Як тягли українців до польської армії у Франції

Будучи вчителем французької мови в одній ґімназії на західньо-білоруських землях кол. Польщі, поїхав я з доручення берестейської шкільної кураторії до Франції на курс французької мови, що його щорічно орґанізував Інститут чужих мов при університеті в Нансі.

 

Був липень 1939 р. На дворі що-другий день падав зливний дощ, тому учасники курсу, коло сімдесять осіб, частіше збиралися в студентській харчівні й живо обговорювали світові події. Очевидно, кожний коментував офіціяльні французькі комунікати з погляду інтересів своєї нації. А були між нами представники невтральних держав: Югославії, Литви, Швеції й ін., що особливо цікавилися ситуацією в Польщі.

 

Катастрофа цієї держави зближалася для сторонніх глядачів з невідхильною певністю, хоч уся французька преса заявляла, щo Польща до війни належно приготована, що її національні меншини відповідно засимільовані та що вона має певних союзників. Пригадую собі, як дві польки-студентки напереміну оповідали на лєкції (на вправах мови) про те, яку потугу уявляє собою Польща та про старовинність і красу польських міст; коли одна з них згадала про Вильно, тоді нагально один литовець перервав референтці, заявляючи, що вже надходить хвилина, коли ця давня столиця Литви перестане бути польським містом. Щоби вспокоїти сильно схвильовану студентку, встав із місця один німець і серед загальної апробати візвав приявних, щоби дали кожному виговоритися та оминали всяких дразливих політичних суперечок. В загальному керманичі курсу так складали його програму, що всі учасники мали змогу багато говорити між собою та взаємно обговорювати свої професійні справи; тільки одні анґлійці трималися осторонь, чи це було на прогульці, чи в каварні, чи у викладовій салі. Кожному давали вони відчувати свою вищість і через те не мали ніяких симпатій.

 

У величавому, щойно викінченому академічному домі-інтернаті, в якому я мешкав, жило м. ін. коло пятьдесят студентів-жидів із Польщі, що не поїхали на ферії або тому, що не мали грошей на подорож, або тому, що в міжчасі позбавили їх польського громадянства. Не зважаючи на те, між усіми студентами-жидами з Польщі панували сильні про-польські тенденції, хоч були це майже виключно побиті жертви польського терору із вищих шкіл у Польщі. Цей убогий елємент жив, здебільша заробляючи при обслузі студентської харчівні й бару, під батьківським доглядом ректора університету — також жида. Діяльність цього гурту людей була завсіди дбайливо контрольована емісарами польського консуляту зі Штрасбурґа. В часі останніх вакацій урядовці консуляту стали раптом дуже ласкаві для жидів, вибираючи зпоміж них добровольців на інструкторів "Стшельца" між польським робітництвом у східній Франції. Буваючи на селах, ці пропаґандисти зауважили, що між людьми, з яких вони мали вербувати добровольців до польської армії (тоді ще у Польщі), знаходиться великий відсоток свідомого українського робітництва.

 

Велику ролю в освідомлюванні українського робітництва відограло Т-во "Просвіта" в Нансі. Діяльність тієї установи була сіллю в оці польської амбасади й малі консулярні урядовці отверто відгрожувалися бунтівникам-гайдамакам, як тільки прочиститься міжнародня европейська атмосфера. Але зближався тоді кінець серпня й атмосфера густішала, замість рідшати. Цікаво, що серед тих поляків у Франції, яких я стрічав, настрій падав, а не ріс угору. Ось так нпр. раз, вийшовши з костела, дві студентки-польки, побачивши мене — попросили піти з ними до поблизького ресторану на каву. Довгу хвилину не міг я відгадати причини їхнього надмірного пригноблення, коли ж я просто спитав про це, вони вибухнули ревним плачем: ось, мовляв, нині-завтра польські вояки вирушать до бою, а в них ані доброго проводу, ані зброї. Ці студентки були від кількох місяців урядничками консуляту, через це їхні ревеляції були правдивим віддзеркаленням настроїв, що панував серед польських провідних верств у Франції. Не забуваймо, що поляки у Франції були противниками режіму Ридза.

