Що зробити, щоб добре померти? — міркують американці. А основним голосом в цій дискусії є нежиючий нині нейрохірург, який підважує сенс продовжувати життя на мус.
Літературний аґент Пола Каланіті, нейрохірурга зі Станфордського Університету і кандидата на професора, не покладав на його книжку великих надій. Але важко відмовити вмираючій людині.
Каланіті помер на рак легенів у віці 37 років. Ніколи не палив. Останні дні життя витратив на писання — в грубих рукавичках, щоб пальці не боліли від стукання по клавіатурі. Лишив по собі документ, який його дружина Люсі, терапевт, поправила і занесла до видавництва. Їй пояснили, що шанси, щоб хто-небудь захотів читати написану нежиючим вже фацетом книжку про вмирання, є марними. А виявилося, що читати хочуть всі. When Breath Becomes Air видали минулого місяця, і вона є бестселером в США.
Пол Каланіті поступив на медицину після літературних студій в Станфорді, бо мріяв реально зітнутися з найважчими питаннями, які задають собі люди. Як патетично це би не звучало, але він хотів мати справу із питанням життя і смерті. Та коли вибрав нейрохірургію, швидко забув про філософію вмирання. Його поглинула щоденна робота і приучування до професії, яку в Штатах можна самостійно провадити тільки після 10 років навчання і стажу.
Із смертю, очевидно, в лікарні стикався, але не мав надто багато часу, щоб над нею роздумувати. Мінімізував розмови з вмираючими пацієнтами, бо завжди гнав на наступну операцію або на глянути на результати комп'ютерної томографії мозку. Коли там бачив забагато метастазів, то писав примітку, що хірург вже пацієнтові не поможе. І переходив до наступного скану. Не думав, що хтось подібну примітку напише на його результат дослідження.
Добре відійти
Хоч, як визнає він у книжці, вже якийсь час перед діагнозом мав підозри на рак. Потів, ні на що не мав сили. Дружина, з якою познайомився на першому курсі медицини, думала, що це просто втома. Коли виявилося, що це злоякісний легеневий новотвір, і що він має від кількох місяців до кількох років життя, Каланіті нагадав собі причину вибору своєї професії. І вирішив приглянутись до вмиранню і все описати в книжці. Для того, щоб інші люди, час яких добігатиме до завершення, могли на щось опертися. Наука і медицина хочуть нас рятувати, але коли рятувати вже не вдається, вони не надто помічні. А, на думку Каланіті, кожен має право добре прожити процес відходу. І чи хочемо ми цього, чи ні, це стосується кожного з нас.
"When Breath Becomes Air" — це черговий науково-популярний бестселер про вмирання, що його в США просто не випадає не прочитати. Як і не переглянути популярні фільми на YouTube — такі, як знятий перед смертю хворої на рак мозку Бріттані Мейнард [Brittany Maynard]. В ньому вона говорить про те, що хоче померти на власних засадах, вдома, з родиною. Є тут також і Кав'ярні смерті і рух Смерть на вечерю, де люди зустрічаються за кавою чи при салаті з гамбургером, щоб поговорити про відхід. Є такі міста як Ла-Кросс в штаті Вісконсин, де 96% мешканців мають план на випадок вмирання, в яких описують, чого собі бажають і яких медичних втручань не хочуть. Американці думають, як зробити, щоб померти добре. І чи взагалі це можливо.
Каланіті спочатку був до цього настроєний скептично. По-перше, поки ми живемо, краще зосередитися на тому, що ми маємо виконати тут і тепер. По-друге, шум навколо цієї справи можна визнати типовою фанаберією американців, які все хочуть контролювати, щоб навіть в справі кінця досягти успіху. Але можна також тверезо і також по-американськи — так як "The New Yorker" — констатувати, що пора врешті зайнятися темою догляду над вмираючими, бо не розмовляти про смерть вже неможливо. Американський Національний інститут здоров'я оцінює, що 5% найбільш хворих пацієнтів використовує аж половину видатків держави на лікування. Найбільше витрачається перед смертю в лікарні, бо то тоді лікарі призначають пацієнтові чергові дорогі процедури — тільки щоб за будь-яку ціну його врятувати або просто підтримати при житті. На те навчені, і така, зрештою, їх роль.
