Життя деінде

Останнім часом надто багато різних людей запитувало, чи збираємось ми назавжди залишатись у Польщі. І щиро дивувалось неґативній відповіді. Мене ж щоразу дивує саме запитання. Ні, коли я починаю над ним міркувати, я, звісно, розумію, звідки воно береться і чому небажання назавжди залишитись в іншій (більш благополучній) країні може викликати подив, але сприйнята чисто емоційно, інтуїтивно, така тема викликає в мені остовпіння. З якого дива кому-небудь може спасти на думку ідея про те, щоб жити деінде? Навіщо?

Коли я вкотре чую арґументи щодо того, чому життя в Україні нестерпне, моя підсвідомість здійснює хитромудру параболу і автоматично підміняє їх на візуальний образ, на спогад про кілька годин, проведених на львівській автостанції №8 (вона ж — Автовокзал Двірцевий).

То був ранок початку лютого, і гіпсокартонна споруда, схожа на гігантську підставку для кольорових олівців, вироблену в Китаї, яскравіла ядучими кольорами з-за мокрої снігової пелени. Поруч із цією веселою декорацією будівля залізничного вокзалу видавалась схожою на розгубленого і сумного слона, який уже давно перестав дивуватись із життя в цирку. Бруківка, мабуть, ще лежала десь там, на дні болота, в якому загрузали десятки хаотично і водночас тісно розташованих автобусів. Жоден аналітичний розум не пояснив би, яким чином вони сюди потрапили і як збираються виїжджати. Я бачила, як водій польського автобуса у сміховинно охайному однострої чалапав багнюкою, щось плутано белькочучи собі під ніс із виглядом людини, яка ніколи не вірила в чистилище і раптом у ньому опинилась. Тим часом розхристаний водій самбірського автобуса, який заблокував під'їзд до платформи, неспішно курив і залицявся до дівчат, чергова по вокзалу благала його звільнити місце, він доводив їй, що згідно з графіком може стояти тут іще цілу хвилину, жінка в ґумаках вимітала з-під автобусних коліс обгортки й недопалки, втрамбовуючи їх у забиті болотом щілини бруківки, пасажири на ходу закидали торби до багажників, а я думала, яким чином можна описати це все доброзичливо й реалістично, з якомога більшою любов'ю і терпимістю — так, наприклад, як описав дуже схожий (хоч і вигаданий) світ Малкольм Бредбері у романі «Курси обміну валют».

«Сюпайте, сюпайте», — з материнською поблажливістю звернулась до пасажирів чергова по вокзалу, намагаючись усіх перерахувати. Все це нагадувало величезний і вічний дитячий садок для дітей із неблагополучних сімей, зашмарканих, голодних, із розсіяною увагою. Але в той же час уся сцена була пронизана гумором і печальним прийняттям співзалежних, турботливістю, іронічністю, щемким теплом і нескінченною терплячістю.

У своєму романі «Схід» Анджей Стасюк змальовує рух зі сходу на захід як прагнення дістатись із глевкої багнюки і застояної води і потрапити на вихолощені лискучі простори, де «трава підстрижена і зелена» і де худобу заб'ють на м'ясокомбінаті, «звідки не чути ні стогону, ні смороду». Сам він обирає мандрівку в протилежному напрямку, занурюючись у темні глибини, намагаючись розгледіти щось важливе серед намулу. Стасюків сенс — у тому, щоб витримувати те, що є. Перебувати всередині травми. Зустрітись із власною історією, із кульгавістю, із надщербленістю, із гнійною незагоєною раною.

Цікаво, що багато з тих людей, які запитували, чи збираємось ми тут залишатись, заробляють на життя тим, що наводять лад. Наприклад, шкільна прибиральниця Оля, яка рішуче і по-діловому подала мені свою чисту вологу долоню, що аж скрипіла від хімічного засобу. Або прибиральниці з готелю «Хіт», що розташований у варшавському районі Прага, де ми провели перший місяць. Ці жіночки охоче йшли на контакт і приязно спілкувались, натомість оминаючи нашу кімнату своєю увагою. Схоже, для них неприродним було прибирати в українців. Тому що українці їдуть на захід прибирати самі.

Але те саме запитання задавали також друзі, які добре знають нас із чоловіком, знають наші звички й уподобання, наш спосіб життя, наш світогляд. І раптом: «Чи плануєте ви там залишитись?» — запитують по черзі хірург-офтальмолог, психолог і продавчиня ювелірних виробів. Навряд чи в їхньому випадку йдеться про виживання, як у випадку тисяч людей, яким доводиться покидати для цього домівки, проявляти чудеса витривалості, терплячості, покори, пристосовуватись до чужого оточення, до відірваності від своїх.

Все свідоме життя людина схильна чекати певного моменту в майбутньому, коли нарешті все стане як повинно бути. Все здійсниться, сповниться і займе свої місця. Так працюють захисні інстинкти, які допомагають, наприклад, сховатись від власної минущості. Витримувати власну недосконалість і недосконалість ситуації, в якій перебуваєш, невідповідність фантазій і реальності простіше, якщо вірити, що ти рухаєшся в напрямку до досконалості й повноти. Що досить, наприклад, змінити роботу, чоловіка, дієту, сусідів, країну — і ти житимеш так, як хочеться. Іноді це справді допомагає, але тільки тоді, коли вдається досягнути чесності з собою. Себто просто навчитись із собою бути (в тому числі й на дні застояного болота).

Мене захоплює і приваблює особлива увага поляків до літератури реального факту. Калейдоскопи досвідів на будь-який смак, життя у міріадах зрізів і векторів: подорожі до всіх закутків світу, занурення в різні культури, випробування людських можливостей, експерименти над собою, долі окремих людей з окремих субкультур, представників релігій, політичні розслідування, проникнення у мафіозні клани, вивчення історії частин тіла, стереотипів. Мандрівки у найширшому значенні цього слова, не тільки в сенсі географії.

Один знайомий польський репортажист працює зараз над книгою про кухарів видатних людей (переважно — диктаторів і тиранів). Йому вдалося домовитись із ними про зустрічі, і він розпланував подорожі до різних частин світу. Кухарі часто бувають найближчими до таких діячів. Коли ти довіряєш комусь себе годувати, то можеш довірити і власні тривоги й сумніви, розкрити душу.

Інший планує писати книжку про місто наркобарона Пабло Ескобара, Медельїн, де можна знайти чи не всі вияви життя і смерті просто посеред вулиці, серед білого дня, на очах у лінивих поліцейських і роззяв.

Тому зміна місця проживання не означає зупинки і заспокоєння, не ґарантує, що вже завтра у тебе не виникне нестримної потреби вирушити з омріяного заходу куди-небудь на північ чи південь. Так і не зрушивши, щоправда, зі свого власного місця.

Важливо — не забувати за собою прибирати.