 

В першому дні загальної мобілізації у Франції, себто 23. серпня, виїздили, поспішаючи, всі курсанти до Польщі. Я постановив переждати воєнну хуртовину між французами. Всі дороги й вулиці, поїзди й трамваї були переповнені змобілізованими, але обличчя їх зовсім не палали воєнним завзяттям. Їх проводили жінки й діти, а з їхніх плечей обабіч звисали літрові боклаги "пінару",— вина, без якого француз ні одної днини не обійдеться. Вони вибирались не на довше, як на кілька місяців, бо чейже "саль бош" "не має чого їсти, його можна вже до кількох місяців зломити самою економічною бльокадою, там вибухне революція нині-завтра". Серед загального психічного пригноблення минали гарячкові дні останнього тижня серпня 1939 р.

 

В дні 1. вересня катастрофальне вражіння зробив комунікат "Аваса", що першого дня війни в год. 10-ій рано подав вістку про збомбардування майже всіх військових обєктів у цілій Польщі. З евакуованого Штрасбурґа перенісся до Нансі й замешкав у академічному домі польський консулят. З його переїздом почалась також у нашій околиці злощасна погоня й тяганина за українськими добровольцями до польської збройної сили — цим разом уже на французькій землі.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 02.03.1941]

 

ІІ.

 

Примусова бранка громадян Польщі

 

Війна велась у Польщі, не у Франції, а проте паніка серед поляків на французькій території була така, немов це був червень 1940 року, а не вересень 1939. Польська з громада у Франції була дуже численна. Вона заметушилась від першого дня війни та переносинами з місця на місце причинялась значно до підвищення атмосфери серед французького громадянства. Видко це було також по атмосфері нашого міста — Нансі.

 

Усі, головно жінки, бігали з місця на місце без усякої потреби і глузду. Одна згубила чоловіка, друга забула надати на баґаж прихапцем спаковані речі, мужчини знову замість сидіти на своїх посадах, потратили голови й розбивалися по місті автами, також невідомо, пощо і нащо. А тимчасом перед замкненими дверима референтів консуляту громадилися польські добровольці на виїзд до Польщі. Але консуль і всі референти, зворушені плачем жінок, постановили втікати ще далі, бо ж це тут тільки 100 км. від фронту. По вечірній нараді вся місцева польська громада на таксівках вирушила в дальші 150 км. дороги й замешкала врешті в Бар-лє-дюк, але сам ґенеральний консуль Наґурни місяць пізніше опинився в паризькій вязниці, суджений уже "урядом" Сікорського за якісь зловживання.

 

Тимчасом польські фабричні й рільні робітники даремне очікували від свого проводу якихось вказівок. Вони всім говорили про свій замір їхати до Польщі, до армії, але чим дальше посувався вересень, тим тихішими стали ці голоси. Взагалі щойно коло половини вересня 1939 р. появилися листи, що на них списували добровольців до війська. Це діялося до половини жовтня, коли Польщі вже давно не стало, а французи спокійно сиділи на своїй лінії Мажіно, чекаючи, поки німці "з голоду" не зроблять у себе революції та не складуть зброї, без одного французького стрілу.

 

Замість виїзду поляків з Франції до Польщі, почався наплив утікачів з Польщі. До Франції приїздили через Сирію, Єгипет і Альжир розбитки польської армії, що їх приміщували в таборі в Кеткідан у Бретонії. Тут щойно, на французькій землі, вони почали взаємно гризтися, шукаючи виновника своєї катастрофи. Одні других денунціювали та штовхали, самі — маючи частинну екзекутиву у своїх руках — замикали до вязниць, проголошували зрадниками батьківщини, ставали під наглі суди, аж урешті французька влада поклала край усьому цьому політиканству.

