Вправно вибудуваний есей можна порівняти з приміщенням зі складною системою дзеркал. У його структурі найважливіше значення має не так повідомлення нових фактів (хоча підбір фактів тільки посилює ефект і чіткість відображень) чи карколомні повороти внутрішнього сюжету, композиції. Як на мене, найважливіше — старанна констатація аспектів, уважне обмацування очевидних і не очевидних граней явища. Себто вилаштовування дзеркал під різними кутами і в різних місцях, виловлювання ними променів світла, що заломлюються (різних точок зору, причин і наслідків, виявів, суперечностей, закономірностей). Цінність есею не в тому, що автор оцінює чи шукає відповіді, дає рецепти чи пропонує шляхи розв’язання проблеми, засуджує чи оспівує. Цінність у налагодженні механізму, який спонукає читача до власної рефлексії, до участі в налаштовуванні дзеркал і роботі з відображеннями.
Власне, через те, що в такому тексті читач не знайде жодної очевидної моралі, він може відчути себе невтоленим: жодних спецефектів, жодних гострих відчуттів, жодних вироків. Просто плин думок. Просто відображення. Викладення очевидних речей — і що з того? Де сатисфакція? Що з цим усім робити?
Рефлексія — одна з головних ознак людської істоти. І, як вважає Сьюзен Зонтаґ, один із основних людських обов'язків, свідчення її зрілості, дорослості. У своєму останньому есеї Regarding The Pain of Others Зонтаґ міркує над зображеннями людських страждань (зокрема, під час воєн) у творах мистецтва й мас-медіях та над нашою реакцією на ці видовища.
Вже навіть варіанти перекладу англійського заголовку есею є варіаціями тих аспектів, які розглядає авторка. За чим ми спостерігаємо, на що дивимось — на чужі страждання чи на страждання інших? Словосполучення “чужі страждання” дає можливість відсторонення, дисоціації, відчуження. “Страждання інших” — зберігає дистанцію, яку навряд чи вдасться подолати (тому що мало хто здатен пережити як власні муки й біль ближнього), але пропонує визначити себе і свою реакцію щодо цих страждань, визначити міру власної відповідальності, дієвості чи бездіяльності.
Серед іншого Зонтаґ пише про вікна в далекі війни, якими є фотографії — вид мистецтва, до якого вона завжди виявляла гострий інтерес. Звертається до історії виникнення воєнної фотографії як жанру, до змін, які відбувались у підході до фотографування воєнних дій із плином часу, і до причин, якими ці зміни були зумовлені.
Яку мету переслідують воєнні фотографи? Для чого служить транслювання чиїхось страждань? Чи допоможе це зупинити несправедливість, зупинити війну? Чи це — бажання й потреба в об'єктивності, тверезий погляд на світ?
І що відбувається з глядачем, який споглядає чиюсь увіковічнену смерть, горе, біль і відчай, сконденсовані у зображенні — вони вже відбулись і на них уже не вплинути. Але щось схоже відбувається у світі щомиті і відбуватиметься завжди. Якого перетворення мусить зазнати глядач? Як він реагує? Яка природа його відчуттів?
Мені нелегко дається переглядання фотографій, пов'язаних із війною. І справа тут не тільки в незрілості й малодушності, у невмінні впоратись із невблаганною реальністю. І не тільки в тому, що людині властиво уникати ситуацій, на які вона нездатна вплинути. Зонтаґ пише, що з певної точки зору розглядання таких знимків виправдана лише у випадку людей, які можуть практично зарадити тим, хто страждає (наприклад, лікарів воєнного госпіталю) або тих, хто здатен у процесі чи в результаті споглядання чогось навчитись.
Хоч і погоджуюсь цілковито з необхідністю тверезо дивитись на речі, боротись із інфантильним прагненням уникати усвідомлення й відповідальності, з необхідністю рефлексувати, вчитися, знаходити способи бодай найменшим вчинком протидіяти злу чи допомагати тим, хто потребує допомоги — я не відчуваю за собою права оглядати ці знимки. Адже яке б співчуття і емпатію я не переживала — те, що відбувається в кадрі, відбувається не зі мною, це страждання не пережите мною особисто, тож спостерігання за ним є лицемірством або вуайєризмом. Це конкретне страждання мені недосяжне, і тому, з пошани до нього, все, що я можу зробити — це заплющити очі і не дивитись.
Або визнати, що я тут — лицемірна вуайєристка, нездатна пережити це конкретне страждання, і спробувати увібрати в себе побачене.
Ось фотографія юної красуні-вдови, яка прихилилась до закритої труни загиблого на війні чоловіка. Вона вже майже рік не дає мені спокою. Це навіть не зображення понівечених трупів, відкритих ран, крові. Ця фотографія прекрасна і естетична — і на таке її оцінювання я теж цілковито не маю права.
Те, що відбувається на знимці, схоже на святе таїнство. На екстатичну велич, яку можна відчути інтуїтивно, але якої не можеш зрозуміти, осягнути. Перед якою осягаєш хіба лише власну малість і нікчемність — і, може, частково сенс у цьому.
