«Ґей-парад» у Львові таки не відбувся. Чи були у когось сумніви? Особисто в мене — ні. Бо щоразу, як європейське й проґресивне місто Львів стикається із чимось, чого не в змозі осягнути, починаються баталії в стилі середньовіччя. Ви колись бачили ґей-парад у Європі, США? Ви бачили ці пересувні уквітчані платформи, на котрих угрупування «голубих» сталеварів танцює під запальне диско, вбравшись у мініатюрні джинсові шортики?.. І це сприймається так само нормально, як, скажімо, хресна хода. Фестиваль рівності, запланований у Львові, був спрямований лише на те, щоб укотре (укотре надаремно?) порушити питання рівності «інших» людей. І тут греблю прорвало.
Між церквою Юра і готелем "Дністер". Субота, 19 березня 2016 року. Противники ЛҐБТ закидують камінням автобус із тими, хто хотів взяти участь у Фестивалі рівності
Через численні погрози ультраправих сил організатори ЛҐБТ фестивалю були змушені відмовитись від його проведення. Заклади, де мали відбуватись заходи фестивалю (показ кіно, фото-виставка та ін.), відмовили у наданні приміщень — через острах отримати по голові за свою толерантність. «До нас приходили погрози від організацій "Бандерівець", "Біла нація" та "Свобода", — розповіла організаторка ЛҐБТ-фесту Олена Шевченко. — Через погрози ми написали листа до львівської мерії та скерували запит до поліції із проханням ґарантувати учасникам фестивалю і квесту безпеку. Відповіді ні від поліції, ні від мерії не було».
Речник львівської єпархії УГКЦ Павло Дроздяк назвав захід «знаком диявольської війни», котрий є «провокацією проти людей, котрі сповідують сімейні цінності». З цієї позиції якось автоматично виходить, що людей нетрадиційної орієнтації створив не Бог, а хтось інший. Факт, що серед представників ЛҐБТ є чимало віруючих, чомусь усіх щиро дивує. Я люблю в таких випадках згадувати про Елтона Джона, який всиновив двох дітей і дав їм набагато щасливіше майбутнє, ніж рідні, «традиційні» батьки. Мер Рейк'явіка Йон Гнарр, батько п'яти, між іншим, дітей, відкрито виступав за ЛҐБТ, і навіть брав участь у «маршах рівності», переодягнувшись на жінку. Ця людина вважається одним з найкращих мерів в історії Ісландії. Я багато б віддала, щоб мер Львова хоч би просто заявив, що, згідно з Конституцією України, люди нетрадиційної орієнтації мають такі самі права, як всі інші, не кажучи вже про те, щоби він вбирав перуку та мастив себе рожевою помадою.
Невідомо, в чому наша більша біда — у тому, що ми байдужі, чи в тому, що часом ми надто заанґажовані там, де варто було б щось проминути. Певні речі у нас все життя «не на часі», бо в країні завше то війна, то піст, то криза, то інфляція. Як сказав мені знайомий: «У мене бізнес горить, а ти з якимись пі*арасами лізеш». Але на часі такі речі ніколи не будуть, доки наше суспільство не подорослішає. Коли речники політичних партій беруться вирішувати чужі долі — це з серії, коли любителі чистоти ходять назирці за власниками собак і спостерігають, чи прибирають ті за ними в парках, а самі викидають недопалки в кущі. Заплющувати очі на шовіністів серед представників влади і церкви — не толерантність, а толерастизм, і нам варто було б добряче подумати, чи треба нам взагалі до Європи, оскільки ознаки європейськості — це не татуювання у вигляді тризуба на чолі і не ефемерна свобода переконань. Це свобода внутрішня. Насамперед від стереотипів.
Серед моїх знайомих є одностатева пара (пара педиків — якщо комусь із мирян таке означення зігріє душу). На «ґей-парад» у Львові йти вони не планували. Вони нічим не відрізняються від решти людей: працюють, їздять на велосипедах, ходять до театру — либонь, навіть частіше за рядових парафіян. Вони часто обідають у кав'ярнях, куди приходять сім'ї, і ніхто навіть не здогадується, що вони — «не такі». Тому що бути «не таким» — не означає бігати наголяса вулицями, шмагати одне одного нагайками і їсти чужих дітей. Це означає — бути людиною, котра має право взяти за руку кохану людину на вулиці, не боячись, що тобі за це зламають ніс.
У СРСР «пі*арасів» примусово лікували у психдиспансерах, так само, як аутистів та людей із синдромом Дауна. Сьогодні ті ж таки аутисти мають змогу навіть зробити кар'єру, оскільки доведено, що психічно хворими в повному розумінні вони не є. Представники ЛҐБТ сьогодні залишаються там, де й 60–80 років тому — у загоні з написом «Обережно, чумні». А, поза тим, вони сплачують податки, подорожують, люблять, плачуть, ходять до церкви. Вони набагато частіше успішніші за рядового Васю-менеджера, який має дружину і трьох дітей. Вони уважніші до старших, поблажливіші до малих, адже їхнє життя і так надто складне, щоб не цінувати у ньому прості людські радощі. Я ніколи не чула, аби представник ЛҐБТ називав «звичайних» людей виродками, монстрами і сірою масою, котрій в голові тільки жерти і плодитися, а от «люди, котрі сповідують християнські цінності» дозволяють собі висловлюватися на адресу меншин, як їм багнеться, та ще й готові підкріпити свої слова з допомогою ціпків і паліччя. Ми надто заглибились у полювання на відьом і забуваємо, що люди нетрадиційної орієнтації — такі самі люди, як ми. А забуваємо ми це лише тому, що дивимося їм не у вічі, а виключно нижче пояса. То хто з нас — чудовисько? Хто з нас збочений? Хто — п*ідарас?..
Завершу старим анекдотом. Один чоловік відкрив локаль і вирішив провести у ньому вечірку для секс-меншин. Коли до нього прийшла юрма розгніваних поціновувачів родинного вогнища, представників церкви та радикальних політичних партій, чоловік вийшов до них і сказав: «Чого ви прийшли? Ваша вечірка тільки-но в суботу».
21.03.2016