За голодовою нуждою — нужда політична. Що ж, коли Галичина — то край усяких нужд, особливо для Русинів. Певне нема Русина, котрому би не було страшенно прикро після впадку руского кандидата до Ради державноі з округа виборчого Бережани-Підгайці-Рогатин. На сей вибір клали як найбільшу вагу, як Русини так і йіх противники; в ній, можна сказати, дійшли до самого верха політичні бажаня одних і других; від него залежав поворот у рускій справі в Галичині, ба й у цілій австрійскій державі. Тим то день 12-тий лютого, був для Русинів днем повного політичного впадку. Найліпший Русин, якого можна було поставити — голова руского сеймового клюбу, чоловік, котрого одного рівно шанують і народовці і москальофіли, і котрого загально знає й любить руский народ — Романчук дістав усего на всего 185 голосів, а єго противник, мало кому звісний польскій гречкосій та заступник маршалка Заремба дістав аж 301 голос, значить аж о 116 голосів більше! Нічого й казати — повний упадок. Хто ж тому винен?
По нашому, найперше, винні теперішні виборчі порядки, то є, що селяне не голосують на послів безпосередно, а через виборців. Длятого то наші посли і всі Русини повинні в політиці найперше і з усею силою домагатися зміни теперішних виборчих, порядків, а іменно, на разі, того, щоби кождий управнений до виборів газда прямо голосував на посла. Тоді такоі сили виборців ніхто не зможе купити ані налякати, і виходитимуть тілько такі посли, яких і схоче народ. Подивіться лишень на Німеччину, де є таке пряме голосованє. Там сего року народ робітний віддав поверх одного міліона голосів на своіх єдиних і найщирійших заступників — соціялістів, котрі тепер спільно з другими вільнодумнійшими послами трястимуть цілою Німеччиною, коли не цілою Европою. І Русинам треба йти до такого, не лякаючися того, що йіх пани назвуть соціялістами; тепер ні-один щирий прихильник робітних людей та поступу сеі назви вже не повинен соромитися...
Далі, найбільше вини падає на наших противників, що сим разом поставилися так, як іще ніколи й нігде не ставилися. От же найперше пан маршалок ради повітовоі в Підгайцях, Е. Літинский не позволив для члена Виділу краєвого, — значить для свого зверхника! — д-ра Савчака салі ради повітовоі на збори виборців, перед котрими 6. лютого мав здати справу зі своєі діяльности в соймі Савчак і також мав стати руский кандидат на посла до Ради державноі, Романчук. Рівночасно з тим, підгаєцке староство заборонило збори, для справозданя дра Савчака, про що й звістило громади, щоби не важилися висилати виборців, і д-ра Савчака, щоби даремне не трудився зі Львова, а в додатку до того шкільні власти не позволили Романчукови, — о котрого тут головно ходило, — вийіждати зі Львова. Нарешті, коли д-р. Савчак обернувся в свойій справі до намістника, то той мав єму таке говорити, що ми й повторити не можемо, бо би нас сконфісковано. Заборони ті страшенно обурили всіх Русинів у Львові і на провінціі, особливо в Підгаєччині, і слушно наробили не тілько в Австріі, а й за границею великого шуму, бо такого ще, від коли в Австріі конституція, ніколи не бувало, щоби навіть не позволити на виборчі збори, що після закону, вільні від усякого надзору властей. Русини з того округа і рускі політичні товариства по телеграфу обернулися в сій справі одні до цісаря, другі до голови міністрів, а треті й до руских тай інших послів у Відні, а то між іншими й до звісного соціяліста, найгорячійшого в Раді державній прихильника всякоі слушноі справи, посла Кронаветтера. Руский посол о. Озаркевич уніс у Раді державній в сій справі інтерпеляцію до уряду, котру підписав і Кронаветтер тай Пернерсторфер і другі йіх товариші, і таким чином може й мимо волі руских послів сповнилося те, чого ми так горяче бажали в 1 ч. "Народа", то є рускі посли таки пішли рука в руку в найкрайнійшими послами в Раді державній, за що від усіх Русинів і одним і другим належиться повне признанє. Тим сумнійше, що таку болючу для галицкоі Руси інтерпеляцію з руских послів підписав ще тілько Ковальский; Мандичевского й Охримовича, як звичайно в таких разах, не було, а Сінгалевич просто не хотів єі підписати.
