("Прикарпатская Русь" і "Львовское Военное Слово").
По Великодни минувшого року "освободителї" Галичини знайшли ся були в такім положеню, що чим раз частїйше приходилось їм думати, як би то самим освободитись і спастись утечею в свояси. Таке положенє роздратовує. В роздратованю тратить ся панованє над собою. Все, що довго тільки душу мулило, вихоплюєть ся тодї на верх і дїють ся несподїванки, що часто пахнуть скандалом.
Так прийшло й до вибуху довго скриваних непорозумінь між львівськими русофілами і російськими "освободителями". Як відомо, кріпкий вираз дав їм редактор "Львовскаго Военнаго Слова" досить скоро. Та видко, на тім ще не мало скінчитись пізнїйше, коли львівські русофіли налякались чогось гіршого і на оборону собі виписали обширне посланіє з оправданями. Друковано його під вартою в дуже малім числї примірників на велїновім папері формату аркуша в вісьмох колюмнах, з гербом Ставропіґійського Інститута на передї.
Подаємо се письмо в дословнім перекладї:
Його Імператорській Високости, Начальному Головному Вождови, великому князеви Николаєви Николаєвичеви давного Ставропіґіяльного львівського Братства, нинї Ставропіґійського Інститута просьба.
Ваша Імператорська Високости! Найстарше на цїлій Руси Ставропіґіяльне Братство, нинї Ставропіґійський Інститут, просить Вашу Імператорську Високість, ласкаво позволити йому, виступити перед Вашою Імператорською Високостю в оборонї своєї доброї слави.
Між иншими інституцїями, удержуваними Ставропіґійським Інститутом, є при нїм также найстарша на Руси друкарня, в котрій працював руський перший друкар, москвич Іван Федорів.
В тій друкарни друкувалась также якийсь час щоденна часопись "Львовское Военное Слово", видавана, як зазначувалось в її заголовку, зразу "з дозволу начального вожда армій полуднево-західного фронту", а потім "штабом начального вожда армій полуднево-західного фронту", і редаґована капітаном Н. Ф. Наркевичем.
"Львовское Военное Слово" почало появляти ся що-йно в останні днї місяця вересня 1914 р. і друкувалось наперед в друкарни бувшої австрійської урядової "Gązet-и Lwowsk-oї", що звала ся "друкарнею В. Лозинського". Тут були друковані числа 1—8. Число 9. газети, яке появило ся 7. жовтня 1914 р., було вже надруковане в друкарни Ставропіґійського Інститута.
3. грудня 1914 р. редактор "Львовскаго Военнаго Слова" перестав друкувати часопись в друкарни Ставропіґійського Інститута. Число часописи, яке появило ся 4. грудня 1914 р., було вже надруковане в реквізованій редактором Н. Ф. Наркевичем друкарни замкненої часописи "Дїло", названій ним зразу "друкарнею Івана Айхельберґера", а потім "друкарнею Львовскаго Военнаго Слова".
Залишенє друкованя "Львовскаго Военнаго Слова" в друкарни Ставропіґійського Інститута наступило без окремого повідомленя, але за те в ч. 57. "Львовскаго Военнаго Слова" з 4. грудня 1914 р. появила ся така редакційна статя:
Ставропіґійська друкарня.
Наша часопись майже з самого початку її появи у Львові друкувалась в тій друкарни, яку принято було вважати "русской" і яка була поручувана нам місцевими "русскими" дїячами.
З вчерашнїм числом одначе друкованє "Львовскаго Воєнного Слова" прийшлось перенести в друкарню б. часописи "Дїло" тому, що дальше видаванє нашого видавництва в Ставропіґійскій друкарни стало крайно утруднене, а в кождім разї не було що й думати про розширенє і полїпшенє видавництва при тих умовах, які повстали з відношеня до нашого видавництва тих дїячів, що вважають себе господарями Ставропіґійської друкарнї.
Ті відношеня на стільки характеристичні для свойого часу, що замовчати їх редакція "Львовскаго Военного Слова", в інтересах загальної справи не вважає можливим.
Трудно було припускати, що нашій воєнній часописи буде зготовлене таке принятє в "русской" друкарни, тому в першій хвили редакція зробила все потрібне, щоби улекшити положенє і шо-йно коли спинюванє появи чисел нашої часописи стало явно наміреним в цїли визволеня від "конкуренції" місцевого "русскаго" орґану, і коли нелад, а также постійне пянство і безчинність складачів не могло бути довше терпиме, редактор "Львовскаго Военнаго Слова" звернув ся до Совіта Ставропіґії з просьбою поправити стан річий, завести деякі технїчні улїпшеня і взагалї по змозї управильнити дїло. На се була одержана відповідь, в імени Совіта, від одного незнаного нам члена Ставропіґії. В нїй не лиш не було виражене бажанє віднестись прихильно до друкованя нашої воєнної часописи в друкарни Ставропіґійського інститута, але ясно натякало ся, що порядки остануть ся такі, як є. Така відповідь, без сумніву придирчивого змісту, могла викликати тільки дивне вражінє, тим більше, що Ставропіґійська друкарня нїяк уже не може почванити ся своїм засобом руського письма і своїми безглуздими порядками.
