VIII. Тато

Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

ОБКЛАДИНКА ДО ЖУРНАЛУ

У жовтні 1988 р. прийшов до мене Микола Горинь. Сказав, що брат Михайло просив надрукувати обкладинку самвидавського журналу «Український вісник», і дав мені кліше, яке вирізав в лінолеумі Опанас Заливаха. Я запитав:

– Скільки штук?

– На початок понад сто.

– Будемо друкувати.

Пробний відбиток виявився неякісним. Сам лінолеум був нерівним, і кліше якесь пошарпане. Довелося вирізати нове кліше. Купив шістдесят листів тоненького рожевого картону, розрізав кожен наполовину, і почали ми друкувати. Я валиком накатував фарбу на кліше, ставив його на картон і клав під прес. А Микола закручував прес, виймав відбиток і ставив на місце кліше. Картон тягнув багато фарби, і ми мучилися цілий день. Коли робота була закінчена, я зауважив, що на кожній обкладинці були відбитки пальців Миколи. Вся робота пішла намарно. Викинути надруковане було небезпечно, і ми почали все це палити в печі. Палили довго. А на другий день знову взялися до роботи. Тільки Микола тепер уважно слідкував, щоб мати чисті пальці. А я колись дивувався: «Чому комуністи ліквідовували кафедри графіки, чому боялися друкарської фарби?».

Я ЇДУ ДО КАНАДИ

Пригадую, як у Львові по телебаченню Юрій Євтушик показував мою колекцію гуцульських трійць, і я щось там говорив, а на другий день раненько, о дев'ятій годині, вже дзвонив мені Роман Лубківський. Хотів організувати виставку моєї графіки у приміщенні Спілки письменників. Я знав, що Лубківський має нюх. Отже, мене можна показувати. Але тоді така виставка вже була мені нецікавою. 1989 р. відкрилася моя виставка в Національному музеї, був каталог з дуже гарною вступною статтею Олега Сидора, а наступні проходили у Києві 1990 р., в музеї Тараса Шевченка. Після відкриття у мене взяли розгорнуте інтерв'ю з радіо «Свобода».

Того ж року я вилетів з Москви до Монреаля. Це перший раз в житті я перетнув кордон СРСР. Завжди був певен, що колись поїду до Канади і буду мати там виставку. З Монреаля до Торонто я їхав автобусом, коли вже темніло. Це було перед Новим роком, і на всіх деревах світили лампочки, обабіч вулиці були чарівні будиночки, і все мені виглядало неначе в казці. Опівночі я увійшов до будинку моєї тітки Дарії Дербіш. (Я вже згадував, що було три брати Зарицькі і кожен мав по одній дочці. Дарія Дербіш була дочкою Романа Зарицького.)  Вона мене обняла, поцілувала, і я відчув себе ніби вдома, зі своєю бабцею. Це вона мене витягнула зі Львова, домовилася з галереєю про мою виставку. Вона постійно писала нам листи, в найгірші часи допомагала нам, а коли стало можливо, – перша з усіх знайомих і незнайомих зателефонувала до нас. Пам'ятаю мій перший публічний вихід – це коли мене запросили на вечір пам'яті Алли Горської. Я там виступив і сказав кілька слів. Коли ми верталися назад, тітка сказала мені, що в такому вбранні, як моє, не можна показуватися на людях, тому завтра їдемо купувати мені костюми.

Ми поїхали до середнього за цінами магазину. Тітка купила мені сірий костюм, а вуйко – убрання на параду: «блейзер» (темно-гранатова маринарка з золотими ґудзиками) та сірі штани. Купили мені ще білі сорочки та краватки. Костюми коштували по 250 доларів кожен. Це тоді для мене були захмарні гроші. Любка в цей час, працюючи у Львові економістом, заробляла на місяць сім доларів. «А мешти купиш собі сам», – сказала тітка, і ми поїхали їх вибирати. Я перший раз в житті бачив таку величезну крамницю, повну взуття. У нас ми стояли в довгій черзі, а дійшовши до прилавка, питали, чи є наш номер, і, не міряючи, купували, бо ззаду вже натискали люди. А тут я довго ходив, роздивлявся, міряв і побачив, що і в Канаді не так-то просто купити взуття.