Після такого межи Русинами шуму протів тих заборон, намістник скасував вирок підгаєцкого староства і д-р Савчак таки ще перед виборами до Ради державноі став перед своіми виборцями, котрі єго дуже велично приняли, але Романчукови таки не позволено вийіздити зі Львова. І тут і є, по нашому, головна вина впадку д. Романчука. "Kurjer Lwowski", — що стояв на боці Русинів, — радив д. Романчукови пойіхати перед своіх виборців без дозволу шкільних властей — нехай би єму виточили за те слідство. Орган народовців "Дѣло," — котрих головою є тепер Романчук, — відповіло, що се можна би зробити, якби засідав сойм, бо тоді всякий посол може вільно обертатися, а в браку сойму посол мусить-ді точно сповняти своі службові обовязки. Ба, та ж само "Дѣло" виводило, що ті обовязки не були би від того втерпіли, якби були дали урльоп Романчукови — ходило всего о кільканацять годин, котрі й так товариші Романчука бралися за него заступити. Се одно. А друге, хоть і як ми Романчука шануємо, а таки й зза него мусимо сказати "Дѣлови": Не штука то побиватися за народними справами тоді, коли чоловік вільний і вповні беспечний, — бо закон не позволяє підчас сесіі арештувати посла, — а штука се робити власне серед таких обставин, де леда хвиля можна й собі сподіватися посидіти трохи в Івановій хаті. Погляньте лишень, з одного боку, на ту ж Німеччину: кілько то там посли-соціялісти насиділися в тюрмі ізза виборів, а таки ніодин із них ніколи не вагався хотьби й у вогонь скочити за народну справу, при виборах. І наражуються вони при тім ще й не-таким людім, як директор рускоі гімназіі, о. В. Ильніцкий (ще й брат "народовець"!!) котрий урядовим способом тілько сам один заборонив Романчукови вийіждати, бо намістник запевняє, що ані він, ані Рада шкільна краєва того не бажали. А, з другого боку, згляньтеся на наш народ, що то з ним виробляють підчас виборів! Адже ж само "Дѣло" аж надто досадно розказало, що то особливо сим разом виробляли з нещасними рускими виборцями, що задля свого кандидата пройшли крізь пекло всяких бід від противників. А вже ж ніхто нам не може заперечити, що, коли просте війско, виборці так завзято бються, то яковось йім не бачити навіть перед собою того, за кого бються, начальника свого, а в сім разі і начальника цілого руского народу в Галичині. Вже сама поява д. Романчука перед виборцями додала би йім була сили, і не відпало би було й тих 22 виборців, що то так горяче приймали Савчака, а зараз після того голосували на Зарембу, ані громадяне не потребували би були сим і іншим "хруням", аж ребра ломити і т. і...
Хто хоче стояти на переді народу, мусить рішитися на все. Скажуть нам може: скасували би д. Романчука з учительства, відняли пенсію, і що ж би потім зробила родина? І се, по нашому, не рація: адже ж хіба сліпий не бачить, що тепер руска справа в Галичині уже так високо піднялася, що, як не, тяжко сего року, а й інтелігенція вся і народ засипали би були крайцярами свого любимця та заступника, тай забезпечили би вповні єго родину, якби єго хто хотів був і скривдити. Кождий посол, кождий заступник народу мусить мати тоту певність, що, коли потерпить за народ, то народ недасть єму загинути — поратує бодай на початок, щоби й далі міг для него працювати. Але ж знов з другого боку, і народ мусить мати тим більшу певність, що єго посол і заступник нічого й нікого не побойіться. Просимо не гніватися за сі слова правди — ми йіх кажемо з найщирійшоі прихильности для самого д. Романчука...