Скоро, впрочім, знайшли ся поясненя до того, коли при всїх старанях машинїста нїяк не вдавалось нашу часопись "дати на машину" ранше "Прикарпатской Руси" і коли місцевий "русскій" дїяч п. Дудикевич сам почав розганяти хлопцїв, що товпили ся коло друкарнї, вичікуючи появи часописи "Львовское Военное Слово".
Всї ті обставини в звязку з явною неможливостю полїпшили наше видавництво при такім відношеню "Ставропіґійської" друкарнї, спонукали нас звернути ся до другої друкарнї, в котрій і довершуєть ся нами розширенє і полїпшенє видавництва.
Редакція "Львовскаго Военнаго Слова" вважає обозязком показати, що вона радо уступає місце, заняте в Ставропіґійській друкарни, коли тільки се може вплинути на поліпшенє і успіх місцевих орґанів преси.
Тому, що ми позваляємо припускати, що виступ п. Дудикевича проти нас, в тій чи иншій формі, мав місце поза границями його дїяльности як голови місцевого "Русскаго Народнаго Совѣта", ми відносячись до тих виступів річево, повинні пригадати, що воєнна часопись у Львові видаєть ся Штабом начального вожда, не з ласки п. Дудикевича і тов., що вона не лицемірно обслугує інтереси місцевого російського населеня і що з дальшими побідними виступами вона порахуєть ся з такою серіозностю, яка відповідає теперішному станови річий.
Щирі інтенції нашої воєнної часописи в нїякім разї не заслужили на вороже відношенє зі сторони тих самовладцїв, які на жаль не годні доси позбутись "рабської" моралї, і почуваючи себе нинї "завойовниками", не можуть, чи, краще, не бажають приймити належний тон в відношеню до російських офіцирів, які ведуть скромне і непретенсіональне дїло видаваня воєнної часописи на користь загальній справі.
***
Та статя викликала у всїх кругах здивуванє і зчудованє, тут сумне, там радісне, а в Совітї і серед членів Ставропіґійського Інститута глубоке огірченє, тим більш оправдане, що приведені в статї твердженя не відповідали дїйсности і правдї, а піднесені там проти Ставропіґійського Інститута мисцевих "русских" дїячів обжалуваня були позбавлені всякої підстави.
Тодїшний Совіт Ставропіґійського Інститута хотїв зараз печатно відповісти на статю "Львовскаго Военнаго Слова", опрокинути наведені в нїй твердженя і відперти піднесені проти Ставропіґійського Інститута обжалованя, але мусїв залишити свій намір на жаданє "Русскаго Народнаго Совѣта", котрий не хотїв допустити полєміки між "русскими" часописями в освободжуванім "русскім" краю, яка моглаб тільки викликати соблазнь і радість у ворогів "русского" народа і "русскої" справи.
Мовчанка Ставропіґійського Інститута послужила одначе редакторови "Львовскаго Военнаго Слова", капітанови Н. Ф. Наркевичеви, очевидно, тільки як заохота до дальших виступів проти Ставропіґійського Інститута.
(Далї буде).
[Дїло, 03.03.1916]
(Дальше.)
В своїй полєміцї з часописию "Кіевъ" ізза оголошеної в тій часописи статї "Мазепинская гидра" редактор "Львовскаго Военнаго Слова" Н. Ф. Маркевич в статї "Выходка газеты Кіевъ", надрукованій в ч. 101. часописи з 18. сїчня 1915 р. і ним підписаній, не обмежив ся на повторенє причин, які нїби-то спонукали його покинути друкарню Ставропіґійского Інститута, але й позволив собі виступити проти старинного і многозаслуженого "русского" заведеня з обжалованєм — в національній зрадї.
Після повтореня свойого твердженя, будьто "Ставропіґійська друкарня була покинута нашою часописию (т. є. "Львовскимъ Военнымъ Словомъ") саме задля непригожости її до друкованя часописи і явної неохоти Совіта пійти на руку законним бажаням нашої редакції полїпшити дїло", редактор Н. Ф. Наркевич веде дальше свою полєміку з "Кіевомъ" так:
В кождім разї ми повинні заявити, що власне в Ставропигійській друкарни друкувались обурюючі для серця кождого Росіянина зазиви Андрея Шептицького з 21. серпня перед самим занятєм російськими війсками Львова. На примірниках того зазиву, що їх посїдає штаб начального вожда, досить ясно зазначено: "Ставропіґійська друкарня".
Кождий, хто прочитає той зазив, повен самих обурюючих напастий на російського царя, правительство і армію, зрозуміє, що трудно сказати, в якій друкарни було, по вислову автора кореспонденції — "гнїздо мазепинства".
Друкарня часописи "Дїло", нинї вже не видаваної, замкнена в своїм часї, нинї отворена для технїчних потреб нашої воєнної часописи жандармським надзором і виконує крім замовлень "Львовскаго Военнаго Слова" всї замовленя жандармської Управи при ґенерал-ґубернаторстві Галичини, а также многих воєнних заведень міста Львова. Нам здаєть ся, що при таких умовах далеко лекше мати дїло з бувшим ворогом, нїж в вовком в овечій шкурі.
І кінчить такими словами:
Російські офіцири стоять поза полїтикою і числячись тільки з реальним відношенєм полїтичних сил, прекрасно видять, що і "Ставропіґійська друкарня" і друкарня бувшої часописи "Дїло" сшиті одним ликом.