 

В половині жовтня 1939 р. появилося на мурах міста оголошення-приказ, що наказував усім польським громадянам, що постійно або хвилево перебували у Франції, ставитися до військових поборових комісій, бо, як читали ми в оголошенні, тут повстає нова польська армія, що разом з двома аліянтами має битися зі спільним ворогом. Цей розпорядок був звернений також до українців, які, не маючи ні звідки ніяких точних вказівок, ані інформацій, не знали, що з собою зробити. Однак український елемент, нераз дуже неподатний для орґанізації, в тім моменті рішуче відмовив усякої участи в польській армії, стаючи на становищі, що коли французи хотять мати у себе якісь польські чи чеські військові частини, то не річ французів, поляків і чехів, а не українців. І хоч поляки страшили наших людей, що коли не стануть до військової бранки, то чекають їх за це страшні кари, цього мало хто з українців злякався й до бранки зголосились тільки нечисленні одиниці, що нераз і на очі польської держави не бачили. Становище українців до польської армії старався французькому урядові зясувати Український Народній Союз у Парижі, особливо його невтомний заст. голови п. Бойків, що заєдно витоптував міністеріяльні пороги в Парижі, виказуючи французам, що українцям ніколи не було й не є по дорозі з поляками. Все те, чого він по тяжких трудах добився, було: якщо українці не хочуть служити в польській армії, то мусять добровільно заанґажуватись на час війки до чужинецького лєґіону. Однак така альтернатива нікого з українців не задовольняла, тим більше, що коли наші робітники, одержавши покликання до польського війська, голосилися до французьких поборових комісій, ті їх не приймали, наказуючи їм, як польським громадянам, вступати до польської армії. Тоді багато українців виїздило до Парижа й тут ще раз їх переглядали французькі поборові комісії дуже докладно. Великий відсоток зголошених діставав звільняючі карти. Були й такі, що ставали вже перед польськими комісіями й були признані здібними до фронтової служби, а французькі комісії їх звільнювали.

 

До війська почали покликувати поляки масово з початком 1940 р. Українці зправила відсилали покликання назад до рекрутаційного бюра в Парижі, з допискою, що вони вже заанґажовані до французької армії. На ділі багато з них мало вже звільнення з війська від французів, інші крутили й думали щойно на випадок останньої конечності голоситися, а були й такі, що від першої хвилини рішуче постановили нікуди не голоситися, стаючи на становищі, що вони приїхали до Франції працювати, а не служити при війську. Згодом показалось, що ці останні вибрали найрозумнішу тактику, але прошу не забувати, що до травня 1940 р. Франція видавалась непереможною потугою і страх було підчас війни протиставитись її розпорядкам. Тому було чимало таких, які лякалися ризикувати й зовсім бойких, які лякалися ризикувати й зовсім бойкотувати призив до війська. Були також такі, які хотіли дістати кріса до рук, без огляду на те, який він. Щоб треба було дійсно воювати з німцями — якось про те поважно наші люди не думали. Вони рахували на "несподіванки", серед яких вони не загинуть. Багато тих одиниць зазнали потім траґедії. Будучи у чужинецькому лєґіоні, вони опинилися у вогні німецького наступу, майже всі як підстаршини. Сьогодні одні з них сплять вічним сном на далекій чужині, в землі, що ніколи не була для них другою матірю, тільки злою мачухою, другі — попали в німецький полон. З одної лише округи Нансі пішло до французького лєґіону коло 70 осіб, — був це найбільший відсоток з усіх округ. Скільки їх пішло до польської армії, не можна напевне сказати, бо всі ті найбільше малодушні й залякані одиниці йшли так, щоб їх ніхто зі своїх не бачив. Соромились себе і своєї гіркої долі. Таких із околиць Нансі буде також зо два десятки. Взагалі північна і східня Франція мала найбільший відсоток заробіткових еміґрантів з кол. Польщі, бо ці околиці, — це здебільша рільничі й промислові терени. Ще сьогодні в Льотрінґені по селах мешкає по десять, пятнадцять і більше українських родин, для яких мусить знайтися хтось покликаний, щоб їх прийняв до спільної зорґанізованої української громади.

 

(Кінець буде)

 

[Краківські вісті, 04.03.1941]

 

ІІІ.

 

Невдала спроба 5-ої польської дивізії

 

Щоби не давати змоги польським військовим властям покликувати наших людей до армії, постановила Управа Т-ва "Просвіти" в Нансі видавати своїм членам формулярі-заяви до польського консуляту в Бар-лє-дюк за зреченням польського громадянства, щоб на тій підставі наші люди могли старатися у французьких властей за дозвіл на побут у Франції на правах асилю. На ці українські заяви ніхто не дістав ніколи з консуляту ніякої відповіли. А наші хлопці далі діставали по два, по три й по чотири покликання. Хто "витримав характер" та не квапився гинути за Польщу чи Францію, той тепер мандрував із села на село, щоб губити за собою сліди й губитися самому у людському муравлищі.

