Семирічний Матвійко, син моїх філадельфійських друзів, цього навчального року почав ходити до школи. Тепер він старанно готується до вельми спеціальної події: всім класом вони мають відвідати міську мистецьку ґалерею, а якщо точніше, то Philadelphia Museum of Art. Як свідчить перша-ліпша довідка, це «один з найбільших та найвизнаніших музеїв країни». Я потихеньку заздрю Матвійкові, що в нього буде така нагода: в мене самого у зв'язку з інтенсивністю поїздок та зустрічей такої нагоди не знайшлося. Філадельфійський музей я трохи пам'ятаю ще з осені 1998 року. Тоді я провів у ньому з дві години, протягом яких дійшов глибокодумного висновку, що твори старих майстрів до американського оточення не пасують — їх краще оглядати в органічному для них європейському. Натомість модернізм і contemporary в Америці якраз те, що треба.
Цей висновок я потім неодноразово переглядав, іноді в ньому зміцнювався, іноді його заперечував. А потім знову заперечував заперечене. І тут у мене, як у романі з продовженням, справжнє «Далі буде».
Матвійка ж тим часом у музеї очікує не тільки нагода, але й захоплива пригода: вони всім класом у ньому ще й переночують. І це, поза всякими сумнівами, буде незабутня ніч — на принесених із собою кариматах, посеред просторої музейної зали, між видатними мистецькими творами, в їхній, сказати б, аурі. Щось дуже близьке до мотивів славетного фентезійного блокбастера за книжкою Мілана Тренка.
Тут є чому позаздрити, і навіть я це охоче роблю. Матвійкові ровесники в нашій країні мали би позаздрити значно сильніше за мене, але вони, либонь, і не здогадуються про те, що до музеїв можна ходити не з примусу, а з любові, і що в музеях — задля душевнішого контакту з картинами — часом дозволяється провести ніч.
А ще вони можуть не здогадуватися, що десь на світі музейні виставки бувають нерадянськими. Бо в їхній рідній країні по музеях і досі показують як не цілком незрозумілі «виставки каменю», то «виставки найменших мініатюр», і як не «виставку передових досягнень білоруських аґраріїв», то «виставку текстильних виробів харківського льонокомбінату». З нудьги та вбогості ледь не завиєш.
Американцям добре. Їхні музеї переповнені не лише прекрасними й різними експонатами, але й так само прекрасними й різними відвідувачами, серед яких діти й підлітки — елемент чи не найприсутніший. Esthetic education — це якраз воно. І воно не минає без наслідків. Зупинившися перед велетенським абстрактним полотном, пересічна американська мама звертається до чотирирічної донечки: «Ти тільки глянь, які кольори, babe!». А я вже чую, як пересічна українська мама на її місці прошипіла б лише: «Ну й ляпанина!.. Та я й сама б такий шедевр за п'ять хвилин набазґрала, скільки йому, цікаво, хоч заплатили?..» І це також було б education, погодьтеся. Щоправда, не в сенсі esthetic, а в сенсі hateful. Тобто в сенсі ненависті до всього незрозумілого, «нетакого» й інакшого.
Гаразд, не про сумне.
Я краще напишу про унікальність експозиції в Harvard Art Museums. Її структуровано за поверхами будівлі таким чином, щоб у кожному залі можна було не тільки розкошувати мистецтвом, але й навчатися. Тобто проводити заняття зі студентами й учнями. Тобто ці виставкові зали є водночас університетськими аудиторіями. А ще там є велетенська студія для реставраційних робіт, і вона цілком прозора — так що можна, перебуваючи ззовні, спостерігати за роботою реставраторів.
І ще напишу про Museum of Fine Arts у Бостоні. Про приголомшливо красиву й ефектну виставку #techstyle (привіт текстильним виробам харківського льонокомбінату!), що в радикальний спосіб досліджує «синергетику між модою і технологією» й те, як ця синергетика здатна впливати не лише на візії та рішення дизайнерів, але й на спосіб, у який сучасна людина «провадить інтеракцію зі своїм одягом».
От про які тонкі та стильні #techstylні матерії там ішлося. І стільки було захопливого, що не хотілося й думати про наше сумне.
Але наше сумне все одно наздоганяло. І поки я в невичерпних залах Art Institute of Chicago (таки потрапив!) споглядав колись улюблених і вже дещо призабутих Поллока, Джаспера Джонса, Раушенберґа та жодним чином ані на секунду не призабутого Енді Воргола, поки пробивався в натовпі до «Спалень Ван-Ґоґа», з України летіли чергові депеші про відставки, призначення, а також махінації з призначеннями й відставками, про повзучий реванш, про тарганяче вовтуження в уряді й парламенті, про «президентських», «прокурорських» та інших мерських, як і врешті — вінцем усього — про цілком санкціоноване закидування каменюками тих-таки «інакших» в найтолерастичнішому з українських міст.
01.04.2016