Спроба поглянути на проект "Гра в нас" ззовні і зсередини учасниці проекту, культуролога-початківця Діани Горбань.
«Дев’ять, наліво один, наліво чотири, направо два…», – так починався наш лабіринт життя. Коли я долучилась до проекту, не мала найменшого уявлення, у що можуть перерости ці акторські тренінги. Як нам сказали на першому занятті, цей проект створений для соціалізації переселенців, простіше кажучи – для того, щоби ми могли потоваришувати, довідатись більше один про одного.
Протягом двох місяців переселенці мали змогу познайомитись між собою і потоваришувати з львів’янами у проекті «Гра в нас». Результатом цієї співпраці стало представлення перформансу «Лабіринт» у театрі Леся Курбаса. Проект підтримали благодійний фонд «Конкорді», Кримський дім у Львові, EMS у Львові та верховний комісар у справах біженців ООН. Всі організатори хвилювалися щодо того, як розвиватиметься проект і чи допоможе він інтеграції переселенців у львівську громаду.
Олександра Сорокопуд, співорганізатор проекту: «Виклик був в тому, хто будуть ці люди (до участі в проекті мало було відібрано десять переселенців і десять львів’ян – ред.)? І яким чином зробити кастинг, як відібрати зі всіх охочих, яких на початку зареєструвалось мало не 60, тих 20, котрі справді мають брати учать в проекті, враховуючи, що це соціальний проект, а не виключно мистецький. Але сам проект вибрав тих, хто мав би в ньому дійти до кінця, тому що навчання було доволі тривалим, насиченим, інтенсивним. Відповідно, залишились саме ті 20 людей, котрі пройшли повністю всі майстер-класи, витримали постановку і зрозуміли, що для них є театр».
Ідея проекту виникла у дружньому колі акторів театру Леся Курбаса – Олега Стефана та Наталі Рибки-Пархоменко. Вони провели шістнадцять майстер-класів з учасниками для того, щоби перезнайомити львів’ян і переселенців один з одним; за допомогою акторських тренінгів допомогти вивільнити тіло і душу від рутинних затисків, врешті-решт – розвіяти стереотипи і дізнатись більше про культуру один одного. Перше, що спадає на думку: як можна за допомогою гри і театру допомогти соціалізації людей? Про це навіть запитав комітет у справах біженців ООН, коли почув про проект, бо раніше таких практик ніхто не застосовував. Отже, важливим був весь перебіг самого процесу спілкування і порозуміння: які питання учасники обговорюють, яким досвідом обмінюються, як самі себе усвідомлюють, як розуміють свою природу і як шукають пояснення життєвим негараздам, які їх спіткали? І чи зможуть учасники, зрештою, пройти свій «лабіринт»? Бо справді, що ми знаємо про інших, а що про себе? Марта Ясінська, одна з учасниць, зізналась мені, що поки не прийшла сюди, зовсім мало знала знала про культуру цього народу.
Сама ідея лабіринту була спонтанною, бо на початку ми, учасники, просто відвідували тренінги. Тому, що це, як мінімум, цікаво і незвично: вміти чути і слухати, бачити свого партнера, виходити з зони комфорту. Погодьтесь, в житті ми часто забуваємо про такі прості речі, як відчувати один одного, розуміти й підтримувати. Я інколи думаю, що якби в нашій країні від низів і до верхівки суспільства, в сім’ї та загалом будь-де було ставлення до життя як до гри, в сенсі – як до колективної взаємодії, де ти мусиш діяти за спільними правилами, бо інакше все розвалиться, то ми б зараз жили якісно інакше.
Олег Стефан в процесі роботи над проектом
Олег Стефан: «Життя нагадує лабіринт. Життя і є лабіринтом. І той, хто прислухається до законів життя, до природи існування, а не тікаєвід них і від себе, той, можливо, відчуває ті «двері», які і тобі відкриють. Або ж знайдеться той вихід, де буде більше сонця, більше тих людей, з якими тобі буде приємніше і продуктивніше жити. Мені здається – це цікавий погляд на життя як на лабіринт. В цьому контексті наші проби мають інтерес не тільки театральний, а просто людський. І тут йдеться не про те, хто ми в цьому лабіринті, актори чи вчителі або вчені, а важливим є кожен з нас і ми всі разом, кожен як людина і разом як спільнота. І оце відчуття плеча один одного, дихання один одного, спільного кроку – це важливо, бо людині легше, коли вона може спертися на того, хто поруч і знає, що він не підведе, а, навпаки, підтримає. І тому ця ідея ще більше подобається, не стільки театральна, а як перфоменс для будь-кого, який надає шанс почути себе серед інших і іншого як себе».
