(В 102 роковини уродин українського ґенїя).
В ярмі темноти і неволї,
В рабстві стогнала Україна;
Мов той Ізраїль на руїнах
Карав ся люд і мер в недолї...
І тяг слухняно рабські пута,
Крівавив панськії пороги, —
Терпів свій біль, як дар від Бога, —
Не знав, де Правда незбагнута...
І зглянувсь Бог на люті кари,
Дорогу пізнання вказав —
І слово правди нам післав, —
Цїннїйший дар над всякі дари...
І в хвилї конання і смерти
Явив ся нам Пророк, мов з неба,
Вказав, що нам здобути треба,
Щоби закованим не вмерти...
І Він промовив словом рідним:
— Народе мій, чи-ж ти оден
Зостанеш ся в Великий День
Господньої любви негідним?
— Лиш ти оден не будеш знати,
Де Правда — Воля пресвята, —
Не скинеш рабською ярма
І в цьому будеш загибати?
І наче грім, — могутнє слово
Збудило рабськії серця, —
Розвіялась сонна мара,
Линула в даль святая мова...
І стало ясно! Дух пророчий
Відкрив незрячим сонні очи.
Пізнали всї святую Волю
І прокляли свою недолю...
І затряслись тиранам руки —
І Ти, мов праведний Ісус, —
Понїс за Правду смертні муки, —
Впав жертвою лихих покус...
І так Ти, праведний, сконав,
A нам синам переказав
Могутнє діло довершити:
З кайданів Матїр увільнити.
***
Всміхни ся, праведний Пророче, —
Ізза Днїпра, ланів—степів
Поглянь на нас, Твоїх синів!
У нас уже не рабські очи:
Ми сміло йдемо на катів, —
Ярма тягнути вже не хочем.
Вже іскра пімсти зайнялась,
До неба скарги піднялась —
І стрепенулись Твої онуки
І на катів підняли руки.
Чи бачиш — вже горять степи,
Блестять до сонця бунчуки,
Мінить ся в оцї хоругов
І вежі київських церков...
— Чи бачиш, праведні слова
В дїла могутнї перейшли, —
Твої сини у бій пішли,
В гору підняли знамена. —
— Валить ся кат, вже більш не встане!
— Борба гоїть народнї рани:
Нема незрячих, — всї прозріли,
В ідею душі приодїли;
Немає хромих, — кожен встав,
Двосїчний меч на ката зняв;
І чудо! Встали всї калїки,
Що спали сном так довгі віки, —
Потік життя усїх зайняв —
І поплили кріваві ріки...
Глянь! Святимо Твою науку,
Знїмаєм з себе рабську муку
І за Свободу в бій ідем.
Залїзні пута розірвем
І соромні рабські кайдани.
Себе ми в жертву принесем —
Й загоїмо матїрні рани...
***
Пророк глядить
На нас із Канева гори, —
Гординю власної руки
Благословить.
— На поміч вам
Хай піде вся небесна сила, —
На те ви в Бога заслужили, —
Так жичу вам...
Народе мій!
На стид лукавого сусїда
Ввінчає чесная побіда
Твій правий бій.
Твій Дух ожив, —
Й мойому послушний приказу,
Встає, скида неволї змазу —
Буде щаслив...
Як дивний рай,
Всміхнеть ся наша вітчина —
Одна, свобідна і сильна —
І зацвіте, як та весна, —
Як пишний май!...
[Вістник Союза визволення України]
12.03.1916