Міркування з приводу реакцій на сучасне українське кіно
Моя знайома по фейсбуку написала в одному зі своїх недавніх постів щось таке: «Хороше кіно краще за погане побачення. Навіть погане кіно краще за погане побачення». Вона ділилася з друзями спогадами з юності, коли хлопець не виправдав її очікувань, і вона втекла від нього додому дивитися фільм. Ситуацію не врятувало, а радше зіпсувало те, що побачення відбувалося у самісінькому центрі Києва неподалік від станції метро Майдан Незалежності.
Однак давайте залишимо поза увагою манеру залицяння у хлопчиків і дівчаток зі столиці, тим паче сцена відбулася давно, і нас не стосується. Пропоную натомість подумати, як змінилася би формула моєї знайомої, яку я цитую по пам’яті, якби ми додали до слова кіно прикметник українське. Напевно десь так: «Хороше українське кіно краще за погане побачення. Навіть погане українське кіно краще за погане побачення». Оновлена версія ставить перед нами щонайменше два важливі, на мій погляд, питання: 1) Яке кіно сьогодні знімають в Україні?, а також: 2) Як відрізнити хороше українське кіно від поганого?
З першим наче все просто, і я швидко знаходжу в пошуковику найгучніші кінопрем’єри останніх років. Це «Плем’я», «Поводир», «Трубач», «Той, хто пройшов крізь вогонь», а також «Брати. Остання сповідь» — стрічка, на якій я хочу зупинитися детальніше. Не стільки через те, що цей дебютний фільм режисерки Вікторії Трофименко дуже довго ішов до українського глядача. (Перед широким прокатом в Україні восени 2015 року стрічку показували на двадцяти одному кінофестивалі, у тому числі Московському, де вона здобула приз кінокритиків, а актриса Наталія Половинка отримала нагороду за найкращу жіночу роль; увесь шлях, у підсумку, зайняв близько 2 років). І навіть не через те, що фільм знятий за мотивами роману «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена — автора, що має репутацію одного з найбільш міжнародно успішних шведських письменників сучасності. Про все це уже давно написали спритніші за мене рецензенти, а тому зараз, коли критики і глядачі сказали своє слово, і бурі обговорень у фейсбуку притихли, я можу дозволити собі таку розкіш, як дістати старий блокнот із нотатками, і разом із вами поміркувати над поняттями і підходами, які найчастіше і найгучніше звучали у ході тих обговорень.
Короткий відступ про наболіле
ХІПСТЕРСЬКИЙ — поняття, яким можна прикрасити і/або зіпсувати рецензію на будь-що. Усі більш-менш розуміють, що воно означає, майже ніхто не хоче бути хіпстером/хіпстеркою, але водночас не проти час від часу уподібнюватися до хіпстера/хіпстерки, що суттєво ускладнює наше завдання збагнути значення самого слова. І все-таки, відносно до фільму воно може означати приблизно таке: 1) сучасний 2) масовий, панівний 3) зручний, комфортний 4) ідеалізований 5) наївний, сентиментальний 6) плаский, спрощений, примітивний, однобокий, неповний.
Як бачимо, у певний момент пошук влучних синонімів плавно перейшов у список діагнозів і моральних оцінок, і загрожує перерости у відчайдушну, сліпу і навряд чи потрібну боротьбу із феноменами. Правда ж у тому, що від кінокритиків, особливо початківців, ніхто не чекає філософської глибини Марка Аврелія чи художньої майстерності Мігеля де Сервантеса, а радше навпаки. Рецензія на кіно має бути написана передовсім так, щоби її було цікаво читати, а значить — слід виключити із неї будь-який натяк на замкнутість, зацикленість, відірваність і млявість — усі ті речі, які ми перший час мусимо терпіти у творах великих письменників і філософів минулого.
Як писати про кіно, щоби було цікаво?