Вуйко Антін Дербіш у вільний час присвятив себе музиці. Мав чудесний баритон, і зі своїми приятелями композиторами Богданом Веселовським та Степаном Гумініловським давав концерти та випускав плити з власними піснями. Сьогодні у львівських кав'ярнях часом можна почути, як Антін Дербіш співає своє знамените «Останнє танго».

Приїхала зі мною побачитися і моя тітка Дода з Чикаго (дочка Родіона Зарицького). Зустрівся я зі своїми тіточними сестрами Лідою і Любою та тіточним братом Романом. Люба зі своїм чоловіком Романом Паньковим на зимові вакації свого сина Адріана поїхали в гори на лещета і взяли мене з собою. В Торонто я ближче заприязнився з Іроїдою та Іваном Винницькими. Ми зналися раніше як далека родина, а тут я виразніше побачив їхню посвяту Україні. І тому, як вони виховали своїх трьох дітей, можна лише позаздрити.

17 лютого 1991 р. в галереї КУМФ у Торонто відкрилася моя перша у вільному світі виставка. Вступне слово мав Богдан Стебельський, а пані Дарія Даревич написала про мою творчість до газети. Потім я мав виставки в Едмонтоні й Оттаві, згодом у Мюнхені, Лондоні та містах Америки. Я зустрівся із сотнями цікавих людей, з багатьма із них заприязнився. Я побачив, що вони так само думають, як я, відчув, що всі ми належимо до світового українства незалежно від місця проживання: Софійка і Тит Геврики, Ніна Самокиш, курінна пластового куреня «Верховинки», Леся Юзефів, Тереза Бень, Ореста Фединяк, Наталка Соневицька, Соня та Ярко Скрипники, Роман і Надя Трачі, панство Голинські. Всім їм та багатьом іншим я дякую за поміч під час мого перебування у Західному світі. А Софійка і Тит Геврики ще й у лютому 2008 р. організували мені виставку в Києві в офісі Програми ім. Фулбрайта. У далеких шістдесятих роках вони приїжджали в Україну підтримати інтелектуальний рух опору. Тепер, уже 2010 року, сприяють виданню творів Івана Світличного.

ПЕРЕПОХОВАННЯ ТАТА

16 червня 1971 р. в таборі суворого режиму 17-А в Мордовії помер мій тато. Йому тоді виповнилося 60 років, з яких 34 він пробув в ув'язненні. Другий інфаркт стався ввечері. Йому стало зле, і він сів на траву. Збіглися товариші, і хтось вирішив робити йому масаж серця, не відаючи, що власними руками добиває його, завдаючи неймовірного болю. На ранок тата відвезли до табірної лікарні в селі Барашево, де знаходився табірний цвинтар. За дивним збігом обставин на території лікарні знаходилася зона політичних в'язнів-жінок, де в той час була моя мама. У тюрмі існує свій зв'язок, і мама, довідавшись, що привезли її мертвого чоловіка, попросила дозволу в табірного начальства попрощатися. Не дозволили.

Мене також не повідомили про смерть батька. Довідалися ми про це десь через місяць від жінок, які їздили на побачення. Я поїхав до Мордовії. У штабі в Барашеві я попросив показати могилу батька. Мені показали піщаний горбочок з табличкою «К-8». Мене залишили самого, і я записав собі номери сусідніх могил. Восени ми з Любкою були на побаченні з мамою, і я сказав Любці, щоб вона пішла у штаб і попросила показати могилу тата. Їй відповіли, що вони вже показували синові.

– Він забув.

– Як забув, коли він записав?

– От записав і карточку забув.

Вони ще раз показали могилу. Ми знов записали сусідні могили. А коли вдома порівняли карточки, тю виявилося, що сусідні номери не збігаються.

Через рік Любка поїхала зустрічати маму, яка звільнялася з табору після 25-річного ув'язнення, і знову пішла в штаб добиватися дозволу оправити могилу і показати дійсне місце поховання батька, бо двічі вони показували різні могили. Їй сказали, що дійсною є могила К-7, а перші рази вони показали неправильно, бо в них були відомості, що ми хочемо викрасти домовину.