А коли вже правда, то мусимо єі сказати й д. Савчакови. Про ту єго розмову з намістником богато писали віденьскі газети і про неі менше-більше знає кождий Русин, бодай у Львові. З противного боку говорено, що в тім, що про те писали віденьскі газети, богато невірного, сего звісно не подавав туди сам д. Савчак. Одже ж нам видиться, що тепер найліпше би було, якби сам д. Савчак оголосив по газетах, що власне казав єму тоді намістник, котрому чейже також залежить на правді і котрого також не слід кривдити. Се одно. А друге: коли вже д. Савчак став за се боком до намістника, як і намістник боком до него, то бодай д. Савчакови треба було видержати до кінця, поки справа прилюдно не виясниться, тим більше, що сим разом він не належить сам до себе, а до всего руского народу та до єго заступників, за котрих тоді й мала бути бесіда. Він же йіх товариш, а до того єдиний передставитель руского народу в найвисшім автономічнім тілі, Виділі краєвім. А тимчасом, як чути, д. Савчак якось попустив — як саме, про се також треба би прилюдно росказати тим більше, що богато львівских Русинів і прихильних Русинам Поляків узяло се єму за зле, а за границями Галичини воно могло би відбитися ще прикрійше. Се ж усе великоважні справи: на них звернені очи не тілько всеі Галичини, а й усеі держави, ба й заграниці.
Та, хоть як прикро скінчилися підгаєцкі вибори, а таки вони чогось навчили світлих Русинів. Кождий тепер застановляєся, хто тому винен і як би зробити, щоби другий раз того не було. Особливо застановлявся над сим "Дѣло", і якийсь "Нениніший", як підписуєся, народолюбець слушно бачить головну причину рускоі політичноі нужди в тім, що ані інтелігенція, ані народ не зорганізовані. Тим то й слушно взиває він інтелігенцію руску, щоби спільно з народом закладала в кождісінькім повіті політичні товариства, котрі би на далі занялися всякими виборами до рад громадских, повітових, краєвоі й державноі. Але й тут, повторимо, треба того самого, про що ми нераз уже говорили, то є треба, щоби перше інтелігенція руска злучилася в одну народолюбно-поступову партію, інакше з ніяких починів нічогосінько не вийде, бо одні будуть тягнути народ ув один бік, другі в другий, а прийде третий, тай побідить нас усіх.
Ізза підгаєцкоі справи в загалі наші газети а власне "Дѣло" сміливійше стали судити саму руску інтелігенцію, — до чого певне спонукав трохи й наш "Народ." Власне в 28 ч. "Дѣла" з сего року, якийсь священник дуже навіть остро судить руску духовну й світску інтелігенцію, в статі п. з. Чи не чутна межи нами нікчемність? Під конець сеі статі сказано до слова таке:
"Є ось кружок Русинів світских, патріотів горячих, що не бояться за рускість хочби і галицкого Сібіру. Йіх можна здибати що дня вечерами в "Рускій Бесіді" в ***. Там пересиджують вони до півночи, тихо і в глубокій задумі "працюють". Раз зайшов я сюди і зрадів дуже, побачивши йіх зібраних, бо се глухий кут, остаючий в тьмі і тіни смертній, а від них надіявся я почути богато доброго, початків бодай якого змаганя до житя. Мій прихід не міг йіх женувати, бо я йім знаний, тож "працею" були заняті так, що ледви що пів години дісталося міні яке слово.
— Чи дістане тут тепер яких руских книжок? питаю.
— Ні.
— Чи змагаєтеся на основанє політичного товариства?
— Годі, нема часу.
— Чи аранжуєте часами вечерниці, відчити?
— Ні, нема коли.
— Чи руске міщанство має тепер який провід, який осередок житя?
— Ні.
— То може бодай заходитесь при акціях виборчих?
— Ні, хто ж возьмеся до того?
— Що ж ви робите? питаю.
— Не бачиш? Граємо в карти.
І се є свого рода знікчемнілість, додає терпко дописуватель.
Ми від себе завважаємо, що за таким не треба ходити аж на провінцію — і ві Львові воно найдеся. Всеконечно, що так далі бути не може, що кождий, хто чуєся Русином, та ще й світлим Русином, повинен стати до спільноі праці над народним добром. Поза кілько знаємо, то ніхто з львівских Русинів не взяв "Дѣлови" за зле тоі статі, хоть не один із них міг то й до себе застосувати. Значить, люде вже не сердяться за критику, як то у нас було до недавнісько. Се дуже добрий знак: за правду сердиться тілько той, що чуєся винним, і такому тяжко поправитися; хто ж не сердиться за правду, той певне й поправиться. От сего й ми бажаємо горяче всій рускій інтелігенціі, — бо народ за правду ніколи й не сердився, він усе правдою живе...
[Народ]
01.03.1890