Ниткою крові

14 жовтня на сцені Львівського національного театру опери та балету відбулось народження нової української опери. Це день, коли з’явилась межа – «до» та «після». Творці та виконавці опери-міфу «Україна – Terra Incognita» на надзвичайно високому мистецькому рівні довели, що народна пісня, в її максимально автентичному образі, може бути самодостатнім художнім зерном для масштабного дійства. Вона стала і лібрето, і сюжетом, і рушієм драматургії твору.

Авторкою унікального проєкту є Уляна Горбачевська. Вона ж і творила партитури вокальних голосів. Авторкою музики до опери виступила Марія Олійник. У продовження мови про авторів опери варто сказати, що кожен з виконавців є частково і автором. Автором не тільки в розумінні авторської інтерпретації, а автором музичного полотна. Як зазначає Марія Олійник у інтерв’ю  у партитурі вона свідомо залишає місце для імпровізації.

Виконали оперу 10 солістів-співаків: Уляна Горбачевська, Микола Береза, Ярослав Федорчук, Сергій Бадюк, Марко Свіжінський, Денис Іванів, Софія Лешишак, Андріана-Ярослава Саєнко, Катерина Смірнова, Ольга Баландюх; оркестр Ukrainian Festival Orchestra під керівництвом Івана Остаповича та Тараса Демка (диригент вистави Тарас Вергун), Ігор Гнидин (перкусія), Михайло Балог (саксофон), Ришард Лятецький (мультиінструменталіст).

Про що опера?

Опера-міф складається з п’яти композиційно та музично завершених частин: Міф «Роду», Міф «Дому», Міф «Любові», Міф «Степу», Міф «Залізного Серця». Це стовпи, що тримають людину на цій Землі, стовпи, що вказують звідки ми, і куди прямуємо.

Перед слухачами розкривається історія людини та народу в цілому – від його зародження, зростання, зрілості, пробудження волі та її відстоювання. Ця тема – проста і вічна. Проте, художнє вирішення – унікальне.

Це опера?

Опера серед музичних жанрів  – подібно футболу серед видів спорту – завжди викликала найбільший інтерес у публіки. Вона найбуквальніше могла показати історичні та політичні події, гострі соціальні проблеми, а відтак – була в епіцентрі уваги спільноти.

У наш час можна спостерігати дуже втішну тенденцію у розвитку оперного жанру в Україні, зокрема у Львові. Львівський Національний театр опери та балету тішить слухачів прем’єрами та оновленими режисерськими постановками світових музичних перлин тощо. «Україна – Terra Incognita» названа оперою-міфом, і однозначно є унікальним мистецьким продуктом. Отож,  наведу кілька рефлексій, що спіткали мене відразу по завершенні твору.  

Замовкає останній звук… У голові рояться враження та емоції. І через них немов червона нитка (один із символів опери, про який трохи згодом) чітко і абсолютно впевнено зринає думка: «Це було довершено!». Довершеність мені вбачається в особливому відчутті цілісності. Тут не буде головних героїв, не буде добрих чи поганих, не буде і лінійного сюжету. Але тут є пісні, багато пісень,  створених для різних людських потреб, у різний час, у різних куточках України. І нам залишається тільки захоплюватись майстерністю Уляни Горбачевської, яка обєднала ці строкаті шматки у єдиний художній моноліт.

Архаїчний спів і академічний оркестровий супровід, минуле та сучасність, любов, воля, боротьба. У цій опері є все. Важко дати жанрове визначення, без зміщення акценту на один з векторів композиції. Відтак, візьму на себе сміливість назвати цей твір «Українською оперою для нас і про нас». Для нас минулих, для нас теперішніх, і для нас майбутніх. На сцені ми не побачили традиційного оперного конфлікту, але цей конфлікт постійно зринатиме всередині нас аж до кульмінації у п’ятій частині (Міф «Залізного Серця»), коли Уляна Горбачевська в образі Terra Incognita запитає: «Що для вас ця земля?». Після цього питання неможливо залишитись колишнім.

Голос  опери 

Опера-міф «Україна – Terra Incognita» промовляє до слухачів п’ятьма чоловічими та п’ятьма жіночими голосами, які є рівноправними. Виняток – голос Землі у виконанні Уляни Горбачевської, відокремлений від інших жіночих образів у Четвертій та П’ятій частині опери. Варто відзначити багатство прийомів, використаних у партіях: густий, горловий тембр, навмисно «спрощене» звуковидобування напівзакритим ротом, «завивання», шепіт, а також численні звуконаслідування, вигуки тощо.

Наприклад, епізод у Другій частині (Міф «Дому»), коли артисти разом із оркестрантами подібно дітям відтворювали процес опанування мови: звук – склад – слово. Спочатку це викликало комічний ефект, потім – розуміння глибинності символів: на рівні конкретної дитини, що вчиться говорити; на рівні людства, що таким чином опановувало мову; на рівні суспільства, яке через століття воєн все ще вчиться комунікувати словом і вміти доносити свою чітку позицію.

Не менш цікавим є епізод у Четвертій частині (Міф «Степу») – спускається велике уквітчане полотнище (як символ родючого степу?). Через спеціальні отвори бачимо голови вокалісток, що відтворюють пташиний спів: тьохкання, цвірчання, скрекотіння тощо. Та згодом поміж тих, на перший погляд, хаотичних звуків чуються слова «туди», «ідуть», «вороги ідуть».

В опері-міфі вокалісти є водночас і солістами, і хором. За словами авторів – вони намагались відродити народне багатоголосся, яке насправді виходить далеко за рамки терцієвої втори та функційного басу. Поліфонічний виклад сприяв неабиякій динамічності висловлення. Слух «чіплявся» то за одну то за іншу партію, створювався темброво і мелодично розмаїтий ансамбль при невеликій кількості виконавців. Слухач поринав у атмосферу спогадів: враз опиняєшся на празнику в церкві, а чи серед колядників десь в Карпатах, подорожуєш безкраїм степом теплої літньої ночі, чи співаєш межи дівчат на березі річки?  

Окрім співу важливу драматургічну роль відігравала декламація – наприкінці першої частини «Міф Роду» промовляє чоловічий голос і бажає всяких гараздів у кращих традиціях щемких прощань після родинних свят. У другій частині (Міф «Дому») теж почуємо декламацію, від якої повіє особливим теплом батьківської оселі. В плинній старечій оповіді виринають прості та безцінні істини: «Коли між ворогами немає нікого з нас, то ніякий ворог нам не страшний». Втретє чоловіки промовлять до слухачів у П’ятій частині (Міф «Залізного Серця»). І ці слова закарбувалися в серцях більшості людей – вони викликали бурхливі емоції – жалю, злості, сорому перед собою та нацією: «Потрібно мати Серце, в якому плавитиметься залізо, а ми його не мали; потрібен вогонь, а ми не могли загорітися. Ми тільки носили купи уламків…» і завершується слова тисячолітньою фразою: «Іду на Ви!». Цікаво, що опісля немає сцени боротьби. Акцент зроблений на стражданнях, які приносить ця битва. Ми почуємо втомлені жіночі голоси.

Підсумовуючи цей блок рефлексій хотілося б висловити побажання до авторів опери-міфу. Попри досконало створені музичні образи – дуже бракувало переліку використаних пісень у листівці, буклеті, чи хоча б словесного рядка над сценою. Чимало пісень не були знайомими слухачам. До того ж у багатоголосних епізодах не завжди вдавалося на слух зрозуміти текст пісні. А це на мою думку сприяло б глибшому розумінню сенсів – не тільки через музику, а й через слово.

Звук опери

Інструментальна частина опери звучала тембрами струнних, перкусії, саксофоном та фортепіано. Кожен із інструментів, за визначенням авторів, мав символічне значення: оркестр – Дім; перкусії – Степ; саксофон – Залізне Серце.

Уваги на мою думку заслуговує партія фортепіано, яка так рідко і здебільшого майже непомітно використовується у симфонічних та оперних партитурах. Тут тембр фортепіано буквально проговорював всі грані емоцій – камерно та інтимно (епізоди у міфі «Роду», «Дому»).

Енергія та сила втілилась у партії перкусії. У Другій частині (Міф «Дому») під час епізоду з дитячими іграми та Третій частині (Міф «Любові») – у символічному аркані/коломийці. Кульмінацією партії ударних інструментів є потужний, запальний епізод у Четвертій частині (Міф «Степу»): після спокійного тону оповіді чумаків під зоряним небом, раптово лунає неймовірної сили удар барабанів – прийшов час захищати рідну землю. Безперервний гул барабанів, тарілок пронизує соло труби з сурдиною – клич до бою. Звучить пісня «Туман яром котиться», згодом «Прощай Уманська станиця, прощай весела сторона» у довершеному гомофонно-гармонічному багатоголоссі.

Окремим персонажем твору є саксофон. Він звучить періодично протягом всієї опери, але тільки в П’ятій частині на сцену виходить виконавець партії – це уособлення Залізного Серця, що гартувалося в Роді, Домі, Любові, Степі. Він «промовляє» до Terra Incognita. Імпровізація Михайла Балога звучить напружено, в повну силу. Опісля настає пауза…

І знову, новий виток драматургії – введення «тихої» кульмінації. У повній тиші через сцену та зал протягується червона нитка – та, з якої починалася опера. Відтак – візуально чітко показаний зв'язок минулого і теперішнього, нашого коріння, без якого немає нас, і яке визначає нас як націю.  Цей епізод виглядав дуже органічно, і склалося стійке відчуття, що твір завершено. Однак, звучить післяслово, що не могло не закарбуватися в серці кожного присутнього: «А серце не гасне, неопалиме і невмируще. Ми відшукали його на попелі, і б’ється воно понад тисячу літ, і зупинитись не владне, і мусить шукати грудей, яких би воно не пропалило, мусить шукати долонь, годних витримати кам’яну вагу… мусить…., бо щезає народ…Як ніхто не вміє носити Залізне Серце – погнівається Бог, і забирає меча в безсилих, що не годні двигати ним». Останню фразу промовили чоловіки: «ПРИЙМАЄМО З РУК ТВОЇХ ЗАЛІЗНЕ СЕРЦЕ» – як звернення до героя Василя Сліпака.

