Hotel California

Нас так довго вчили її ненавидіти. Школа, вчителі, телевізор. Власне телевізор найбільше старався, особливо Бовін, який вів «Міжнародну панораму». Американські яструби війни і Пентагон, зловісні ЦРУ і ФБР. Гіршими були тільки Зорін і його документальна серія «Америка сімдесятих». Там процвітає расизм – Ку-клукс-клан, говорили вони, вбиває людей іншої раси, індіанці живуть у резерваціях, а в економіці криза, шалена інфляція, безробіття і, звичайно, ріст цін. На вулицях її міст панує злочинність: наркоманія, проституція, рекет. «Два світи – два способи життя» крутило місцеве телебачення.

А ми хотіли носити її потерті джинси, їсти пекельні хот-доги, пити льодяну колу з пушки і слухати Welcome to the Hotel California. Ми хотіли їхати по dark desert highway, так щоб cool wind in my hair… Квартира однокласника, бобінний «Маяк» і його версія тексту Hotel California «машина поламалась і чувак дзвонить з телефонної будки в готель». Англійської він не знав від слова взагалі, вчив німецьку, але його цьотка жила в Детройті і він мав справжні штруксові Wrangler. Я зі шкільної англійської довідався тільки те, що «Лондон із кепітал оф грейт Брітен».

Для нас, тодішніх школяриків, це була не тільки «країна, де ми ніколи не були», а й очевидно, що «країна, якої ніколи не було» – ми придумали її собі, вона існувала тільки у нас в головах. У цій Америці в преріях жили благородні ковбої й відважні індіанці, в містах сміливі копи, чесні прокурори і непідкупні судді оберігали спокій своїх громадян, у барах Нью-Орлеана звучали блюз і джаз на живо, а Голлівуд знімав тільки велике кіно.

Ми знали про Штати «багато» – і власне нічого про реальні США. З історії країни – про «чаювання у Бостоні», громадянську війну, рабство, Велику депресію. Монополії в економіці, велика автомобільна трійка «Форд», «Крайслер» і «Дженерал Моторс», велика п’ятірка у нафті, найбільші банки, «некороновані королі Америки» Дюпони, Меллони, Моргани і, звичайно, Рокфеллери. Скільки нафти, газу вугілля видобуває США і на скільки більше Союз, виплавка сталі та чавуну й цілі таблиці з економічної географії. Всі великі міста і всі штати: місто хмарочосів Чикаго, «Велике яблуко», місто контрастів Нью-Йорк, Лос-Анджелес і фабрика мрій Голлівуд, всі дива природи: Ніагара, Великий каньйон, Міссісіпі, Міссурі, Невада. Ми поняття не мали, як живе і скільки працює простий Джо. Скільки коштує хліб і як довго треба відкладати гроші, щоб купити машину, житло. Як працюють їхні медицина, шкільна освіта, відпочинок, улюблений спорт і дозвілля. Ми знали багатьох президентів, особливо клан Кеннеді, Трумена, Рузвельта, автора ФБР Едгара Гувера, сенатора Маккарті.

А персонажі, про яких тепер не знає ніхто, а тоді їх знали всі… Анжела Девіс, письменниця, соціолог, педагог – і, звичайно, активний учасник комуністичного руху. Пол Робсон, співак, актор театру й кіно – і, звичайно ж, відвідав Москву, відомий своєю активний політичною діяльністю, боротьбою за громадянські права. Виняток Мартін Лютер Кінг, його боротьба й особливо той факт, що його вбили, застрелили на балконі готелю в Мемфісі. Менше – про те, що він був баптистським проповідником. Ми могли купувати платівки Діна Ріда, але хотіли слухати Елвіса Преслі та Френка Сінатру, Луї Армстронга і Бі Бі Кінга, Боба Ділана і The Animals з їхнім House of the Rising Sun.

Ми читали про «Американську трагедію», «Хатину Дядечка Тома» і «Пригоди Тома Соєра», про підкорення Дикого Заходу і золоту лихоманку в Каліфорнії та на Алясці. Ми майже нічого не знали про гіпі і бітників. Коли впала Стіна, ми змогли прочитати й інших авторів – Керуака, Кізі, Гінзбурга, Буковскі, ми вже могли побачити фільми, яких нам не показували. Ми довідались, що Нью-Йорк – це не тільки Ґарлем і Бруклін, а ще й Бродвей з його театрами і, звичайно, Карнегі-хол, Метрополітен-опера і Музей сучасного мистецтва Соломона Ґуґґенгайма.

Впала Стіна, і ми спробували на смак колись заборонені для нас «снікерси», бургери, колу і «марси», ми курили «Мальборо» і навіть пили бурбон. Водночас прийшло розуміння, що таке насправді капіталізм, біржа праці, безробіття, інфляція, криза, банкрутство. А головне при ринковій економіці – work hard and get rich. Хоча це часто вже не працює. Ми вивчили мову і нарешті зрозуміли тексти наших культових груп. Америка вже не була «країна, де я ніколи не буду». Але Штати і надалі були нашим союзником, вірним другом, захисником, символом свободи й демократії. Навіть тоді, коли на військовій кафедрі ми, майбутні офіцери ППО, вивчали літаки нашого ймовірного противника, всі ці фантоми F14, F15, F16, які ми гіпотетично повинні знаходити і збивати – ми в це не вірили.

Тепер ми не знаємо, що знаємо, ми не віримо в те, у що вірили. Хоча Трамп остаточно довів те, що було відомо давно, ми не хотіли про це думати, помічати. Ми погано читали історію: Корея, В’єтнам і Тайвань, яких кинули Штати. Є Америка ідеалів, а є Америка інтересів – завжди була. Американці також (не всі, звичайно) вірять у те, що є прості рішення для складних проблем. Америка також має свою темну сторону, своє божевілля.

Недаремно слухачі, музиканти, знавці досі сперечаються, а про що власне співають Eagles у Hotel California. Версії, включно з самими учасниками групи, різняться від «ні про що, ми просто написали такий химерний текст» до більш притомного «тут мова йде про психіатричну клініку», «це метафора самої Америки» – «You can check out any time you like, but you can never leave».