Загалом актори театру ім. Леся Курбаса притримуються думки, що гра – найкращий спосіб жити взагалі. Тому саме театр і акторську гру вони використали для об’єднання різних-прерізних людей. Для когось цей проект був такою собі зупинкою для психологічного перепочинку, для когось гра стала подарунком спокою від жахіть, пережитих вдома, на окупованих територіях, хтось здійснював дитячі мрії, а хтось просто експериментував з собою. Важко сказати, чи кожен зрозумів, який саме лабіринт він проходить? І чи взагалі пройшов? Цінність цього проекту розрахована більше на усвідомлення структури та нюансів внутрішніх взаємин. Тому, що коли ти бачиш, як світлішають очі, як з’являється усмішка, то значить – все зіграло, як потрібно. Бо вжешаблонно закладено, що ти обов’язково мусиш звітувати про те, що ти зробив чи не зробив. Ми, непрофесійні актори, намагалися перетворити наше спілкування і співіснування на мистецтво. На мою думку, якби ми більше вкладали в ці процеси на всіх рівнях, від державного до особистого, від початків нашої незалежності, то й наш український лабіринт був би аж настільки стражденним.
Цікаво, а що при цьому зрозумів глядач у залі? Що для нього означало оце майже годинне ходіння людей в білих костюмах, які при цьому читають поезію і співають пісень? Бо реакція мала виникнути, на мою думку, саме на аудіо-ряд: як мінімум, на по-новому актуальні вірші Шевченка, на вічно юну філософію Антонича, на злободенну поезію Чубая, на пророчі рими Стуса, на українські і кримські пісні, на врешті-решт музику... Вірші пропонував Олег Стефан і самі учасники. Музичний супровід, який створював Михайло Балог, більш відомий як Ману, задавав настрій медитації, пісні ж підбирали разом з Наталкою Рибкою-Пархоменко. Щодо кримськотатарських пісень, то обирали ті, які перші спадали на думку. «Халайли..» – жартівливі пісня про те, що мама заздрить своїй доньці і робить їй всякі капості, побудована на грі слів. Це такі собі балачки,дівчата кажуть, що цю пісню люблять виконувати на весіллях. А інша – «Алтин юзюк…» – про нещасне кохання, про те, що дівчина отримала кільце,але не може одружитися з своїм коханим. Обидві учасниці любили слухати цю пісню в дитинстві від своїх матерів, і тепер інколи собі її наспівують.
Цими віршами і піснями учасники проекту хотіли достукатися до кожного присутнього на виступі, бо ж справді хочеться, щоб тебе розуміла публіка іспівпереживала з тобою весь шлях. Проте моя сусідка, яка була на першому нашому виступі, сказала, що нічого не зрозуміла з того, що творилось, бо все було дуже дивно; у Городку сказали, що ми молодці, бо шануємо Шевченка і українську культуру. Зрештою, реакція залежить від самої людини. Головне, що кожен учасник мав нагоду подумати про своє життя «у лабіринті», спробувати сформулювати за допомогою віршованих рядків свої почуття і переживання за свою країну, за домівку і рідних, за те, що ми маємо насправді цінувати в житті.
Севіль Канєєва, переселенка з Криму: «Мені попались якраз два уривки, які якраз співпадають з тим, щоя пережила чи відчувала, тому що перший (вірш Б.І Антонича) – про значення часу, і про те, що ми не вічні на цій землі. І це те, що я зараз усвідомлюю, бо я є на тому періоді життя, коли дійсно можу це зрозуміти. Тому я його розповідала від себе. Другий уривок (вірш В. Стуса) був про те, що япрошу надати мені можливість жити на своїй рідній землі. Для мене це дуже актуально, бо нині мій кримський дім стоїть порожній, не хочу туди нікоговпускати, і сама туди не можу повернутися. Я дуже хочу повернутись, але не хочу їхати туди, де до мене агресивно налаштовані».
Під час проходження лабіринту я подумала, чи зможу колись насправді зрозуміти людей, які тікали зі Сходу чи Криму? Прокручую в голові слова, які сказала одного разу на репетиції одна з учасниць проекту Катерина Птаха: «В Луганську я була веселою жінкою. Війна мене збила з пантелику і я замкнулась. Був момент, що я не хотіла спілкуватися взагалі, навіть коли приїхала до Львова. Якось на репетиції Олег вмикав нам експериментальну музику, я йшла в останніх рядах. Ми йшли повільно і переосмислювали свій життєвий шлях. І мене раптом затопили спогади, я розплакалась. В мене в голові з’явилась картинка, як я тікала з Луганська. То був останній поїзд до Львова. Мама потім сказала, що того напрямку більше не існує. Отже, ти стоїш на околиці міста і чуєш, як долітають снаряди, а ти чекаєш свого потяга. З цим проектом я зробила висновки, що хоч війна, хоч я втікала зі свого рідного дому і вертатись мені наразі нема куди, потрібно брати себе в руки і відчувати щастя від кожного моменту. А ще я з юнацьких років мріяла виступати на сцені, але Олег і Наталка змінили для мене значення того, як саме грають на сцені. Ти просто повинен для себе прожити той момент у грі, а глядачам розказати і показати це. Ми йшли лабіринтом і відчували, як ми разом йдемо цим лабіринтом, і що ми отримуємо під час його проходження, а разом з нами глядачі».
Після проекту Катерина сказала мені, що цей проект і наші тренери дали їй надію на те, що все якимсь чином владнається, і що потрібно йти далі, не зупинятися і вірити в добро. Отже, якщо такі проекти хоч на краплю зцілюють розруху в душі і думках, то їх мало б бути більше.
