Писати про Шевченка нині незвичайно важко. Бібліоґрафія його творів і спис праць про Шевченка у виданні варшавського "Українського Наукового Інституту" це книга, що має 355 сторін друку. Подано там і описано 793 видання Шеченкових творів (у збірках і поодиноко). Загальне число виданих примірників переступило велитенську цифру пятьох мільйонів! Це один із доказів незвичайної популярности нашого найбільшого поета. Його твори переложено на багато чужих мов. Виїмки з цих перекладів поміщено у повнім виданні творів Тараса Шевченка ("Український Науковий Інститут" у Варшаві), в XV томі, на 455 сторінках друку. Багато своїх і чужих учених, поетів і критиків досліджувало й пояснювало Шевченкові твори та писало про його життя. Треба чимало часу і праці, щоби пізнати цей величезний матеріял.
Дослідники, шевченкольоґи пізнали добу, в якій жив поет, познайомилися з окруженням, серед якого він обертався і з різних точок розглядали його твори, примінюючи в своїх працях різні наукові методи. Тому то й незвичайно важко сказати тут щось цікаве й нове. Але ж бо з другого боку хочеться про Нього говорити, як радо говоримо про своїх предків, бо кожний із нас чує, що в ньому плине кров Шевченкових думок, що на його ідеольоґії виховалися наші батьки, діди й прадіди, що на красі його мистецьких творів всі ми вчилися відчувати красу, правду й добро у світі.
Зокрема в роковини уродин і смерти нашого Ґенія хочеться виконати одну з точок
Його "Заповіту" і згадати Його "незлим, тихим словом".
Це я і роблю в оцих рядках.
*
Тарас Шевченко, то центральна постать української літератури, її найкращий вияв так щодо змісту, як і щодо форми. Ніодна наша книжка не викликала такого вражіння, як його "Кобзар". Сучасники казали, що мерці будилися в гробах, — так будив "Кобзар" завмерлу українську національну свідомість. Шевченко залишив далеко за своїх попередників, так дуже перевищив їх вибуховою силою свого чуття і красою та щирістю свого поетичного вислову.
Дехто називав його самоуком, думаючи, що таким титулом тим вище його поставить. Та це неправда. Шевченко скінчив академію мистецтва, пильно слухав усяких відчитів і викладів, радо перебував у товаристві освічених людей і залюбки читав твори великих поетів та учених. Із його дневника, з повістей та листів видно, як він знав історію, як стежив за розвитком мистецтва, як цікавився поступом людства.
Не диво, що коли 1843 і 1845 року відвідав Україну, то скрізь вітали його, не як поета-самоука, лише як ґеніяльного співця, як людину великого розуму й освіти. Не диво, що такі висококультурні родини, як Толсті, Тарновські та Репніни радо вітали його в своїх домах, а княгиня Варвара Рєпніна, одна з найдостойніших жінок свого часу, шукала його приязні й любови.
Уже в своїх молодечих творах, у баллядах "Причинна", "Тополя", "Утоплена", виявив Шевченко свою ориґінальність, своє незвичайне вміння звязувати світ реальний з ірраціональним та сплітати образи музичні й плястичні в один конструктивний вузол. З боку психольоґічного найцікавіша й найбільш демонічна його "Утоплена".
У "Гамалії", "Тарасовій Ночі", в "Івані Підкові", тощо, бачимо чаром поезії обвіяний образ козаччини. Шевченко малює цей образ на підставі "Історії Русів", та на працях Бантиш-Каменского, Маркевича й Рубана. Критично не аналізує їх, але за те, як він відчуває рух, ритм і настрій минулого! Маляр і співак в одній особі.
Пізніші його твори історіософічно-політично-суспільні свідчать про те, як ширшав і поглиблювався його овид. У "Сні" й у "Кавказі" словом, як громом ударив у кривду й насилу, в "Посланію", по гадці Куліша, історію очистив від усякої брехні й вказав, на яких основах слід спірати й розвивати відродження народу, в "Неофітах", як казав Франко, змалював ідеал матери-христіянки.
У найглибшім із своїх політично-ідеольоґічних творів, у містерії "Великий Льох", перевів ревізію поглядів на історію України і на її відношення до сусідів. Про "Катерину" й "Наймичку" нема що казати, так ті поеми ясні й зрозумілі для всякого з нас і так дуже вони поширені. Жахливо грізні "Гайдамаки", крім своєї високомистецької стійности не втратили по нинішній день значіння історичного "мементо".
Окремих студій вартні Шевченкові "Думки", головно ті, що їх написав поет у Петропавлівській твердині і на засланні. Це архитвори не лиш нашої, але й світової лірики. Велитенська скаля почувань і неменша сила вислову доведені до незрівняної гармонії, форма їх на око проста, на ділі високомистецька, хрустально чиста і проречиста. Мало коли людське чуття і думки у спільнім горолеті знімалися на ті верхи, на які доходять "Думки" Тараса Шевченка...
Шевченкова спадщина невелика. Це около 220 віршованих творів. Крім того кілька повістей, писаних російською мовою тоді, як українською годі було йому писати, автобіографічна повість "Мистець", знаменитий "Дневник", драматичний твір "Назар Стодоля", врешті численні, дуже цікаві і окремим епістулярним стилем писані листи. Як маляр і ґрафік здобув собі Шевченко також голосне імя.
Невеличка розмірами, як кажу спадщина Шевченка, але не забуваймо, що жив він тільки 46 літ і тільки 12 років був на волі. Дитячий і молодечий вік минув йому у кріпацтві, а мужеський у касарнях на прогнанні. Важко знайти другого великого поета, щоб над ним доля так знущалася як над Шевченком. Кріпак здобуває волю, стає в крузі щонайкультурніших людей, дружить з високопоставленими достойниками, має дістати у Києві університетську катедру, аж нараз... арешт, процес, десять літ заслання і поворот до краю передчасним старцем. Траґічний представник народу з траґічною минувшиною. Проте невгнутий у своїх поглядах, безкомпромісовий у своїх переконаннях, непідкупний борець за правду й волю. Шевченко людина доповнює Шевченка поета й мистця. Тому то мабуть і значіння його для українського народу більше, ніж інших великих поетів.
Він творець мови не літературної, бо вона була вже й перед ним, але поетичної, пригожої рівно для епіки, як і для лірики та драми, для траґічного патосу й для гризливої іронії, для пророцьких візій, як і для ідилічних образів, мови, що малює, співає, гремить як грім і вилискує, як меч. Мовою цією оспівує Шевченко минуле, малює жахливу дійсність і пронизує затьмарене майбутнє, переводючи ревізію поглядів історичних і начеркуючи лінії шляхів у будучність. Мовою тією пише свій "Заповіт", що став другим національним гимном. Нею обєднує народ, неначе золотим обручем, котрого й не бачимо, але силу його непереможну відчуваємо повсякчасно.
До Шевченка можна ще було говорити про мову, яка завмірає, про останніх кобзарів і про їхні співи, що їх вітер розносить до степах України, можна було, як хто не мав мудрішої теми, перечитися, чи потрібна окрема українська література, тоді, як є велика література "русска". З виступом Шевченка такі балачки втратили всяку реальну підставу. Це фантоми, тоді, як Шевченко створив нову українську дійсність.
[Краківські вісті]
09.03.1941