 

Але французьке населення, виславши на війну своїх батьків, мужів і синів, дуже кривим оком дивилося на молодих чужинців, що не про являли охоти служити у французькій армії та швендались без мундуру.

 

Злість французів була тим більша, що вони були лихі на себе самих: вони, поправді, самі не знали, защо мають боротися. З радієвих промов, з ґазет і церковних проповідниць казали їм, що Франція має воювати в імя гуманности й реліґії, за право всіх народів до свобідного життя і т. п. Але, коли француз знав, що німці нічого від нього не хотять, то не розумів, чому він має битися за абстрактні ідеали, актуально болючі для когось іншого. І тому йдучи на війну, був подвійно зависний супроти кожного, що залишався дома. Через те хотів тягти зі собою всіх, хто тільки здужав волочити ногами. Не слід забувати, що француз покидав крім рідні в своїй хаті ще й великі достатки, або вигідні варстати праці, а висока життєва стопа заводи притуплює охоту наражатися на воєнні труди й невигоди. Тому чужі армії, в першу чергу полки чорних і смаглявих африканців, ставали в їх очах ж лиш допомічним, але й головним військом, що мало боронити їх, їх край та маєтки.

 

Тому теж французи так поквапно йшли на pyкy полякам в їх зусиллях творити свою армію та тягти до неї всіх громадян Польщі, без уваги на національність. Це була менше любов до Польщі, а більше еґоїстичний рахунок — мати на французькому фронті якнайбільше чужих вояків! Шкода, що такого еґоїзму Франція не проявила перед цією війною, та не заявила своїм трабантам, що не буде за них воювати!

 

Тимчасом до наших людей разом із покликанням являлася вже й жандармерія та жадала від покликаного, щоб він підписував карту й виїздив до табору. Покликуваний заявляв з місця, що він не поляк, на це предкладав посвідку з Українського Союзу з потвердженням свого українського походження ("д'оріжін ікренієн") і катеґорично відмовлявся іти до польської армії, коли ж, мовляв, французи хочуть, то можуть його взяти до французького війська. Тоді, звичайно, починалася дискусія. Жандарми твердили, що українці й поляки, то "все одно", що хто має польський пашпорт — той поляк, що коли Польща виграє, то зробить з українських земель якийсь протекторат, взагалі верзли всякі дурниці. Коли покликуваний умів добре відгризатися, тоді по такій дискусії жандарми з нічим відходили, інших брали на Злість французів була тим більша, що вони були лихі на себе самих: вони, поправді, самі не знали, за що мають боротися. З радієвих промов, з ґазет і церковних проповідниць казали їм, що Франція має воювати в імя гуманности й реліґії, за право всіх народів до свобідного життя і т. п. Але, коли француз знав, що німці нічого від нього не хотять, то не розумів, чому він має битися за абстрактні ідеали, актуально болючі для когось іншого. І тому йдучи на війну, був подвійно зависний супроти кожного, що залишався дома. Через те хотів тягти зі собою всіх, хто тільки здужав волочити ногами. Не слід забувати, що француз покидав крім рідні в своїй хаті ще й великі достатки, або вигідні варстати праці, а висока життєва стопа заводи притуплює охоту наражатися на воєнні труди й невигоди. Тому чужі армії, в першу чергу полки чорних і смаглявих африканців, ставали в їх очах ж лиш допомічним, але й головним військом, що мало боронити їх, їх край та маєтки.