***
Многовікова реліґійно-національна і культурно-просвітна дїяльність Ставропіґійського Інститута, перервана тільки з оголошенєм останної мобілїзації Австрії, але на ново розпочата зараз після занятя Львова російськими війсками, знана цїлій образованій, національно свідомій Росії, увільнювала, здавалось, Ставропіґійський Інститут від відповіди на такі обжалованя. І хоч виступ редактора "Львовскаго Военнаго Слова", капітана Н. Ф. Наркевича, глубоко діткнув цїлу "русску" суспільність, сміло можемо сказати, цїлий "русский" нарід Прикарпатя, який дорожить Ставропіґійським Інститутом, як найпершою "русскою" святинею, Совіт Ставропіґійського Інститу та, з болем серця, не бажаючи давати ворогам приводу до радости і втїхи, мовчав і сим разом.
Між тим обжалованя, піднесені редактором Н. Ф. Наркевичем проти Ставропіґійського Інститута, знайшли віру в високих воєнних кругах. В ч. 117. часописи "Львовское Военное Слово" з дня 3. лютого 1915 р. надрукована статя "По поводу выходки газеты Кіевъ", в якій подаєть ся передруковане з часописи "Кіевъ" з дня 31. сїчня 1915 р. урядове спростованє Штабу київського воєнного округа.
Пункт 2-ий того урядового спростованя являєть ся майже буквальним повторенєм обжаловань редактора Н. Ф. Наркевича і звучить буквально так:
"Ставропіґійська друкарня покинута редакцією часописи "Львовское Военное Слово" ізза непригожости її до робіт, лихого заосмотреня і явної неохоти йти на руку потребам редакції воєнної часописи. Останнє вповнї згоджаєть ся з тою дїяльностю, яку друкарня вела у Львові перед приходом до нього російської армії: 21. серпня власне в нїй був надрукований в величезнім числї примірників відомий зазив Андрея Шептицького, бувшого галицького митрополита, звернений проти російського царя, правительства і армії і представляючий собою яркий зразок т. зв. "мазепинського" руху проти Росіян".
Самовідречена мовчанка Ставропіґійського Інститута на напасти в часописних статях понятна. Та в хвили, коли на основі тих напастий і певне саме наслїдком мовчанки Ставропіґійського Інститута російська воєнна власть. Штаб київського воєнного округа, виступає з тяжкими обжалованями проти Ставропіґійського Інститута і на основі напастий редактора часописи "Львовское Военное Слово" і обжаловань Штабу київського воєнного округа, незвичайно радо відхоплених і роздуваних пресою, ворожою для "русского" народа і "русскої" справи, фабрикуєть ся явно ворожий настрій не тільки в відношеню до Ставропіґійського Інститута, але і в відношеню до так много потерпівших "русских" Галичан взагалї, дальша мовчанка Ставропіґійського Інститута була би по просту злочинна.
Тому річні загальні збори членів Ставропіґійського Інститута, скликані по давному звичаєви на Томину Недїлю, однодушно поручили нововибраному Совітови виступити в оборонї доброї слави і чести Ставропіґійського Інститута.
Одначе заки в виконаню того порученя Совіт Ставропіґійського інститута виложить цїле дїло, він позваляє собі навести письмо редактора "Львовскаго Военнаго Слова", про яке він говорить в своїй статї "Ставропіґійская типографія" і письменну відповідь Ставропіґійського Інститута, якої зміст тойже редактор назвав "придирчивим".
Виміна тих письм наступила 10. падолиста 1914 р. Крім тих письм, нї ранше, нї пізнїйше, нї Совіт Ставропіґійського Інститута, як заведенє, нї члени Совіта не мали нїяких анї особистих анї писменних зносин нї з редактором "Львовскаго Военнаго Слова", капітаном Н. Ф. Наркевичем, нї з його уповновласненими заступниками чи співробітниками.
(Далї буде).
[Дїло, 04.03.1916]
(Дальше.)
Письмо редактора Н. Ф. Наркевича.
Редактор "Львовскаго Военнаго Слова". М. Львів, 10 падолиста 1914 р.
До Совіта Ставропіґійського інститута.
З місячної практики друкованя часописи "Львовское Военное Слово" в друкарни Інститута виявилось, що се друкованє може продовжати ся дальше лиш при введеню друкарнею в техніку роботи змін, які мною особисто нераз були вказані управителеви друкарнї і метрампажеви, а які одначе доси не доконані.
Через те робота при видаваню нашої часописи безцїльно проволїкаєть ся, виходить вічна путаниця в коректурі і т. ин. В результатї від редакції часописи, задля друкованя в Ставропіґійській друкарни, вимагаєть ся непомірного і зайвого труду.
Рівночасно бажана така орґанїзація дїла, щоб друкованє надзвичайних додатків з телєґрамами було можливе кождої хвилї.
В суботу, 8. падолиста, друкарня була наперед повідомлена мною, що в недїлю, 9. падолиста, ми будемо друкувати телєґрами або часопись, до чого о 7. год. вечером 9. падолиста мали були зійти ся всї складачі і коректор. Коректор мав бути заступлений иншим, новим коректором.