Тоді ж, будучи в Мордовії, ми добивалися дозволу на перепоховання в Україні. Нас довго посилали з кабінету в кабінет, від штабу в управління, а звідти до табору. Змарнувавши чимало часу, ми поїхали до Москви і домоглися прийому в Головному управлінні таборами. Нас дуже чемно вислухали, поспівчували нашій молодості і недосвідченості і сказали, що це все треба викласти на папері, бо «слово до справи не пришиєш».

Ми написали заяву і з надією поїхали додому чекати відповіді. Відповідь не забарилася: у клопотанні нам відмовили – не належить. Справа вирішилася через двадцять років, коли Україна стала незалежною. Київське керівництво спілки політв'язнів в особі Євгена Пронюка надіслало офіційний запит і отримало дозвіл на перепоховання. 20 вересня 1991 р. Марія Вульчин із сином Степаном, Василь Підгородецький, Любка і я вилетіли до Саранска — столиці Мордовії, а звідти автобусом до Барашева. Знову збирання додаткових дозволів. Врешті нам дали двох безконвойних в'язнів з лопатами і дозволили розкопувати могилу. В принципі ми знали місце могили, але, коли ми прийшли на піщане поле так званого цвинтаря, нас охопив жах. На довгому і широкому полі де-не-де лежали напівзігнилі таблички з якимись номерами. Якщо кожен ряд поховань мав відповідати певній літері алфавіту, то ні рядів, ні літер уже не було. Подекуди росли якісь деревця. Блукаючи цим полем, ми знайшли вже розриту могилу. Ми знали, що десь тиждень перед нами з великими почестями забрали з цього цвинтаря Юрія Галанского, який помер трошки пізніше від тата. І біля цієї могили лежала табличка Л-5. Це була ниточка, за яку ми вхопилися. Отже, поряд мусить бути ряд К. Ми пройшли ще кількадесят метрів і дійшли до трьох сосонок. Не повірили своїм очам: між ними так, ніби вчора забитий, стояв кілок К-8. Отже, поруч буде могила К-7. В'язні почали копати і докопалися до зігнилої домовини, в якій лежали останки якоїсь жінки, бо на черепі були рештки досить довгого волосся. Мій же тато був абсолютно лисим. Василь Підгородецький, який з татом просидів останні роки в таборі, почав нас переконувати, що в Михайла Михайловича наприкінці почало рости волосся і що, навіть коли появилися якісь сумніви, треба привезти в Україну символ Михайла Сороки. Те саме мені говорили у Львові перед від'їздом, але я відповів, що привезу лише останки мого батька.

Починаємо розкопувати могилу К-8. Досить скоро лопати почали стукати об тверде і здорове дерево. Підгородецький вигукнув: «Так, так, це та домовина, в яку ми поклали Михайла Михайловича!». З його розповіді ми дізналися, що після того, як вони зрозуміли, що тато помер, його забрали в барак, одягнули і цілу ніч відправляли панахиду, а зміні, яка працювала вночі в меблевому цеху, переказали зробити домовину. І її зробили – якісну і добротну. В руки поклали томик Лесі Українки, яку він так любив, обклали живими квітами, які росли в зоні, а на віко прибили хрест. Дійсно, коли все було розкопано, описи збігалися з побаченим. Останки ми переклали в привезену домовину і цинкове покриття. Півночі Степан запаював цинкову домовину, бо до шостої години ранку ми мусили покинути Барашево – так сказали нам у штабі.

Пів на шосту ранку ішов рейсовий автобус на Саранск. В багажному відділенні автобуса не виявилося вільного місця, і шофер сказав, що зможе взяти домовину в салон тільки з дозволу пасажирів. Домовина зверху була завернута в брезент, так що радше скидалася на човен. Любка зайшла в автобус і попросила в людей дозволу поставити в проході домовину з останками, які вже пролежали 20 років. Пасажири не погодилися: «Ні в якому разі!».

