Північна Корея брязкає зброєю, провадить ядерні випробування, запускає атомні реактори, лякає світ війною. Попри ті всі аж ніяк не миролюбні дії та аґресивну риторику, більшість аналітиків підтримують думку, що ймовірність спалаху війни, ініційованої Пхеньяном, близька до нуля.
Світові доведеться навчитися спокійно ставитися до його вибухових заяв, принаймні звикнути до них. Північна Корея — ядерна держава і залишатиметься такою, тож так просто їй рота не заткнеш. Династичний диктатор Кім Чен Ин вивчив головний і корисний для своєї країни урок «холодної війни»: державу, яка володіє ядерною зброєю, ніколи не будуть атакувати.
Хоч це зовсім не означає, що він може поводити себе як заманеться. Злиденна держава, де раз у раз спалахує голод, де застаріла інфраструктура перебуває у безнадійному стані, — хоче вона того чи ні — змушена підпорядковуватися певним зовнішнім приписам. Зокрема, це вимагає від Пхеньяну триматися за своїх останніх союзників у світі. Й одним з них залишається Китай. Тому, якщо північні корейці й дослухаються до чийогось голосу, то лише до того, який лунає з Піднебесної.
І якщо Пекін, хай навіть у досить м’якій формі, висловив «свій жаль» з приводу запуску атомного реактора на станції в Йонбені, то Пхеньяну належить добре задуматися над тим, чи варто йому й далі рухатися в обраному за останні кілька тижнів напрямку. Бо ще трохи — і комуністичний Китай долучиться до своїх колеґ в Раді безпеки ООН у справі запровадження санкцій проти комуністичної Кореї.
Можна навіть не брати під сумніви, що Кім Чен Ин зважить на думку великого сусіда. Адже що далі, то зрозумілішим стає те, що жодних воєнних дій він і не збирався реалізовувати. Аґресивна риторика для нового лідера КНДР Кіма ІІІ (як і для його батька, Кіма Ір Сена, та діда, Кіма Чен Іра) — не що інше, як засіб втриматися при владі.
Кім Чен Ин намагається промацати ситуацію, щоб зрозуміти, де закінчується поріг терпіння світу, щоб не передати куті меду. І щойно він відчує, що ось тут — межа, він зупиниться.
Північнокорейський лідер дуже добре усвідомлює, що без негайної модернізації, без докорінної перебудови його країні не вистояти перед жорсткими викликами ґлобалізації. Це своє розуміння він довів зайвий раз, коли призначив на посаду прем’єр-міністра КНДР 74-річного Пака Пона Чжу, який в 2003–2007 роках вже обіймав цю посаду й репрезентував себе прихильником економічних реформ.
Кім Чен Ин може страждати на манію величі й водночас на комплекс меншовартості, бути невиправним самодуром, але він — точно не самогубець. Він хоче врятувати своє династичне правління, протягти його в нову еру крізь вир часу, наче верблюда крізь вушко голки. І його команда (принаймні більша її частина) піде за ним, оскільки їй нема чого втрачати, та й подітися нема куди.
А брязкання зброєю — один з елементів Кімового плану виживання. В такий спосіб він, по-перше, намагається заглушити свій страх. По-друге, силкується нагнати страху на цивілізований світ, аби змусити його допомогти Північній Кореї збудувати модерну країну. По-третє, аґресивна риторика йому потрібна для класичної формули відволікання уваги громадян від внутрішніх негараздів. В усьому, мовляв, винна Америка, Японія, Європа, зрадлива Росія тощо. Лише так можна стримати невдоволений люд від революцій, бунтів і повстань. А північнокорейське керівництво спробує тим часом здійснити реформи на кшталт китайських: щоб і людей вгамувати, й самим владу не втратити.
Дивись також: