, щоби картинка сама літала, стрибала…
– А потім дитина виростає, і в неї фантазія не працює. Вона очікує тільки на запрограмований результат, що має бути так, так, і так. І тоді вона починає платити за фантазію.
– Хоча почала ти з книжок для дітей, але декларуєш, що є «дорослим» ілюстратором.
– Наразі я волію займатись арт-буками для дорослих.
– Це авторський варіант записника, де певні зображення створив дизайнер, але ще залишається вільний простір, і ти теж маєш можливість там щось дописувати чи домальовувати – бути співавтором?
– Для мене це скорше ближче до поняття tаblе book, книжка, яка лежить завжди на столі і створює настрій. Бо, назагал, арт-бук – це не книжка, а дуже чітка емоція, переважно одного вірша. Навіть в збірці, де багато віршів, завжди є один, який задає настрій. Якби я дістала таку книжку в презент замість шоколадки, і знала б, що це людина вибрала саме для мене, я б дуже тішилась. Я б її мала щодня перед очима. Гортала і насолоджувалась. Але багато видавців відмовляються від арт-буків через то, що це один вірш на 16-ть розгорток, там нема що читати, оп, і закінчилось. Хоча це не є для читання. Для читання є за ті самі гроші і 500, і 600 сторінок – прошу, купуй. Арт-бук – це суто для настрою. У мене, наприклад, зараз є три готових проекти для дорослих: арт-бук на два вірші Мар’яни Савки. Власне, в пошуках, що би я хотіла малювати, я для себе відкрила її як авторку. Я попала на «Лиса» і була заскочена, що цей вірш, який я проілюструвала саме для дорослих, входить до збірки для дітей. А для мене це якраз дуже дорослий текст, з love-story, як мінімум для підлітків, а не для три-чотири-п’ять. Ще один арт-бук – Каті Михайліциної «Яблуко», там три дуже коротенькі, але романтичні, настроєві тексти. І третій – на вірш Жадана «Пливи, рибо, пливи». Я переживала, чи Жадан не буде мати претензій до малюнків, бо це моя паралельна історія. Наперед я це з ним не погоджувала. Видавці («Чорні вівці») йому вже постфактум вислали, і йому сподобалось, він сказав, що малюнки чудові. Ми домовились з «Чорними вівцями», що, якщо вони то видадуть, вони будуть першими в Україні видавцями оцих арт-буків чи table book-ів. Бо інші видавці вагаються, вони не бачать аудиторію, для дитини батьки точно книжку куплять, а от для себе – вже не факт.
– Давай ще повернемось до вашого спільного з Уляною Горбачевською книжкового проекту «Мозаїка Різдва».
– Починалось з того, що в якийсь момент Уляна сказала: мене Різдво у вигляді вертепу вже не цікавить. Мене цікавить суть цього дійства, а не форма. Форма занадто вже заїжджена, і коли люди її бачать, можливо, вимикається суть глобальності самої ідеї. Ми говорили-говорили і договорилися до того, що проект «Мозаїка» ідеально підходить для роботи. Думали, з чого почати, з музики чи текстів? Вирішили – з текстів. Уляна їх збирала три роки з цілої України, також тут є тексти з архіву її бабці початку минулого століття, автентичні, без літредакцій. Ми спершу думали, що до таких текстів пасує абстракція. Але коли я за них сіла, у мене почали народжуватись абсолютно інші візії. З’явилась своя форма. Хтось з відомих художників казав, що поділ мистецтва на абстрактне і реалістичне досить умовний. Є мистецтво, яка діє, і мистецтво, яке не діє. А все решта не має ніякого значення. І, власне, мені треба було, щоби воно діяло. Найперш воно діяло зі мною, і я, відповідно, то малювала. Потім для мене був дуже відповідальний момент, коли я свої малюнки показувала Уляні, вона принесла музику, ми включили перший трек, а я відкрила першу картинку. І воно нам так наклалося, що вона мене обняла і сказала: «Якби я мала малювати сама, я б таке саме хотіла намалювати».
– Скільки загалом ілюстрацій?
– Там сім чи вісім треків, якщо я не помиляюся, і чотирнадцять розворотів. Тексти ідуть окремо, ілюстрації окремо, вони можуть бути як окремими листівками\плакатами, так і єдиним виданням.
– Ти, коли малювала, вивчала різдвяний «архів» іконопису?
– Я не хотіла, щоби було канонічно-іконно-страшно. Тому я дивилась не тільки ікони, а все, що могла. Зробила для себе багато відкриттів: наприклад, що Ірод – архітектор, зодчий, унікальна людина, і все, чим нині пишаються в Ізраїлі\Юдеї, було закладене ним. Напевне, найскладніше для мене було робити той розворот, де Ірод вбивав дітей, тому що я вважаю, що ця книжка для дітей в тому числі. Бо Різдво не є ні дитяче, ні доросле, воно просто є. Наш проект з Уляною – музика, спів, книжка – не розрахований на якусь певну вікову категорію. І мені було важливо подати цю криваву історію так, щоби навіть дитина могла це дивитись. Для мене це був виклик. І мені здається, я це зробила. Тобто, на перший погляд ти бачиш орнамент, а вже далі, коли вдивляєшся, бачиш, що це частини немовлят. Я думала, що це – найскладніший період роботи. А далі, там, де йдуть веселі коляди, мені буде легше. А насправді веселість мені було складніше малювати.
Чим він ще для мене цікавий – що це міжнародний проект. Це теж символічно, бо Різдво не є ані українським, ані чиїмсь іще. Тому я намагалась не давати традиційних вишиванок. Але попри то там чітко прочитується цей український післясмак – це була моя внутрішня задача. Я шукала, хто б міг профінасувати цей проект. Всі, хто бачить, всі захоплюються. Але потім починає спрацьовувати традиційний механізм маркетингу: необхідність визначити рамки, хто тут є кінцевим споживачем. А в цьому проекті цих рамок немає. Є інвестори, яким цікаво зробити суто книжку. Але мене цікавить реалізація проекту в повному об’ємі: диск + книжка. І це не є захмарні суми – вартість 2000 примірників книжки з диском з добрим друком близько 4 000 євро. Диск вже записаний. Німці зробили. Потрібен лише меценат, який би видав. І нехай би вони з’явились тільки в школах, бібліотеках, садочках. Але цей проект мав би бути. Бо це можливість побачити своє, історію, культуру. Традицію, в іншому ракурсі. На особистому рівні це дає розуміння, що не завжди все має бути в знайомих рамках. Для мене кожна книжка, кожен такий проект – це розширення власних рамок.