Шофер теж пробував переконати людей. Було вирішено, що Василь Підгородецький та Любка поїдуть тим автобусом в Саранск, бо чим більше людей, тим тяжче виїхати, та й удома не знали, що з нами робиться. Любка стояла, і сльози градом котилися з її очей. Раптом шофер у мікрофон сказав: «Тепер я знаю, чому нас, русскіх, так не люблять: ми дуже поганий народ».

Ми троє залишилися. Звернувшись до кількох автобаз, зрозуміли, що їм наказали не давати нам транспорту. І лише завдяки великому ентузіазму і наполегливості пані Марії Вульчин, яка поїхала в інше поселення і дістала авто, ми змогли виїхати до Саранска. І в Саранску лише пані Марія змогла домовитися, щоб завантажити домовину в літак.

Цього ж дня ми довідалися, що помер Зеновій Красівський. Він колись нам розказував, як наприкінці 1944 р. його мати зняла зі стіни ікону і благословила своїх чотирьох синів на боротьбу з окупантом. Зенко був наймолодшим і мав тоді п'ятнадцять років.

У Львові на летовище прийшли представники влади, різних партій та громадських організацій. Вони з літака несли домовину, а телебачення знімало всю цю процесію. Нас одразу відтіснили, і ми тільки спостерігали за цим дійством, а на Марію Вульчин, організатора цього перепоховання, ще й з образливими лайками накинулися жінки з Союзу українок. Вона, бачте, поїхала до Мордовії, не повідомивши їх, і тепер збирає лаври провідника цієї акції.

Домовину відвезли до церкви св. Михайла, де монахи відправили панахиду і до пізньої ночі читали псалми. Тоді ми ближче запізналися з отцем Йосифом Міляном, і від того часу я відчуваю найбільшу повагу до ордену студитів.

На третій день відбувся похорон. Вранці домовину винесли з церкви. Люди так штовхалися, що я залишився сидіти на лавці, аж поки кардинал Мирослав Любачівський не запитав: «А де ж син?». Тоді люди розступилися і я зміг стати біля домовини. Її несли на руках до Личаківського цвинтаря. Напередодні з родинного гробівця дістали домовину моєї мами, і їх поховали разом у спільній могилі.

Дуже вже великою ціною дісталася батькові така шана. Якось на побаченні в таборі він поділився зі мною своїми роздумами, що задовго сидить у тюрмі, що занадто тяжка ноша. Очевидно, що не покається, але дуже вже він втомлений своїм життям.

Я лише кілька разів у житті на короткий час зустрічався зі своїм батьком, тому багато чого про нього не знаю. Більше про нього можуть сказати люди, котрі знали його, перебуваючи разом у таборах.

Святослав Караванський: «...Борець з когорти безсмертних і... свята людина... Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив...».

Анатолій Радигін: «Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки і урочисто, як встають американці, коли почують ім'я Вашингтона, угорці – почувши ім'я Кошута, а євреї – почувши ім'я Герцеля...».

А про себе він сказав так: «Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск, доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися».

Мій тато народився 27 березня 1911 р. в селі Гнилиці на Тернопільщині. За два місяці до народження помер його батько. Виховувався у дідуся і бабусі по маминій стороні, бо вона вийшла заміж удруге, а дідові з бабунею не сподобався новий зять. Тато вчився в Тернопільській гімназії, а потім дядько забрав його до Чехії, де тато закінчив гімназію і архітектурний факультет Празької політехніки. Був пластуном і членом проводу ОУН. 1937 р. заарештований поляками. У вересні 1939 р., після падіння Польщі, вийшов з концтабору, приїхав до Львова і одружився з моєю мамою, Катериною Зарицькою. У березні 1940 р. їх обох заарештували енкаведисти. Відбуваючи ув'язнення на Воркуті, Сорока створив підпільну організацію «ОУН- Північ», яка боролася за права політичних в'язнів. За це 1952 р. був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 р. Михайло Сорока брав участь у Кенгірському повстанні політв'язнів. З 1960-х рр. він відбував покарання у Мордовських таборах.

Продовження – ТУТ.