Матіяш Дз. 27 днів до Різдва: адвент-календар для дорослих ; іл. Юлія Ганик. Харків: Vivat, 2023. 193 [6] c.
На Різдво — додому: оповідання сучасних українських письменників ; упор. Оксана Думанська. Львів: Свічадо, 2023. 120 с.
Різдвяні свічки, які запалили українці (принаймні, більшість!) цьогоріч разом і з цілим християнським світом у ніч з 24 на 25 грудня, несуть особливу атмосферу відновлених (а не зламаних, як дехто, може, вважає!..) традицій. Адже це нагадує повернення нашого «Щедрика» із-за океану додому. Мелодія та сама, але глибина розуміння змінюється, тому що ми стаємо відкритішими до різдвяного Дива.
І якщо книжка Дзвінки Матіяш намагається по-своєму, по-художньому адаптувати на українському ґрунті традиції Адвенту, повертаючи релігійне значення усім популярним комерційним адвент-календарям, то друга книжка – добірка із 17 авторів під уважним оком упорядниці-редакторки Оксани Думанської – є, по суті, спробою змоделювати давню європейську традицію різдвяного 12-денного святкування крізь призму українського «трипраздникового» вертепування. Навіть більше – завдяки обраному колективу сучасних прозаїків читач має змогу мимоволі продовжити різдвяні свята і після «третього праздника» – Водохреща (6 січня), а відтак, за інерцією своєї святкової пам’яті, не відпускати Різдво і протягом 7–9 січня, хоч цей час у новоюліанському строї стає звичним робочим часом по Богоявленні. Але весь шарм художнього образу Різдва якраз у тому, щоб насолодитися атмосферою його ймовірно-неймовірних, фантазійно-притчевих і водночас дуже реалістично життєвих історій сповна. Тому всі акорди різдвяної мелодії і звучать надзвичайно злагоджено, і читач, вільно мандруючи від оповідання до оповідання, від автора до авторки, відчуває цю добірку як єдиний «організм» – практично, вона і є не чим іншим, як «романом про Різдво».
Виконуючи передріздвяні завдання від Дз. Матяш, ти опинишся у приватному середовищі трьох друзів (як вони самі й пожартували – «один цар і дві цариці»), тобі спочатку буде здаватися занадто інтимною ця їхня оказія. Подружжя духовно наснажених молодих людей задумали прожити найдовший адвент 2022 року (аж 27 днів!), вигадуючи один для одного особливі завдання. Несподівано оповідачка залучає до цієї «гри» свою подругу Христину, яка розчарувалася у коханні і її більше нічого не тішить. За своїм життєвим розумінням Христина не є духовно глибокою, має доволі приземлені потреби та інтереси (судячи з натяків, працює в офісі, мабуть, менеджером чи бухгалтером…), тому спочатку трохи шокована від завдань, які оповідачка називає «метафізичними». Але організована передріздвяна затія, яка, на перший погляд, видається просто грою, за 27 днів очікування Дива змінює дівчину … до невпізнання, і Христинині завдання стають навіть метафізичнішими, ніж передбачувані задумки авторки-оповідачки поєднати адвент-завдання із уявним святкуванням дат народжень (а іноді – й дат смерті, бо «смерть – це також Різдво»). «Часом ти буваєш дуже передбачувана» – вгадує її чоловік Амвросій, що 13 грудня буде завдання, пов’язане зі «Щедриком» М. Леонтовича. Натомість Христині з кожним днем вдається вигадувати неймовірно оригінальні завдання, до яких може додуматися тільки людина з негуманітарним складом розуму, наприклад, поєднати день народження Г. Сковороди з 500-гривневою купюрою, або ж написати листа не Марії із Йосифом, а трьом царям, чи присвятити різдвяний крем-суп із шампіньйонами єгиптологу Жанові-Франсуа Шампольйону.
Загалом уся Дзвінчина історія очікування Різдва – це, практично, притча, яка допомагає розчарованій і духовно нестабільній людині зустрітися з Ісусом, знайти шлях до Бога, допомігши їй психологічно пережити горе, яке спочатку видається нездоланним, тому зациклена на собі дівчина й не вміє впустити у своє життя Диво. Але Диво само пробирається крізь гущу її розчарувань, несподівано звільняючи від того, що, здавалось би, не можливо виправити. Таким чином, цю книжку Дз. Матіяш, яка має конкретну прив’язку в часі написання до 2022 р., варто сприймати як цілком позачасову – таку, котра формуватиме ваш життєвий простір незалежно від календарних дат, а й навіть пір року. Бо і влітку можна собі придумувати «адвент-завдання» – головне, чітко сформулювати цілі очікування тієї події, що буде важливою саме для вашого духовного зростання (напр., для своїх потреб зустрічі з Богом – Воскреслим чи Преображеним, Євхаристійним Ісусом, чи з Богородицею, і взагалі можна до будь-якого вашого особистого свята – «все, чого ми захочемо», – головне, щоб не відкладати на завтра різдвяний подарунок, якщо його можна купити сьогодні!).