 

Тому теж французи так поквапно йшли на руку полякам в їх зусиллях творити свою армію та тягти до неї всіх громадян Польщі, без уваги на національність. Це була менше любов до Польщі, а більше еґоїстичний рахунок — мати на французькому фронті якнайбільше чужих вояків! Шкода, що такого еґоїзму Франція не проявила поліційні станиці й там списували з ними протокол та відпускали їх домів. При дискусіях декотрі зі свідоміших послугувалися мапою наших етноґрафічних земель, виказуючи, що край, звідки вони походять, це взагалі не Польща. Були випадки, що забравши котрогось з наших хлопців, поліція змушувала його побоями забиратися до війська. Останнім способом поліції змусити когось іти до війська було приарештувати покликаного, казати йому спакувати своє манаття, запровадити на двірець, всадити до вагону й замкнути за ним двері, наказуючи їхати просто до табору. Тоді наш чоловік їхав дві три стації далі, злазив з поїзду й ставав до праці в нового господаря. Назагал за таку дезерцію поліція не карала, а коли когось і арештували, його мусіли випустити вже по кількох днях, бо поліція департаменту — себто вища поліційна влада з осідком у столиці департаменту — за влади ґен. Ґамлена не мала приказу арештувати й видавати під суд українців, що не хотіли служити при польськім війську. Так було бодай у східніх департаментах Франції.

 

Ситуація основно змінилася, коли до голосу дійшов Ґен. Вейґан. Тоді не було вже жартів. Крутити було вже небезпечно. До управи "Просвіти" голосилися масово наші хлопці зі сіл, питаючи за порадою. Наш головний референт від військових справ, полк. Закусило, не міг вже нічого дораджувати, з виїмком: "Спасайтеся хлопці, як умієте!" Поляки зробили на нього донос, обвинувачуючи у підмові до дезерції, противоєнній аґітації та державній зраді. Але полк. Закусило, що від 20-ти літ перебуває у Франції та виробив собі звязки з французами, викрутився з халепи, використавши ще нагоду для роздачі вищим цивільним і військовим чинникам пропаґандивної української літератури...

 

З кінцем травня й початком червня 1940 року поляки орґанізували свою пяту дивізію й покликували до неї всіх, молодих і старих, чи ставав хто до лікарських оглядин, чи ні, ба, навіть буквально калік. Тоді багато наших, що досі трималися, пішли. Та все це ще були тільки одиниці. А тут уже бої велися на французькій території, німці підступали під Париж. В останній хвилині подано українцям до відома, що будуть створені відповідні військові мішані, французько-польські, комісії, перед яким кожний покликаний до війська українець має себе остаточно деклярувати, до якої з двох армій він вступає. Вже урядувала така комісія в Шольон, у департаменті От Марн, але швидко виявилось, що насправді це була чисто польська комісія, що насилу тягла наших людей до себе.

 

Проте полякам уже не вдалося візувати пятої дивізії своєї армії. Оповідають, що їх востаннє покликали, що в дні після умундурування казали їм вертатися на свої села і працювати, бо все пропало. У вівторок 17. червня німецьке військо зайняло Нансі. Та місцева жандармерія вже на тиждень раніш покинула місто. Нам, українцям, уже нічого було боятися. Памятаю, як підчас наших Зелених Свят, коли в місті не було ні одних, ні других, управа "Просвіти", зібрана в помешканні нашого голови, журилася, що на випадок повороту французів грозив би нам погром. По вулицях міста мужчин майже не було видно, а ті, що були, це все чужинці, які були свідками історичного видовища: як із власної вини конала Третя Республика.

 

Так українці пручалися на чужій землі, щоб не проливати крови за ворожу справу. Майже без проводу, бо всяка акція нашої верхівки в Парижі була внеможливлена гострою цензурою, українські робітники рішуче відмовилися присягати на вірність чужому прапорові. Оповідали очевидці, що з одного куреня, що мав складати присягу, після святочної підбадьорюючої промови ґен. Сікорського, виступило з рядів трьох українських юнаків з заявою, що вони не хочуть і не будуть присягати на інший прапор, тільки на український. І не присягали, — але їхня доля нам невідома. Своєю гідною поставою здобули собі наші брати у Франції пошану в чужинців, які не сподівалися, що стрінуться з таким одностайним українським спротивом: вони побачили, що українці це не безвольне гарматне мясо, але свідома нація. Інша річ, що в oборот свого слушного становища прийшлося нам чимало натерпітись та що й на французькій землі поплило трохи української крови

 

[Краківські вісті, 07.03.1941]

07.03.1941