Мінімум фізичного комфорту
Але дослідження Станфордського університету, де діє відома програма з розвитку паліативного догляду, показує, що понад 80% лікарів щодо себе самих не хотіло б жодних аґресивних процедур в разі смертельної хвороби. Воліли б нульове втручання, щоб вмирати у своєму темпі, хоч для своїх пацієнтів вибрали б агресивні дії. При цьому несподіваним виглядають результати дослідження американського Інституту медицини: в останнє десятиріччя число осіб, які страждають від тяжкого болю перед смертю, виросло на 12%. Число вмираючих пацієнтів, в яких з'являється депресія, збільшилося на чверть.
Тобто, як сказав Каланіті, незважаючи на поступ науки ми вмираємо щораз гірше. І, мабуть, винен у цьому прогрес медичних технологій. Є краще обладнання і кращі ліки. В результаті, тяжкохворі живуть фактично на пару — часом — днів чи місяців довше, ніж декілька десятиліть тому. Для того, кому за хвилю життя закінчується, ті кілька днів є тим, що з перспективи здорової людини важать цілі роки. Можуть дати час на розмову, прощання. Але важко це зробити, коли хворий наприкінці життя не відчуває навіть мінімуму фізичного комфорту.
Тут і тепер
У теорії такий комфорт пропонують госпіси. На практиці, однак на це нема часу, бо більшість пацієнтів — якщо взагалі наважується на госпіс — проводить там лиш кілька днів перед смертю. Каланіті стверджує, що інколи ми занадто стараємося лікувати. Інколи тисне лікар. Часом сім'я. Каланіті каже, що замість чергової процедури часом краще просто пригостити вмираючого доброю кавою. Посилається на дослідження Національного Інституту психічного здоров'я, яке показало, що вмираючі на новотвори пацієнти були більш задоволені, коли лікарі говорили їм правду про їх стан і коли фундували менше процедур.
Це не значить, що можна взагалі погодитися з власною смертю чи померти без жалю. Але є кілька речей, котрі можуть цей процес зробити легшим. Каланіті хотів ними поділитися, хоч це було нелегко, бо нагадувало порадник: як успішно померти. Стверджував, однак, що, якщо такою є ціна помочі комусь — то трудно називається.
Радить, щоб не старатися за будь-яку ціну взнати, скільки днів ще лишилось. Сам гортав статистику, щоб це визначити у своєму випадку. Розраховував, що якщо має ще кілька років, то далі працюватиме. Якщо тільки два роки, то займеться писанням. Натомість лікарка звеліла йому знайти свою цінність і почати її реалізовувати. Тут і тепер. Це важко, бо хвороба змінює людину і те, що важливе нині, за тиждень може бути неактуальним. Каланіті зосередився на писанні, бо не міг вже цього відкласти на потім.
Друга порада, яку дає — підійти до своєї смерті свідомо. Інші діють автоматично. Хочуть тим зменшити нам прикрощі, біль, важкі емоції. Але, може, саме ці важкі речі тоді і потрібні. Коли Каланіті захворів, дружина сказала йому, що, мабуть, не варто децидуватися на дитину, бо чоловікові важче буде відійти зі свідомістю, що залишає по собі малу людину, яка не буде його пам'ятати. І самотню матір. Але йому цей виклик поміг. Їх донька має сьогодні два роки.
Третя порада — це щось по собі лишити. Документ, книгу, якийсь слід. Якщо в них підсумуємо своє життя, нам буде легше його закрити. Навіть якщо не зробили всього, що б ми хотіли.
І є ще щось: Каланіті стверджує, що процес вмирання — це привілей. Не всім він дається. Люди вмирають нагло. На інфаркт або в катастрофі. А думати про смерть добре. «Ну і не відмовляйся від десертів, поки живеш,» — радить він.
Maja Gawrońska
Dobra śmierć. Czy lepiej wiedzieć, że się umiera?
Gazeta Wyborcza, 02.02.2016
Переклад О.Д,
03.03.2016