Аналогічно й друга книжка «На Різдво – додому», попри свою тематично-часову заданість, є абсолютно притчевою, здатною створити для вас Різдво навіть улітку.
Ця добірка, присмачена традиційними різдвяними стравами (зокрема пампушками на високій шафі, що були неймовірно пахучими!) та наповнена духом української коляди (є навіть оповідання, повністю присвячене старовинній колядці «Ой пуд вербою, пуд зеленою…» та обряду колядування! А також є оповідка, в якій гуцульська колядка врятувала психологічно розбитого війною чоловіка…), додає святкового настрою, навіть попри нагадування авторів про несвяткові умови в часи війни (чи то родичами, які поселилися назавжди в галицьких родинах, чи то ліхтариками, котрі стали необхідним атрибутом під час блекаутів, особливо по селах…).
Книжка ніби закликає нас прожити аж 17 днів різдвяних свят у настрої персонажів її історій. Відлік для кожного – свого святкування, власне, й починається з нагадування самому собі, щоб зупинитися у суєті робочого ритму міста й повернутися до рідного дому, у своє село, як це зазвичай робимо на час Святої Вечері, коли ми щоразу відчуваємо себе тим Іваном, який чомусь вирішив раптом приїхати в рідне село, хоч там уже нема в живих його рідних, – просто заради того, щоб поставити ялинку в батьківській хаті. Принаймні, для того, щоб зрозуміти, чому в покинутих хатах все-таки варто ставити ялинки. Адже хтозна чи не твою занедбану хата дитинства досі доглядає «невеличкий дідусь із волошковими очима і кущавими брівми»?!..
А на наступний святковий день – власне Різдво – спробуємо пережити настрій п’ятнадцятирічного Микити, який відмовлявся колядувати і дорікав своїй київській родичці Софії за російськомовність… Але Різдво – це торжество «Неба і землі» зі стихією однойменної колядки, а в галицьких традиціях Різдва присутній якийсь незбагненний чар свята, та в чому його сила вам розповість різдвяна історія від Христини Лукащук,
Історія хрещення у 29 років від Ігоря Перенесієнка стане для вас інструкцією для глибшого розуміння намірів Бога на землі і як Йому вдається знайти шлях до людського серця, навіть такого, як у Паші, який боявся зробити крок до Бога через прив’язаність до годинника прадіда, котрий свого часу розчарувався у релігії.
Як допомогла дівчинці Есмеральди з багатодітної сім’ї самотність її вчительки з молодшої школи, розповість вам Катерина Немира у своїй символічно впізнаваній наративній манері оповіді. Історія «Еси», дівчинки, якій було самотньо і їй здавалося, що її ніхто не розуміє, бо не знала, чи так годиться, щоб чужого дядька називати «татом», є однією із найоригінальніших і найактуальніших у добірці розповідей про підліткові проблеми, які переживаються по-новому в часи війни.
Далі, по завершенні трисвяття, в поверненні до буденного, але водночас благословенного різдвяною атмосферою ритму завершення старого року, буде важливо придивитися до своїх ближніх. Може, і серед ваших знайомих є хтось, кого врятує «крапля молока» Любові Кіндратович, тобто якоїсь невідомої жінки на ім’я Марія, яка поспішала на потяг, залишивши вдома 8-місячного сина (адже не всі вокзальні безхатьки – шахраї…). А може, вам, як і Максиму, який не любив свят, тому що доглядав за старшим братом-інвалідом, а в матері ніколи не було достатньо грошей на пампухи і мак до куті, також потрібне якесь маленьке «диво Різдва» Галини Лицур-Щадей, щоб Бог промовив до вас навіть … каменем. Може, і вам захочеться приміряти бабину «красивезну хустку з кутасами» від Оленки Лотоцької. Чи, може, навіть побувати на «Різдво у Лодзі» разом із Ксенією Ковальською, щоб серед курйозів мовного непорозуміння знайти й собі подарунок для онуків – трускавки в цукрі як дванадцяту страву до різдвяного столу (хоч ця історія Ковальської, як на мене, видається не зовсім наративно виписаною…). Кожен із цих чотирьох текстів по-особливому розкриватиметься, якщо його сприймати, як певну календарну сходинку передноворічних днів – від 28 до 31 грудня.
Оповідку Романа Онишкевича варто прочитати в першу новорічну ніч, бо ця історія нагадає вам про те, що «Христос народився не у Львові», адже Львів – це не тільки кава, а просто Любов. «А Любов – це alter ego Бога…» (ця історія є ніби звичною історією про воїна та сестру милосердя як Ангела для пораненого, але водночас і незвичним містичним діалогом людської душі зі своїм Ангелом-Охоронцем, й також оригінальним різдвяним буклетом туристичного Львова).
