У звязку з заміткою "Скасування анатеми на гетьмана Івана Мазепу" в "Краківських Вістях" з 25. XІІ. 1940 р., ч. 152, повтореного в двотижневику "Українська Дійсність" з 15. І. 1941 р., ч. 2, вважаю за доцільне подати деякі подробиці, що торкаються цієї справи.
Одна з найбільш понурих подій нашої історії — це анатема на гетьмана Мазепу. Гетьмана, визначного протектора Церкви, будівничого й мистецького мецената багатьох святинь, викляли 12. листопада 1708 р., виключно з політичних причин та особистої пімсти царя Петра І.
Зпоміж наукової літератури про цю подію, цікаві дві найновіші праці: В. Біднов: "Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу" й О. Лотоцький: "Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи", поміщені в томі II. збірника "Мазепа", Варшава, 1939 р.
Автори згаданих статтей, українські вчені-церковники, переконливо виказали, що анатемування не мало ніяких церк.-правних підстав. Єдиного допускального в таких випадках арґументу: порушення віри й моралі — в даному випадку не було. В наказі з 31. X. 1708 р. до митрополита Степана Яворського, цар, що правда, згадує, що гетьман "залишивши православя до єретиків шведів відійшов", але це було лише зручне формулування чисто політичних міркувань Мазепи. В "указі" з приводу анатеми виразно говориться, що гетьман "присталъ къ Его Государеву недругу Свѣйскому Королю, и отъ того въ арміи генераламъ и прочимъ командирамъ и офицерамъ и рядовимъ въ полку, надъ тѣмъ непріятелемъ учинилъ нестроеніе", й що за Це його піддано "прокляттю й анафемі вічно".
Найстрашніше з усього те, що в цьому обряді взяли участь недавні близькі до гетьмана достойники, як церковні, так і світські, на чолі з Іваном Скоропадським.
Разом з гетьманом викляли його однодумців та бойців, — значить, усіх замішаних в політичній та військовій акції гетьмана. Це анатемування було лише одним із багатьох застрашальних засобів нелюдського терору, що ним зламали тоді зрив України. Найбільш прикметною для цього акту рискою було те, що всі постанови церковної влади в цій справі прийшли виключно лише з наказу світських чинників.
Православна Церква за межами Росії не признавала проклону, киненого на Мазепу. Коли гетьман помер, то його поховали за церковними обрядами. Потім, коли його тіло перевезли до Ґалацу, то його поховав тамошній митрополит у церкві грецького манастиря св. Юрія. Знаємо, що Войнаровський призначив цьому манастиреві тисячу талярів — звичайно, на молитви за покійного гетьмана. Безперечно, православне духовенство в Україні не переставало потайки молитись за Мазепу. Отверто ж молилися за нього, як за фундатора й прикрасителя багатьох церков, проти чого не запротестував навіть цар Микола І., коли довідався про це в Свято-Миколаївському соборі на Печерську у Києві.
Російська Церква пізніше також намагалася оминати щорічне анатемування Мазепи, й врешті заперестала його, що вставлено свого часу до "чину православія". Ото ж, у виданні цього "чину", що вийшло в Петербурзі 1869 р., як і в виданнях пізніших, вже нема в списі анатемованих осіб імени гетьмана, що проте залишилося, через недогляд, в Мінеї.
А 27. червня 1918 р. у вільному Києві, як щось цілком нормальне, відправлено в Софійському Соборі урочисту панахиду за гетьмана Мазепу.
Традиція Української Церкви вважати гетьмана за вірного її сина знайшла своє оформлення в 1932 р.
12. жовтня 1932 р. ґрупа послів і сенаторів Української Парляментарної Репрезентації Волині звернулася до митрополита Діонисія з проханням скасувати цю анатему. Цю справу, на внесок митрополита, розглянув Синод Православної Церкви в Польщі на засіданні 22. жовтня 1932 р. Тоді Синод ухвалив звернутися до вселенського царгородського патріярха, а за його посередництвом і до зверхників інших автокефальних Православних Церков, з проханням виповістись у цій справі, та потім, після одержання відповідей, представити її на рішення майбутнього Помісного Собору. Про цю постанову митрополит Діонисій повідомив голову Української Парляментарної Репрезентації листом з 5. XI. 1932 р. за ч. 11.245.
У листі ж до царгородського патріярха, висланому тоді ж за ч. 11.574, митрополит Діонисій повідомив про бажання українського населення, також подав історичні обставини анатемування та просив прихилитись до внеску і задоволити домагання українського народу. Коли минуло кілька місяців, а від патріярха не було ніякої відповіди, митрополит Діонисій знову порушив цю справу перед Синодом. Синод на засіданні 17. лютого 1933 р. постановив: "Не перерішуючи питання про скасування анатеми, киненої на гетьмана Івана Мазепу російським духовенством у Москві та Україні, й беручи під увагу щирий та глибокий смуток вірних з приводу душі гетьмана Івана Мазепи, позбавленої церковних молитов і посередництва Церкви за неї перед Престолом Всевишнього, — дозволити й благословити молитися в храмах за спокій усопшого раба Божого гетьмана Івана Мазепу, хай буде йому Милостивим Суддею Господь, хай простить Він вільні й невільні гріхи його й хай подасть йому обитель у своїх оселях, де праведні спочивають".
Таким чином питання про молитви за душу гетьмана Мазепи було вирішено позитивно в нашій Церкві ще в 1932—3 році. В імя історичної правди слід спростувати всі інші твердження, що появились у цій справі.
[Краківські вісті]
06.03.1941