Помимо того заповідженя 9. падолиста вечером, дуже неточно, зібралось неповне число складачів, а коректор зовсїм не явив ся.
Наслїдком того не було що й думати про випущенє часописи, телєґрами-ж були зложені що-йно о 6. год. рано, кориґувались самим редактором і секретарем і ледви могли піти до друку о 7½—8 год. рано.
Треба було для 27 невеличких телєґрам звиш 12 годин працї!
Зміни, о які я позволю собі просити в Совіта Інститута, повинні би бути такі:
1. Коректори при друкарни повинні бути обізнані з руським письмом, а не малограмотні або Поляки, як се було в останнїм часї.
2. При складаню телєґрам, які тепер, в часї війни, мають особливше значінє і повинні скоро складати ся, вони мають вязати ся на столї віддїльно, кожда з окрема з своїм заголовком, а не вкладати ся в суміш в одну "шпальту". Останнїй спосіб був добрий в часи Ґуттенберґа. Я нераз просив о ту зміну в управителя і в метрампатажа, але вони уперто не хотять перейти до способу, принятого при вязаню телєґрам у всїх часописях Росії, що значно полекшує і прискорює роботу.
3. Складачі, заняті при "Львовскомъ Военномъ Словѣ" повинні бути обовязані сходити ся на жаданє не лиш за добу, але і в надземних случаях. Инакше нїколи не можна скоро випустити надзвичайного додатку.
Коли Совіт інститута ізза чого-небудь не вважає можливим вдоволити моїй покірній просьбі, я прошу подати менї се до відома, щоб міг в час перейти в иншу друкарню. Менї дуже бажалось би друкувати нашу часопись в Вашій "русскій" друкарни, але я не можу накидати умов, коли вони для Вас не до виконаня. Часопись, видавана Штабом начального вожда, повинна складати ся скоро й друкувати ся чисто, — инакше випускати її не можливо.
Редактор "Львовскаго Военнаго Слова", капітан Наркевич.
Письменна відповідь Ставропіґійського Інститута.
Ч. 501. До Високоповажаної Редакції "Львовскаго Военнаго Слова".
У відповіди на що-йно одержане письмо маємо честь донести, що Інститут докладає зі своєї сторони всїх старань, щоб "русская" часопись, видавана Штабом начального вожда, друкувала ся в "русскій" Інститутській друкарни, а не в польській або жидівській.
Що-до жадань, поставлених у що-йно одержанім письмі, заявляємо, що хоч управитель друкарнї на жаданє редакції "Львовскаго Военнаго Слова" приняв коректора, то по тутешньому звичаєви в кождій редакції є свій коректор і друкарня не може його вишукувати. Коли-ж управитель друкарнї вишукав коректора, то зробив се тільки в тій цїли, щоб вдоволити бажаню редакції.
Тим не менше мусимо заявити, що у Львові дуже трудно знайти коректора обізнаного з руським письмом, а то тим більше, що у Львові, особливо тепер, в воєннім часї, осталось дуже мало людий, які зналиб добре російську мову.
Рівно ж неможливо вдоволити жаданю редакції, щоб складачі, заняті при "Львовскомъ Военномъ Словѣ", сходились на кожде жаданє. Часопись друкуєть ся майже цїлу ніч, треба складачам дати відповідний відпочинок і годї від них жадати, щоб вони ждали в друкарни цїлу добу, день і ніч, чи не схоче редакція видавати надзвичайного додатку, а то тим більше, що складачам треба платити за час в друкарни дїйсно проведений, а доволї часто бувало, що надзвичайні додатки до часописи не появлялись, хоч складачі ждали.
Впрочім, все в час, означений редакцією, складачі ждуть на скрипти і коли поява часописи проволїкаєть ся, то тут друкарня нї при чім.
Вкінци умильно просимо вирівнувати рахунки точно що суботи, о що вже прошено устно урядників редакції, бо по тутешному звичаєви що суботи треба платити складачам, а в Інститутї нема нїяких засобів, щоб часопись давати на кредит.
Львів, 10. падолиста 1914 р.
Зі змісту тих письм ясно видко, як безосновні і несправедливі твердженя редактора "Львовскаго Военнаго Слова", капітана Н. Ф. Наркевича, що в відповіди Совіта Ставропіґійського Інститута "не лиш не було виражене бажанє віднестись прихильно до друкованя нашої часописи в друкарнї Ставропіґійського Інститута, але ясно натякало ся, що порядки остануть ся такі, як є, що "відповідь без сумнїву придирчивого змісту" і "могла викликати тільки дивне вражінє". — Хоч письмо й уложено не в повнї грамотно, але воно в кождім разї не придирчиве і не безтактовне.
Такі-ж безпідставні і несправедливі докори на адресу друкарнї Ставропіґійського Інститута ізза її нїби-то незаосмотреня, непригожости до друкованя часописи, нїби-то безглуздих порядків і неладів, вічного пянства і безчинности складачів, явної неможливости в друкарни Ставропіґійського Інститута поліпшити видавництво і т. п.
(Далї буде).
[Дїло, 05.03.1916]
Друкарня Ставропіґійського Інститута має за собою півчверти столїтя. Заєдно удосконалюючись, вона заняла почесне, одно з перших місць між друкарнями не лиш у Львові, але і в середнїй Европі. Хоч в ocтаннї часи, наслїдком полїтичної й національної аґітації, роботи в друкарни Ставропіґійського Інститута значно вменшились, відібрано їй друкованє учебників, позбавлено її всїх замовлень зі сторони правительственних, Краєвих і міських інституцій, а наслїдком того не розпоряджаючи достаточними роботами і засобами, вона не могла в себе запроваджувати останнїх удосконалень друкарської штуки, то все-ж до останної хвилї друкувала в себе церковні книги, брошури, журнали, часописи, і тo рівночасно аж три часописи. Правда, що після заняття російськими війскими Львова і заведеня в краю і його столици російської власти відносини відразу перемінились і друкарня Ставропіґійського Інститута почала одержувати тілько замовлень, що не були в спромозї їх виконувати. І хоч поєдинчі замовленя краще оплачують ся нїж друкованє часописий, Совіт Ставропіґійського Інститута дав управі друкарнї порученє передовсїм принимати друкованє чисописий як роботу сталу. Наслїдком того порученя друкарня приняла друкованє відновленої "русскої" часописи "Прикарпатская Русь", якої перше число, після відновленя, появило ся 12. вересня 1914 р., і часопись "Львовское Военное Слово", що почала друкувати ся в друкарни Ставропіґійського Інститута 7. жовтня 1914 р.
Рівночасно одначе, щоб мати змогу принимати й виконувати й инші, особливо правительственні замовленя, Совіт Ставропіґійського Інститута постановив замовити значну скількість нового письма й закупити в инших місцевих друкарень машини. Все те віддане вже друкарни до ужитку. Але незалежно від тих нових придбань друкарня була і є вповнї заосмотрена і приспособлена до того, щоб рівночасно складати, друкувати й випускати дві великі часописи, чого доказом є те, що в продовж двох місяцїв, від 7. жовтня до 3. грудня 1914 р., друкували ся й випускали ся в друкарни Ставропіґійського Інститута дві часописи: "Прикарпатская Русь" і "Львовское Военное Слово", при чім, помимо відмінного твердженя редактора, від часу переходу до друкарнї Ставропіґійського Інститута "Львовское Военное Слово" побільшило і полїпшило своє видавництво і в кождім разї почало друкувати ся в форматї майже в двоє більшім, нїж друкувало ся ранше в друкарни Лозинського.
Редактор "Львовскаго Военнаго Слова" не виказав, у чім є в друкарки Ставропіґійського Інститута безглузді порядки і нелади. Можливе, що в тій друкарни нема ще таких порядків, які є в лучших російських друкарнях в Росії, загальнозвісних завдяки своїм останним удосконаленям, але в нїй порядки не гірші, нїж в лїпших друкарнях у Львові. Коли ж редактор "Львовскаго Военнаго Слова" узнав можливим говорити про "вічне пянство і безчинність складачів", то належить передовсїм вказати на те, що всяка часопись має свій гурт складачів, які поза складанєм своєї часописи нїякої нишої роботи в друкарни не роблять. Переходячи з "Львовскимъ Военнымъ Словом" з друкарнї Лозннського до друкарнї Ставропіґійського Інсти тута, редактор Н. Ф. Наркевич привів з собою трьох складачів, двох салдатів і третього вільного Лебедева, та зажадав, щоб вони дальше складали "Львовское Военное Слово" і розраховували ся з ним. Бажаня вдоволити всїм, бажаням редактора "Львовскаго Военнаго Слова", управа друкарнї згодилась на його жаданє. Але що "Львовское Военное Слово" в друкарни Ставропіґійського Інстутута почало друкувати ся в побільшенім, майже в двоє більшім форматї, то управі друкарнї прийшло ся до складаня "Львовскаго Военнаго Слова" поставити більше число складачів. Надто-ж складачі салдати і складач Лебедев не лишились до кінця, а відійшли ранше, нїж "Львовское Военное Слово" перестало друкувати ся в друкарни Ставропіґійського Інститута. Наслїдком того управі друкарнї прийшлось до складаня "Львовскаго Военнаго Слова" постепенно доставляти таких складачів: Калагура, Ґржешкевича, Ґеца, Куцїля, Шевчука, Костецького, Колянковського, Кучковського і Філя. Зі складачів, що працювали про "Львовскомъ Военномъ Словѣ", постійно запивались і дїйсно не брались до роботи тільки оба салдати і особливо складач Лебедев, котрі одначе не були під зарядом і надзором друкарнї, а були підчинені виключно редакторови. Коли-ж зі складачів, відставлених до "Львовскаго Военнаго Слова" управою друкарнї, бував хто-небудь пяний, то хиба тодї, коли члени редакції, як се лучалось инколи, приносили до друкарнї вино чи рум і угощували складачів. Одержавши 10. падолиста 1914 р. письмо редактора Н. Ф. Наркевича, Совіт Ставропіґійського Інститута перевів як найострійше слїдство і поручив управителеви друкарнї П. Г. Бекерови, на котрого жалував ся редактор Н. Ф. Наркевич під загрозою віддаленя, усунути всї вказувані редактором "Львовскаго Военнаго Слова" недоладности і як найстараннїйше виповнювати всї його бажаня. Коли-ж совітський префект друкарнї ствердив, що управитель Бекер не може чи не хоче навести строгого порядку між складачами "Львовскаго Военнаго Слова", Совіт видалив його зі служби, а на його місце був покликаний другий управитель, який з великою справностю сповняє свої обовязки доси.
Покинувши друкарню Ставропиґійського Інститута і перейшовши до друкарнї замкненої часописи "Дїло", редактор часописи "Львовское Военное Слово" покликав до управи своєї друкарнї як-раз віддаленого Совітом Ставропиґійського Інститута Бекера, а до складаня занятих при "Львовскомъ Военномъ Словѣ" в друкарни Ставропиґійського Інститута Калагура, Ґржешкевича, Ґеца, Куцїля і Шевчука, котрих він печатно обжаловує в вічнім пянстві і безчинности. Очевидно те обжалованє, піднесене проти них редактором Н. Ф. Наркевичем, ошибочне і безосновне, инакше він не забирав би їх з друкарнї Ставропіґійського Інститута і покликував би до себе.
Але Ставропіґійський Інститут обжаловуєть ся ще в гіршім, обжаловуєть ся його в злій воли, в такім принятю "Львовскаго Военнаго Слова", якого тяжко було сподїватись, в явній неохотї вдоволити законним бажанєм редакції воєнної часописи полишити дїло, в витвореню своїм відношенєм до "Львовскаго Военнаго Слова" таких умов, при яких про побільшенє й полїпшенє видавництва не було що й думати, при чім ті відношеня на стільки характеристичні, що замовчати про них неможливо в інтересах загальної справи.
(Далї буде).
[Дїло, 07.03.1916]
(Дальше.)
Совіт Ставропіґійського Інститута замітив уже висше, що крім виміни письм в 10. падолиста 1914 р. між Совітом Ставропіґійського Інститута і редакцією "Львовскаго Военнаго Слова" рішучо нїяких зносин не було. Були тільки чисто дїлові зносини між редакцією часописи і управителем друкарнї Бекером, котрого редактор "Львовскаго Военнаго Слова" покликав до себе в управу друкарнї, та складачами, яких, уступаючи з друкарнї Ставропіґійського Інститута, редактор "Львовскаго Военнаго Слова", забрав з собою.
Помимо того проти Ставропіґійського Інститута підносить ся важні обжалованя в злій воли і основуєть ся їх на тім, що нїби то спинював ся вихід чисел часописи і те спинюванє стало явно нарочним, що при всїх старанях машинїста нїяк не вдавало ся дати на машину "Львовское Военное Слово" ранше "Прикарпатской Руси", — а місцевий "русский" дїяч п. Дудикевич сам у власній особі почав розгонювати хлопцїв, які тисли ся коло друкарнї, ждучи появи часописи "Львовское Военное Слово" — все ту в цїли визволеня місцевого "русского" орґану від "конкуренції".
Всї ті твердженя позбавлені всякої підстави і в високій степени несправедливі.
Коли б і була конкуренція між часописями "Прикарпатская Русь" і "Львовское Военное Слово", то яке відношення до тої конкуренції міг би мати Ставропіґійській Інститут чи його друкарня? Коли-б така конкуренція була, то вона виявилась би в редаґованю і продажи, але нїяк в складаню і друкованю часописи. Але про конкуренцію між тими часописями говорити годї. "Прикарпатская Русь", котрої видавництво було відновлене на два тижнї перед появою "Львовскаго Военнаго Слова" привитала радісно появу його. В ч. 1425 "Прикарпатской Руси" з 25. вересня 1914 р. надруковано такий привіт "Львовскому Военному Слову":
Нова російська часопись у Львові.
В сих днях зачне виходити у Львові нова російська часопись "Военное Слово", призначена головно для армії. Редактором її являєть ся капітан Н. Ф. Наркевич, що до початку воєнних подїй був редактором "Военно Историческаго Вѣстника" в Києві. Радісно витаючи нового побратима, желаємо йому від душі повного успіху в нашій старій, воскресаючій нинї до нового житя столици: в добру годину!
***
Таке відношенє "Прикарпатской Руси" до "Львовскаго Военнаго Слова" продовжилось цїлий час — і воно було нарушене лиш виступами "Львовскаго Военнаго Слова", на які впрочім "Прикарпатская Русь" зовсїм не реаґувала. У "Прикарпатской Руси" не було нї причини нї підстави до конкурованя з "Львовскимъ Военнымъ Словомъ". "Прикарпатская Русь" не була і не є анї приватною власностю, анї фінансовим підприємством. Вона є власностю і орґаном "Русской Народной Орґанизаціи Прикарпатской Руси", видаєть ся "Русскимъ Издательскимъ Обществомъ", яке зовсїм не числить на зиски при видаваню часописи. Таксамо й редактор і співробітники "Прикарпатской Руси" не мають нїякого особистого, матеріяльного інтересу в її видавництві і в нїкого з них не може навіть повстати гадка про конкуренцію, тим більше, що у Львові появляєть ся около 10 щоденних польських часописий, а тому по крайній мірі і для такої-ж скількости російських часописий повинно бути і є місце у Львові. Тоді, коли "Львовское Военное Слово" почало виступати проти місцевих "русских" інституцій і місцевих "русских" людий, у Львові появлялись тільки дві російські часописи: "Прикарпатская Русь" і "Львовское Военное Слово". З того часу стали ще появлятись "Львовскій Вѣстникъ" і "Новый Край". Оттак і є чотири російські щоденні часописи, кожда з них має своїх читачів, а крім того щодня продають ся у Львові тисячі і тисячі київських, одеських, петербурськах і московських часописий.