(1) Людину, котра не відслідковує найгарячіші новинки українського кіно, не їздить на кінофестивалі, не бронює квитки на передпокази і не стоїть у чергах за автографами, але разом з тим любить читати кінорецензії онлайн або у друкованих виданнях, може зацікавити текст, де буде менше літератури і філософії, а більше самого кіно та його аналізу. У випадку «Братів» це тим складніше, що автори фільму відкрито позиціонують його як кіноадаптацію літературного твору. З огляду на це дуже легко потонути у безплідних спекуляціях на тему «Що було раніше — курка чи яйце?», які, безумовно, можуть багато розповісти про інтелектуальну міць рецензента/рецензентки, але – напрочуд мало про те, як влаштований конкретний фільм, які його сильні і слабкі сторони.
(2) Навіть найдосвідченіші кіномани і найвибагливіші читачі зрадіють, коли зустрінуть у тексті пару знайомих імен, дат і прийомів. І саме тут перед рецензентом/рецензенткою відкривається небачена досі свобода (і відповідальність) — успіх його/її рецензії залежатиме від знання контексту і розуміння його значення. «Братів» можна розглядати через призму а) тенденцій у сучасному українському кіно б) традицій українського поетичного кіно в) образів і штампів Голівуду і європейських кіношкіл. Ерудиція, переконливість і довіра до читача (а саме — готовність сприймати його як рівноцінного гравця й експерта у полі кінокритики) не лише принесе задоволення обом від процесу писання/читання/обговорення, але й підвищить кількість переглядів статті і рейтинг виданню, а в перспективі — позначиться на сумі гонорарів її автора/авторки.
(3) Існує також третій шлях — простий і безвідмовний. Знадобиться лише пара уважних вух і очей, олівець і клаптик паперу, і найголовніше — герой і/або героїня. Рецензент, котрому набридло амплуа кабінетного вченого, завжди може вийти на вулицю, і підготувати «живий» матеріал. Мені було б цікаво переглянути репортаж «Як знімали «Братів» у Карпатах?», і дізнатися, хто із місцевих мешканців найенергійніше перешкоджав кінопроцесу, і взагалі — як горяни відносяться до того, що в їхніх лісах знімають кіно, яке вони навряд чи зможуть побачити у найближчі два-три роки. Також, я б не відмовилася прочитати інтерв’ю із акторами/акторками, які вперше з’явилися на екрані, чи із будь-ким зі знімальної команди: яке кіно вони люблять і дивляться, з якими труднощами стикалися у процесі зйомок, які їхні очікування від прем’єри і так далі, і таке інше.
Коли з’являється глибина?
Наприкінці цього викладу елементарних істин дозволю собі кілька узагальнень. Завдання будь-кого, хто пише про культуру — це викликати зацікавлення, і розвинути його за допомогою нехай скромного, але скурпульозного розслідування. Лише тоді виникає підстава очікувати від читачів розуміння і сприйняття. Наприкінці тексту можна додати трохи інтриги, яка стимулюватиме інших авторів і читачів до самостійного розмірковування і пошуків. Бо що таке «культурний продукт»? Чи існує він сам по собі? Навряд чи. На мій погляд, він завжди включений в гру, комунікацію, взаємодію, а це, в свою чергу, вимагає безумовної поваги і уваги до іншого/іншої/інших.
Так ми повертаємося до другого наріжного питання цієї статті: «Як відрізнити хороше українське кіно від поганого?» А ніяк. Давайте змоделюємо собі дві ситуації:
1. Автор(ка) + Фільм, який йому/їй сподобався → Рецензія
2. Автор(ка) + Фільм, який йому/їй НЕ сподобався → Рецензія
Фокус полягає у тому, що якщо автор або авторка володіють достатньою компетентністю і необмеженою сміливістю до експериментів, то рецензія вийде цікавою у будь-якому випадку. Хоч і навряд чи вплине на смаки публіки. Бо люди в Україні люблять кіно майже так само, як ходити на побачення. А це завжди справа помірно ризикована і водночас приємна.
17.03.2016