Підсумовуючи цей епізод рефлексій відзначу надзвичайний акустичний баланс оркестру, сольових інструментів та голосу. Цікавим, і без відчуття дисонансу стало поєднання струнних, саксофону та народного архаїчного співу. Продовжуючи думку про фінал, варто обміркувати певну затягнутість розв’язки.  Мовчазний перформенс з ниткою, декламація про Залізне Серце на мій суб’єктивний погляд є значно сильнішими драматичними епізодами, ніж вокальні номери між ними.

Рух в опері

Рух пронизує всю музичну тканину опери. Перед глядачем розгортаються і великі хореографічні сцени з залученням танцівників (хореографія Артема Шошина), і невеликі епізоди, що супроводжують спів. Пластичність тіла стала невід’ємною частиною вокальних партій співаків. Вихованому на класичній опері слухачу, спочатку може видатися дивним надмір рухів у процесі співу. Проте згодом ловиш себе на думці – наскільки це природньо,  і як багато ми втратили у процесі асиміляції у європейську академічну музичну традицію. В опері є танці сольні, дуети, гуртові танці. Кожна пісня, кожен епізод в більшій чи в меншій мірі існує поруч з хореографією. І тут глядачів приємно тішила «легкість» артистів балету. І в прямому в переносному значенні. Важкі підтримки виглядали без напруження, а моменти гуртового танцю не перетворювались у тупотіння.

Костюми опери

Костюми, розроблені Мартою Ваххольц – за означенням у матеріалах організаторів – футурофолкові. Футуристичність для себе вбачаю у лаконізмі форм та тканин, фольклорність – у розквітчаних вставках жіночих костюмів, що з’являються з Третьої частини опери-міфу.

Жіночі костюми, як і весь дизайн опери виконані у кольорі індиго. Прямий крій доповнюється вставленими внизу спідниці колами. Тут можна вбачати і символізм кола загалом і цікаву візуальну знахідку – костюм залишався динамічним і рухомим, навіть якщо вокаліст просто стояв. У другій частині (міф «Дому») жіночий костюм доповнюється багатошаровою кольоровою накидкою, проте виконаною з легкої тканини, очевидно – фатину. В третій – розквітчаним фартухом на спідниці, а на головах – з’являються чільця. По антракті, у Четвертій та П’ятій частині опери – костюми знову лаконічні. Втім варто виокремити цікавий епізод з введенням у візуал опери величезного розцвіченого полотна. З огляду на місце появи (Четверта частина – Міф «Степу») воно символізує безкраї родючі поля.  

Чоловічі костюми також лаконічні, виконані в чорному кольорі і не мають трансформацій протягом твору. Малюнки на футболках нагадували розгалуженні гілки, як символ роду. Адже на чоловічих плечах відповідальність не тільки за продовження роду, а й його захист.

Відео-арт

Розгортання музичного матеріалу опери супроводжувалося відеорядом, що стало вже певним трендом серед останніх концертних програм (згадати хоча б програму «Людина понад межі» у рамках фестивалю Lviv MozArt). Успішність цього прийому полягає у органічності з тим, що відбувається на сцені. З цим завданням VJ group CUBE упорались на високому рівні.

 Відеоряд не переймав увагу слухачів, але в конкретні моменти посилював емоцію. Зокрема, у першій частині – медитативність жіночих наспівів супроводжувалася ефектом розтікання фарб, згодом – широкі мазки, а в завершенні – прямі висхідні лінії (символ зростання). У Другій частині гострота гуцульських ритмів супроводжувалась інсталяцією геометричних фігур і їх динамічною зміною. У Третій частині в момент кульмінації на екрані виникали алюзії до «золотого» стилю полотен Г. Клімта, а в завершенні, коли Любов постає зрілим почуттям – на екрані спокійні імпресіоністичні кольори. На початку Четвертої частини, коли глядач вперше побачить персоніфікований образ Землі, на екрані – символічне коло. Та найсильнішим епізодом вважаю відеосупровід до сцени бойового гопака. Емоція посилювалася і насиченими фарбами, і динамікою зміни кадрів. 

Підсумую свої рефлексії фразою, що вже прозвучала на початку відгуку: «Це було довершено!». Довершено настільки, що знадобиться ще не одна стаття, і не один місяць, щоб осмислити всі озвучені і неозвучені сенси опери-міфу «Україна – Terra Incognita», яка зачепила так глибоко, що й досі бентежно бринить у підсвідомості.