Та не було для конкуренції між "Прикарпатской Русью" і "Львовскимъ Военнымъ Словомъ" навіть фізичної можливости в друкарни.
Кожда з часописий мала свій окремий гурт складачів, окремого метрампажа і окремого машинїста, складала ся в окремих убікаціях і друкувалась на окремих машинах. Між ними в друкарни не було нїчого спільного і не було навіть можливости для конфлїктів. Крім того часопись "Львовское Военное Слово" складала ся і друкувала в ночи, а виходила рано; "Прикарпатская Русь" складала ся і друкувала ся в день і виходила пополудни, часом навіть під вечер. Яка ж між ними могла бути конкуренція? Як можна говорити, що нїяк не вдавалось дати на машину "Львовское Военное Слово" ранше "Прикарпатской Руси", коли кожду часопись обслугував окремий машинїст, для друкованя кождої часописи була визначена і дїйсно служила окрема машина і коли "Львовское Военное Слово" виходило рано, а "Прикарпатская Русь" пополудни?
Вихід числа "Львовскаго Военнаго Слова", правда, опізнював ся і опізнював ся часто, але не тому, щоб його спинювала друкарня, і то навіть явно нароком, а тому що складачі ждали цїлими годинами на рукописи з редакції і діставали їх часто, замість вечір або в ночи, що-йно рано. Але як не опізнював ся-б вихід "Львовскаго Военнаго Слова", він правильно випереджував вихід "Прикарпатской Руси".
В цїли оправданя своїх виступів проти Ставропіґійського інститута редактор "Львовскаго Военнаго Слова", капітан Н. Ф. Наркевич, позволив собі по дорозї также на виступ проти голови "Русскаго Народнаго Совѣта" В. Т. Дудикевича, обжаловуючи його, будьто він сам у власній особі розгонював хлопцїв, що тисли ся коло друкарнї, ждучи появи часописи "Львовское Военное Слово". Очевидно, що се обжалованє позбавлене всякої підстави, просто схоплене з воздуха. В. Т. Дудикевич не є членом Совіта, до друкарнї Ставропіґійського інститута не має нїякого відношеня і на хід справ друкарнї не виконує нїякого впливу.
(Конець буде).
[Дїло, 08.03.1916]
(Конець.)
В. Т. Дудикевич єдино тільки дав пораду, усього доброзичливу і корисну для "Львовскаго Военнаго Слова". Дїло було таке. Для продажі часописи відпродавцям кожда редакція удержує окремий льокаль. На такий льокаль для продажі "Прикарпатской Руси" редакція тої часописи винаймає в Ставропіґійськім Інститутї окремий склеп. Редакція "Львовскаго Военнаго Слова" вела продажу часописи відпродавцям зразу в бюрі часописи, що містило ся в будинку б. намісництва. Одначе по тім редактор "Львовскаго Военнаго Слова" розпорядив, щоби продажа його часописи вела ся в друкарни, в машиновім віддїлї.
Вхід до машинового віддїлу чужим остро заборонений полїцією, небезпечний сполучений для них з небезпекою для здоровля і житя. Крім того дуже прикрими для друкарнї показувались щоденні збіговища кількох десятків уличних хлопцїв, особливо коли число опізнювалось і хлопцї, ждучи появи пустували, галасували, кричали, перешкаджали роботї. Вкінци хлопцї заходили в льокалї друкарнї і крали все, що їм попадало під руки, чистий папір, часописи, книжки.
Особливо терпіло від того также бюро "Прикарпатской Руси", котрого папір переховував ся в передпокою машинового віддїлу. Звертанє уваги на те редакторови "Львовскаго Военнаго Слова" не робило на нього нїякого вражіня і оставалось безуспішне. Тодї В. Т. Дудикевич порадив, щоби або бюро "Прикарпатской Руси" предложило редакторови "Львовскаго Военнаго Слова" вести продажу часописи — без всякого винагородженя — в її льокалї для часописної продажі, або щоби Ставропіґійський Інститут відступив для продажі "Львовскаго Военнаго Слова" окремий склеп, яким часопись якийсь час і користувалась. В тім трудно добачувати недоброзичливе і неприязне відношенє до "Львовскаго Военнаго Слова" або його редактора.
Одначе найтяжше обжалованє піднесено против Ставропіґійського Інститута ізза того, що в його друкарни по оголошеню мобілїзації й війни, коротко перед занятєм Львова російскими війсками, була надрукована звісна відозва митрополита Андрея Шептицького. Тому редактор "Львовскаго Военнаго Слова" твердить, що "Ставропіґійська друкарня і друкарня бувшої часописи "Дїло" "сшиті одним ликом", що "далеко краще мати дїло з бувшим явним ворогом, нїж з вовком в овечій шкурі", маючи при останнім на мисли, розумієть ся, друкарню Ставропіґійського Інститута, і доходить у своїх твердженях до того, що в друкарни Ставропіґійського Інститута було "гнїздо мазепинства".