Справжнім «операційним втручанням» після святкування Нового року стане історія з Тамариним намистом, у яке влучив ворожий снаряд (бо «у війни – свої стандарти краси») від Роксолани Сьоми (правда, різдвяний контекст цієї історії доволі патосно загальниковий, ніби дописаний навмисне, але сюжет вражає своєю простотою та роз’ятреною реальністю) або написана з легким гумором «Історія з макітрою» (тобто її пошуками) від Олени Міщенко, що подає реалістичну сценку одного дня із гостин на Святвечір у заміському будинку свекрухи та свекра.
Далі у вас ще, напевно, залишаться «різдвяні пампушки», але якщо й ні, то Надія Мориквас вам нагадає про них, як і про підготовку до другого Святвечора напередодні Господнього Хрещення. Адже різдвяні пампушки мають одну дивну властивість – їх не можливо повністю з’їсти!.. А в день із традиційно «голодною» кутею ви неодмінно отримаєте особливий настрій «квітів на Різдво», принаймні, Оксана Кришталева для цього постаралася, щоб залишити їх, живих і пахучих, у вашому безквітковому часі буднів, навіть спеціально навчила для цього свою дівчину як продавчиню-дизайнерку, щоб потішити вас «маленьким букетиком». І все заради простого нагадування, що мрії, які ми так ретельно загадуємо в час новоріччя, так чи інакше збуваються!.. А далі що?.. Далі – Йордан, і «картонний вертеп» Романа Федорчука нагадає, що час коляди триває аж до Стрітення Господнього, як і дива, що продовжують траплятися для тих, хто пережив біль втрати, і як для них ми можемо реабілітувати Різдво навздогін часові. А Михайло Батіг укотре застерігатиме, чому на Святвечір не варто нікуди їхати з дому, – навіть з метою лікування чи з будь-якої іншої поважної причини, скажімо, якщо й ви у свої вісімнадцять раптом також ніколи не бачили моря та вважаєте цю стихію справжнісіньким «чародійством».
Різдво не можливо відпустити. Тому «тихими слідами» різдвяного часу хочеться пройтися і «по Рождестві» (напр., за партитурою дотиків Тетяни Новацької-Тітаренко чи «атрибутами» прощання із гостями за Олегом Ущенком), власне, для того, щоб насолодитися моментом, коли «так файно було, тагі межи нами сидів Бог». Але водночас і не шкодувати, що свята дуже швидко минають, бо ж «нічого страшного», а «Бог завжди серед нас». Ці останні слова з сімнадцятого за порядком оповідання книжки є не випадковими й не просто символічними – у них приховано неймовірно потужну енергію на весь рік, щоб могти дочекатися нових зимових свят і пережити кожне своє Різдво справді по-новому, адже Бог кожного року народжується для нас по-новому, а це ми думаємо (з погляду свого рутинного існування), що нічого не змінюється і все циклічно таке одноманітне…
***
Книжка Дз. Матіящ має перевагу над добіркою оповідань у тому, що її дуже мило проілюструвала Юлія Ганик: книжка справляє, за задумом видавця, враження приватного записника, в якому кожен ілюстративний натяк – від форзацу й до «ніжного» паперу та стилізованих шрифтів у заголовках до адвент-розділів – не є зайвим, а предметно промовистим нагадуванням про Різдво та атмосферу цього свята. Так і хочеться цю книжку не просто читати, а … розмалювати й розписати власноруч, під акомпанемент художніх образів (зрештою, наприкінці книжки, після побажання «Щасливого Різдва!», ми й знаходимо вільні аркуші з пропозицією написати власний «Лист вдячності», тому дуже спокусливо наважитися порушити чистоту цих сторінок…). Натомість книжці від видавництва «Свічадо» дещо бракує художніх ілюстрацій, адже міжоповідний простір Олена Сметана заповнила лише цікавими віньєтками, однак читачеві хотілося б більшої ілюстративної розкутості, напр. образів різдвяної казки з покинутими хатками, картонними вертепами, вокзалами, квітами тощо.
Зі свого боку, добірка оповідань має іншу перевагу: вона створює ніби багатоголосий хор різноманітних різдвяних перспектив, яким вправно диригує Оксана Думанська, підпорядковуючи теми Різдва композиційно спільній ідеї – камертону втечі на свята від буденного неспокою та воєнного дискомфорту. На противагу цьому, Дзвінчина книжка є дещо одноманітною у своїй монотонній адвент-лінії щоденних завдань, що надає їй деякої прогнозованості в процесі читання, тому виникає спокуса читати цю книжку не лінійно, а стихійними порціями, випереджаючи події сюжету.
Однак секрет обох книжок у тому, що їхні ґанджі по-своєму стають їхніми козирями. Адже Дзвінчину книжку можна читати як календар випадкових дат, а для добірки О. Думанської дуже будуть корисними різноманітні різдвяні майстер-класи для її читачів – і дорослих, і дітей! – щодо її якнайвигадливішого ілюстрування.
30.12.2023