Їх, замотаних в лахи, привозять сюди у великих мішках. Їх так ховають – це дрібне таке шахрайство, щоб була більша вага одягу. Так ті, що здають вживаний одяг там (наприклад, у Британії), також отримують за це гроші. Хоча є і таке, коли здають речі, а виручка від продажу йде на допомогу невиліковно хворим – це доброчинність. У даному разі це бізнес, бо вживаний одяг, який привозять до нас, нам продають також «на вагу». В цьому одязі часто попадаються різні заховані від приймальника «непотрібні» предмети домашнього вжитку, що мають вагу: порцеляна, важкі горнятка, часто з тріщинками, але бувають і цілі, книжки, відеокасети і блоки DVD-дисків, купа зужитої косметики, флакони, баночки, тюбики, окуляри, футляри, фотоальбоми також (дорогі – не з дешевої церати) і рамки для фотографій. Так, рамки для фотографій – вони бувають справді красиві, ручної роботи, інкрустовані деревом, шкірою, камінням і навіть з мармуру, як попільнички, важкі. Та от питання – де поділися або що зробили їхні колишні власники з фотографіями, які були в цих рамках, що стали непотрібними? Їх викинули як зайве, непотріб, який займає місце? Не знаю.
У нових інтер’єрах квартир немає місця для фотографій на стінах, для фотографій на столах – у новому житті вони непотрібні. Фото, яких тепер завдяки цифровій технології неймовірно багато, фото тепер у наших телефонах, у вигляді файлів, які зберігаються в папках на дисках комп’ютерів і в «хмарці» на серверах. І найчастіше це не мить, це не подія з вашого чи чийогось життя – це ще одне селфі: дивіться, от я, а тут піраміди, палаци… або ніщо, просто фото самої себе прекрасної.
У мого діда в старій хаті на стіні висів дивний «колаж» – у великій рамці замість однієї достатньо великої знимки були фотографії. Фактично це було колективне фото всієї родини: сестри, брати, цьотки, вуйки, стрини, стрийки, батьки, діди, внуки – три покоління. Все безсистемно розміщене під склом, ніби на вітрині. Не знаю, наскільки це було типовим у тих умовах в ті часи і тих краях, чи це було викликане відсутністю фотоальбомів, чи традицією. То було ніби родове дерево. Ці фото були різні, різного розміру і викладені невідомо за яким принципом, радше хаотично: з’являлися нові фото – і їх доставляли. На цю «знимку» можна було дивитися годинами. Я малим, не знаючи більшості тих, хто був на цій вітрині зображений, питався своєї бабуні: «А хто це?»
Так, уже відходять (або, називаючи речі своїми іменами, відійшли) у минуле як рудимент шкільні, дитячі, сімейні, весільні й навіть армійські фотоальбоми. Їх не вернути у життя нових поколінь, як не повернути назад діафільми – була у свій час і така технологія збереження пам’яті. Але я не можу собі уявити всю сім’ю, яка збирається і переглядає фото на екрані телефона або на моніторі комп’ютера, всі ці постановочні відео «наше весілля», «випускний», «виписка з пологового будинку» (я не кажу про анекдотично-трагічно-комічні випадки «мені так шкода, я випадково розбила / втопила / вислизнув у туалеті телефон, а там було стільки фото моїх внуків», «загубив / вкрали телефон»). У вас уже не буде того відчуття тривалості тканини життя, плину потоку часу, навіть не років – десятиліть: ви заходите в кімнату, на стінах якої є фотографії, бо кожна знимка – це була подія: «це ми у рік твого народження», «це ти у першому класі», «це моя найбільша риба», «наша перша поїздка на море, у гори»…
Немає пам’яті, немає спогадів, емоцій, переживань, горя і радості, розпачу, втоми, дитячого сміху і сліз – немає того, що тримало людей роками, коли діти стають дорослими, коли ми старіємо, коли коло друзів і близьких стає меншим і меншим. Відчуття родини, великої сім’ї зникає. Ми стаємо самотніми і чужими. А тут ще й війна…
20.05.2025