В такім же дусї зладжене спростованє Штабу київського воєнного округа.
Але чи справедливі, чи оправдані ті докори й обжалованя? Хибаж у воєннім часї моглаб яка-небудь друкарня відмовитись безкарно від друкованя подібної відозви? І особливо "русская" друкарня у Львові, де правительство, Поляки, Жиди і мазепинцї так безпощадно поступали з "русскими"?! Між тим відозва митрополита Шептицького була надрукована в друкарни Ставропіґійського Інститута серед таких обставин.
З оголошенєм мобілїзації устали всякі замовленя в друкарни Ставропіґійського Інститута. Для того Совіт Ставропіґійського Інститута постановив розпустити всїх робітників і замкнути друкарню. Був полишений тільки один старший складач Рефцьо для упорядкована друкарнї. І от в таку хвилю з'явив ся капелан митрополита з урядником полїції, предложив рукопись відозви і зажадав, щоб вона чим скорійше була надрукована. Складач Рефцьо, котрий находив ся в друкарни, вказуючи на те, що в друкарни нема нїяких робітників, а передовсїм нема машинїста, який друкував би, відмовив ся від принятя роботи. Капелян і полїцист тим разом відійшли. Одначе на другий день з'явила ся в друкарни полїція з робітниками, відозва була зложена, надрукована і перенесена в намісництво, при чім друкарни нїчого не заплачено.
Многовікова культурно-просвітна і церковно-національна дїяльність Ставропіґійського Інститута — розсадника просвіти, оборонця православя і представника "русскої" самосвідомости з'єднала йому признанє цїлої Руси і Славянщини і поважанє навіть у чужих і ворогів. Ставропіґійському Інститутови приходилось під польським і австрійським панованєм нераз досвідчати і відпирати тяжкі напасти. Одначе за цїлий час свойого многовікового єствованя Ставропіґійському Інститутови не приходилось піддаватись таким незаслуженим, безпідставним і несправедливим обжалованям, як нинї, в велику хвилю освободженя, зі сторони російської, і то урядової і воєнної часописи. Воно невимовно тяжке і болюче, і не лиш для Ставропіґійського Інститута і його членів, але і для цїлого "русского" народа Прикарпатя. По що омрачувати захват освободженя, по що затроювати радість обєдниненя?
Ставропіґійський Інститут просить Вашу імператоську Високість вірити, що Ставропіґійський інститут нїколи не переставав бути, остаєть ся і останеть ся собою!
Старшина Ставропіґійського інститута:
І-ий товариш старшини: . . . . . ІІ-й товариш старшини: . . . . . . Секретар: . . . . . . . .....
(В низу: Дозволено воєнною цензурою. — Друкарня Ставропіґійського Інститута).
_____________
Подавши в дословнім перекладї текст просьби Ставропіґійського інститута до вел. кн. Николая Николаєвича, ми мало що малиб до неї завважити. Вона дуже проречиста сама собою. Найважнїйше вражінє, яке виносить ся з прочитання її, є те, що Росіяни до зрадників українського народа і австрійської держави відразу віднесли ся з тим недовірєм і маловаженєм, які для зрадників мусять бути всюди приготовані. Поза тим все инше дрібницї, навіть конфлїкт Дудикевича з Наркевичем, навіть виpазна вказівка на те, що Наркевич не точно виплачував Ставропіґійському Інститутови належитости за друкованє часописи, наражуючи в той спосіб на тяжшу пробу його "русскій" патріотизм.
Коли і в якій спосіб подано просьбу Николаєви Николаєвичеви, наразї не можем означити. Те певне, що по 15. цьвітня, т. є по Томиній Недїли 1915 р., бо що-йно скликані на Томину нудїлю загальні збори членів Ставропіґійського Інститута поручили Совітови таку просьбу Николаєви Николаєвичеви подати. Від Наркевичевого загроженя параґрафами воєнного права не в одного, видко, терпла шкура, а може і в самого Дудикевича, скоро він, не допустивши ранше до виступу проти Наркевича, вкінци таки не перешкодив йому. Промавлялаб за останним доволї обширна оборона Дудикевича в просьбі. Вона ведена так, що здаєть ся, неначеб він сам приложив руки до неї. Можливе, що й сам був автором просьби, бодай в частях.
Просьба не була передана одному Николаєви Николаєвичеви. В одній коректурній відбитцї просьби вона адресована: "Його Ексцелєнції головному вождови армій полуднево-західного фронту, ґенерал-адютантови Николаєви Івановичеви Іванову" і зветь ся вже не "прошеніе", а "записка ізза статий часописи "Львовское Военное Слово" звернених проти Ставропіґійського Інститута". В тій "записцї" змінене й останнє реченє. Замість запевненя в незмінности Ставропіґійського Інститута, тут сказано: "Ваша Ексцелєнція зволить вірити, що обжалованя, піднесені проти Ставропіґійського Інститута в урядовім спростованю Штабу київського воєнного окpyгa, основані на невірних фактах і донесенях".
Чи ще хто з Росіян одержав ту просьбу або записку, невідомо. До ширеня між своїми вона не була призначена. Тому друкувалась під вартою в означенім, дуже малім числї примірників. Не предвиджений случай зберіг той історичний документ для нас.
[Дїло, 09.03.1916]
09.03.1916