Довершене, чисте обличчя вдови сяє. Сьюзен Зонтаґ тонко спостерігає, наскільки фотографії, де відображено людські страждання, нагадують архетипні релігійні мотиви. Ця вдова і та інша жінка, яка тісно огортає її власним тілом, зливається з нею в єдину істоту, поєднану спільним горем, спільним болем, нагадують Марію Маґдалину і Діву Марію над мертвим Ісусом.
Зонтаґ описує найвиразніші способи переживання таких фотографій і їхнє значення: трансцендентний досвід, сором (від підглядання і бездіяльності), зацікавленість і задоволення (і йдеться не про збочених маніяків: підсвідомий потяг до потворного і страшного притаманний практично кожному — “задоволення від здригання”). І нещадно викриває співчуття: співчуття свідчить про те, що пережите не стосується того, хто співчуває, і про те, що причина страждань не є відповідальністю того, хто співчуває. Співчуття — своєрідна пастка, відкуп за відмову усвідомити взаємозв'язки: “наші привілеї розташовані на тій же мапі, що й страждання цих людей, і що (у спосіб, якого ми воліємо не уявляти), вони можуть бути пов'язані з цими стражданнями, тому що багатство одних може означати нужду інших”.
Може, у випадку українських читачів есею Зонтаґ, “багатство одних” є не настільки вирішальним моментом, як у випадку читачів західних, яким насамперед авторка адресувала свій текст, але і нам є над чим замислитись, і про що себе запитати.
Скажімо, вона чимало уваги присвячує питанню історичної пам’яті та зв’язку між фотографією, кадром, зображенням — символічними одиницями пам’яті — і спогадами про ту чи іншу подію, трагедію, несправедливість, злочин, про її місце у свідомості людей.
Зонтаґ пише про те, що одні конфлікти виявляються забутими, інші ж привертають до себе увагу світу, змушують людей сформулювати щодо них власну думку. Самі ж народи, які пережили трагедії, зазвичай про них не забувають, підтримують пам'ять про найболючіше, зберігають свідчення, документи, фотографії, створюють музеї пам’яті — скажімо, як музеї Голокосту чи геноциду вірменів. Така пам’ять про страждання народу є водночас нагадуванням про чудо його виживання.
“Звичайно, злочини, не увічнені в нашій пам’яті завдяки відомим фотографіям або увічнені на небагатьох фотографіях, можуть видаватись більш віддаленими”. Саме з методичним і цілеспрямованим винищенням радянською владою усіх свідчень і документів, які стосувались трагедій українців пов’язано те, що ці трагедії і травми так мляво відреаговані багатьма українцями.
Чи звернімося до дещо іншого прикладу — пов’язаного радше не з фотографіями як спогадами про трагедії, а з вибірковістю людської пам'яті. Мабуть, не буде перебільшенням припустити, що більшість поляків має власну сформовану думку щодо Волинської трагедії 1943 року. Надто часто ця думка однозначна: у 1943 році на Волині українці цинічно й безжально здійснювали етнічні чистки польського населення. Натомість не кожен українець взагалі розуміє, про що йдеться. На цій території свідомості панує якийсь нудотний туман, сонливість і байдужість, крізь який складніше пробитися, ніж крізь імовірну в таких випадках агресію та заперечення.
Звичайно, об’єктивним поясненням такої різниці у ставленні до трагедії є вже бодай те, що польські історики мали змогу почати її дослідження вже після Другої світової війни, натомість українські змогли взятись за це порівняно недавно. Ось чому поляки мають таку кількість праць на цю тему – і не тільки наукових. Зокрема, от-от на великі екрани вийде фільм про Волинь Войцєха Смажовського — режисера, відомого своїм умінням відображати найтемніше дно людської душі, понурість, безнадію, ненависть і ницість. За його власними словами, в ході написання сценарію Смажовський опирався “на польську точку зору”.
Водночас восени побачить світ репортаж Вітольда Шабловського, присвячений тій же темі, але дещо з іншого ракурсу: свідчення про людей, які рятували переслідуваних поляків. Серед них були також і українці. Хоча найбільше уваги Шабловський присвячує історії чеського пастора, який вирізнявся воістину християнською поставою: коли переслідували поляків — він ризикував життям і рятував поляків. Коли допомоги потребували українці чи євреї — рятував їх. Навіть німців, що тікали від Червоної армії, він начебто теж рятував.
“Вражаючі знимки не повинні втрачати здатності шокувати. Однак вони безсилі, коли йдеться про розуміння. На шляху до розуміння нам можуть допомогти оповіді.”
Тому можна з пошаною чи жахом опустити голову, та все ж не заплющувати очей. Відчути трепет, сором, співчуття, тремтіння, зацікавлення, відчай. Відчути свою обмеженість і неспроможність пережити страждання іншого. І спробувати щось вдіяти, чогось навчитись, щось визнати. Якщо вдасться відреагувати — це вже перемога.
02.03.2016